Ця проблема не є новою для нашого міста, як, зрештою, для більшості великих міст країни. Адже не секрет, що їх ринок праці, який є достатньо розгалуженим, за останні два десятки років чи не найбільше поповнюється за рахунок заробітчан з навколишніх районів, які саме в таких містах ще мають шанс знайти роботу. На жаль, ми нині не володіємо достатньо об’єктивною інформацією про те, як перерозподіляються ці трудові ресурси з огляду на специфіку запитів ринку праці, зокрема нашого обласного центру. Кому це цікаво? — скаже дехто, мовляв, знаходять люди собі роботу і за це спасибі…
Ця проблема не є новою для нашого міста, як, зрештою, для більшості великих міст країни. Адже не секрет, що їх ринок праці, який є достатньо розгалуженим, за останні два десятки років чи не найбільше поповнюється за рахунок заробітчан з навколишніх районів, які саме в таких містах ще мають шанс знайти роботу. На жаль, ми нині не володіємо достатньо об’єктивною інформацією про те, як перерозподіляються ці трудові ресурси з огляду на специфіку запитів ринку праці, зокрема нашого обласного центру. Кому це цікаво? — скаже дехто, мовляв, знаходять люди собі роботу і за це спасибі.
І все ж процеси у цьому заробітчанському середовищі, як на мене, є нині дуже переконливим соціальним зрізом тенденцій на ринку праці не лише якогось конкретного міста, а й унаочнюють глибину кризових процесів у цілому по Україні. Окреме питання у цьому зв’язку — побічні явища цих процесів, пов’язані з тотальною корупцією у сфері зайнятості у районах, а це, по суті, вся область, де нині без “блату”, хабарів не можна влаштуватися на більш-менш престижну за тамтешніми мірками посаду. Тож населення звідти шукає роботу в обласному центрі. Щодо теми закордонного заробітчанства подолян у контексті цих проблем, то воно також потребує окремих досліджень. Мене ж нині більше турбує те, що держава, її влада, кинувши ці процеси на самоплив, щоправда, не забуваючи про податковий конт-роль за цими людьми, навіть не роблять вигляд, що переймаються хоч якось їх проблемами. Бодай тим, як організована транспортна доставка цих людей до обласного центру. Наголошу, що йдеться про тисячі подолян, які аж ніяк не з доброї волі добираються щодня у різний спосіб у Хмельницький. Наприклад, з тієї ж Деражнянщини за приблизними підрахунками щоранку загалом електропоїздом доїжджають до міста понад півтори тисячі таких заробітчан, не менш переконливі ці цифри у сусідніх Ярмолинеччині, Красилівщині та “міському” Хмельницькому районі. Особливо критична ситуація, скажімо, у селищі Лозове Деражнянського району, де колись потужний інструментальний завод фактично зупинився, а самі лозівчани рятуються лише за рахунок обласного центру, з яким зв’язані загалом лише залізницею.
А тепер уявіть, що основна маса цих людей повинна щодня для себе вирішувати надзавдання — втиснутися у ранішній електропоїзд, який курсує, скажімо, через Деражнянщину зі Жмеринки десь о шостій ранку і сформований, як правило, з шести, рідше з восьми вагонів, яких також не вистачає. Порівняння про “оселедців у бочці” для його ранішніх пасажирів не витримує критики. А ці люди терплять подібні знущання роками (!), бо не мають куди подітися. Часом їх терпець уривається і вже не раз доходило, особливо взимку, до перекриття залізниці, але загалом вони терплять, клянучи спересердя владу, рідну державу. Ті, хто не витримує такого “комфорту”, знімають квартири у місті, якщо, звичайно, зарплата дозволяє, але більшість таки доїжджає.
Яким бачиться вихід з цієї ситуації? — запитаєте. Чесно скажу, не бачу, бо наша обласна влада, не кажучи вже про місцеву у цих районах, не звертають на подібні проблеми вже давно уваги. Звичайно ж, можна хіба що помріяти, щоб, скажімо, у такій ранішній електричці пройшло виїзне засідання сесії чи профільної депутатської комісії обласної ради спільно з дирекцією Південно-Західної залізниці. Або ж наші обранці проїхалися приміськими маршрутками. Поки що ці проблеми є приватною справою кожного з таких заробітчан і дуже шкода, що держава, влада відверто ними нехтують.