Українська земля не бідна богатирями. Черговий раз у цьому переконуюся на прикладі хмельницького штовхальника ядра Андрія Бородкіна: молодий, кремезний, успішний, амбітний… Такими, як він, захоплюються і, можливо, навіть трохи заздрять. Про те, як проходять спортивні будні провідного легкоатлета країни та про що мріє його богатирська душа, він розповів у ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті.
Українська земля не бідна богатирями. Черговий раз у цьому переконуюся на прикладі хмельницького штовхальника ядра Андрія Бородкіна: молодий, кремезний, успішний, амбітний… Такими, як він, захоплюються і, можливо, навіть трохи заздрять. Про те, як проходять спортивні будні провідного легкоатлета країни та про що мріє його богатирська душа, він розповів у ексклюзивному інтерв’ю нашій газеті.
— Андрію, ваш батько Микола Тимофійович був знаним штовхальником ядра, чемпіоном СРСР, тож у вас, певно, ще на генетичному рівні закладено хист до цього виду спорту?
— Метати я почав пізно — в 16 років. Але до того вже перепробував усе, що можливо: футбол, плавання, біг на короткі дистанції. Останній мені одразу ж не сподобався, тому тихцем від батьків втік на вільну боротьбу і десь півроку вони навіть не здогадувалися, що королеву спорту я проміняв на борцівський килим. Потім була важка атлетика, яку змусили покинути проблеми зі здоров’ям. Тиск не витримував того, що я дуже швидко ріс: уявіть, у проміжку 13-14 років за три місяці додав у висоту 17 сантиметрів! У нашій родині всі чоловіки габаритні, але вже тоді родичі між собою жартували, що я, напевно, поб’ю всі рекорди. І справді, поки що серед Бородкіних я — найвищий (сміється — авт.).
— Ви “скуштували” різних видів спорту, придивлялися, порівнювали, прийшовши до того, який ідеально підходить…
— Теоретично метання було для мене не новим, бо все свідоме життя уважно стежив за кар’єрою батька. Може, через це перші тренування проходили без особливого ентузіазму. За два тижні мене відправили на дебютні змагання. На них я майже всім програв, від чого було страшенно соромно. Поразка й стала поштовхом для змін. Завдяки їй уже за шість місяців я став срібним призером юнацького чемпіонату країни.
— Далі все розвивалося дуже стрімко: ви впали в око навіть американським фахівцям і на їх запрошення переїхали жити на інший кінець світу — в США.
— Сталося це в 2001 році. Тренер з легкої атлетики престижного університету в Даласі запропонував мені вигідний контракт: безкоштовне навчання і всі умови для тренувань, взамін на те, що я виступатиму за їх вуз. Разом зі мною честь навчального закладу захищала міжнародна збірна: в ній було багато європейців та навіть африканців. У такому складі ми вигравали та ставали призерами командних чемпіонатів США. В особистому заліку на той час я показував четвертий-п’ятий результат у Штатах.
— Однак отримати американський диплом вам не вдалося.
— Покинув навчання заради можливості потрапити на Олімпійські ігри в Афінах від України. Але вдома, як з’ясувалося, мене ніхто не чекав. Більше того, керівництво збірної добре пам’ятало, що за кордон я виїхав проти їх волі. Частково саме з цієї причини мене посунули зі списку претендентів, які б могли поборотися за олімпійську путівку. Щоб пройти відбір на наступну Олімпіаду в Пекіні, не вистачило 12 см.
— Тому зараз головний приціл — Лондон-2012.
— Щоб завоювати ліцензію, маю метнути ядро не менше як на 20,5 м. Мій найвдаліший домашній кидок не дотягнув до цієї позначки чотирьох сантиметрів — 20,46 м: у списку світових рекордів — це 23 місце. За кордоном мій снаряд найдалі приземлився на 20,14 м. Такі коливання результатів залежать від багатьох факторів, починаючи від погодних умов і закінчуючи моральною та фізичною готовністю спортсмена.
Якось я порахував, що за 15-річчя у спорті лише третину відпрацював без травм. Через них часом вилітали цілі сезони, а то й роки. Якщо цьогорічний зимовий період пройшов ідеально, то навесні, під час командного кубку Європи (українська команда посіла третє місце — авт.), більшість спортсменів у нашому готелі, в тому числі і я, захворіли на ботулізм. Від інфекції відходив понад три місяці, при цьому демонструючи свої кращі показники на цей час. Я не відчуваю себе реалізованим, тому продовжую працювати в поті чола. Коли ж зрозумію, що показав максимум, попрощаюся зі спортивною кар’єрою.
— Наразі вас чекає один із головних стартів — чемпіонат України. До нього готувалися посилено, змагаючись на міжнародних турнірах. Останній з них відбувся в Греції, де ви метнули снаряд на 20,02 м, посівши друге місце.
— Зараз знаходжуся в непоганій фізичній формі, бо перед цим мав дуже щільний графік різноманітних міжнародних змагань. Але я ніколи не знаю, наскільки готові суперники, тому забігати наперед не буду. Лише скажу, що на українській першості моїм головним опонентом буде одесит Андрій Семенов. Він разом із Юрієм Білоногом захищали честь держави на останніх Олімпійських іграх. Якщо все складеться добре, то в кінці серпня вирушу на чемпіонат світу в Корею.
— Ви одружені, маєте донечку Олександру. Як переживаєте часті розлуки зі своїми дівчатами?
— За сім років шлюбу дружина уже звикла до мого життя з літака в літак. Але від того, звичайно, ми не менше сумуємо одне за одним. Леся — моя головна опора і підтримка, вона не лише берегиня домашнього вогнища, але й мій менеджер: займається всіма організаційними моментами — квитки, пошта тощо.
— Останні кілька років ви живете в Деражні, тренуєтеся незмінно в Хмельницькому. Тому навіть у затишшя між змаганнями вам все одно не доводиться сидіти на місці: аби позайматися, мусите їздити з одного міста в інше.
— Якийсь час після одруження ми жили з батьками, згодом — орендували житло. Потім згадали про будинок бабусі та дідуся, який порожнів у райцентрі, зробили в ньому ремонт і там осіли. Мене часто запитують: чи не хотів би я переїхати? Можливість змінити місце проживання завжди є: мав нагоду залишитися в тих же США, але я приріс до своєї землі, мені спокійно та комфортно жити в невеличкому містечку. А тих півгодини їзди з районного в обласний центр нітрохи не обтяжують, бо я звик до значно триваліших перельотів та переїздів.
— На якій спортивній базі вдосконалюєтеся?
— Незмінно на стадіоні рідної школи — гімназії №2. Він хоч зовсім не пристосований для метань, але за ці роки довелося звикнути і змиритися з усіма незручностями. Ця проблема, до речі, знайома і болюча для більшості вітчизняних спортсменів. Також регулярно працюю в тренажерному залі Андрія Шпака, за що йому щиро вдячний.
Ольга Цимбалюк