Дівчина-вогонь, бо її руде волосся відбивається у палкій душі. Дівчина-сонце, бо теплою усмішкою запалює всіх навколо себе. Дівчина-веселка, бо її творча натура багатоколірна. Дівчина-ніч, бо знає, що таке сум на тиші, дівчина-день, бо вміє бути яскравою.
Дівчина-вогонь, бо її руде волосся відбивається у палкій душі. Дівчина-сонце, бо теплою усмішкою запалює всіх навколо себе. Дівчина-веселка, бо її творча натура багатоколірна. Дівчина-ніч, бо знає, що таке сум на тиші, дівчина-день, бо вміє бути яскравою.
Таким цікавим, різноманітним є і поетичний дебют у нашій газеті Лідії Панкової. Ліда за професією — журналіст, але її літературний хист ділиться надвоє: на публіцистичні гостроти і на лірику поезії. Щодо останнього — до рукописної збірки авторки увійшло чимало римованих рядків. Роздуми, фантазії про майбутнє, переживання, перші прояви жіночої амбітності і багато вилила дівчина у віршах. Те, що вона заримувала, близьке кожній, а тому актуальне і живе. Перші проби пера Ліди Панкової закликають до роздумів, перш за все саму авторку, адже, перечитуючи свої надиктовані підсвідомістю думки, а саме такою є поезія, вона розуміє краще себе, свої прагнення, свої помилки. Поезія допомагає дівчині чути поклики власного серця. І хай як оцінить її майстерність обізнаний літературний критик, константою у Лідиних віршах буде щирість, відвертість, витонченість лірики. Написане Лідою — перші кроки до зрілого поетичного стилю.
Поезій у дівчини багато, тому їх час поширити не тільки на білолист шухлядних записників, а й на широку шпальту газети — хай оцінить читач, вкаже на помилки і на відкриття.
Весілля
У мерехтінні рос вечірніх,
У срібних променях луни,
В обіймах жовтих лоз осінніх,
Під стогін тихої струни,
Під ніжне шепотіння віття,
Під плач розчулених сердець,
У цвіті різнобарвних квітів
Буде одягнений вінець.
Вінець з чортополоху й сіна,
Оздоблений сльозами птиць.
І гілка терену потрійна,
Потрійний ряд сталевих шпиць.
…Таким буде моє весілля,
Таким буде моє життя,
Таким буде моє кохання,
Така для тебе буду я.
Пошук
Навіщо я щораз молюся,
Коли у вірі сумніваюсь?
Але коли зроблю я гріх,
То все караюсь, усе каюсь.
Навіщо хрещусь я на ніч,
Розповідаю Богу болі
Про найдорожчу серцю річ,
Про що мовчу в найближчім колі?
Я атеїст? Та ні, напевно.
Я лише в пошуку духовнім.
А може, це усе даремно,
І серце лишиться холодним?
…У голові лише питання,
В нутрі невпинно сумнів б’ється,
Тому і виникло бажання
Думками з світом поділиться.
Але усі навколо бачать
В мені твердого атеїста,
А гірше того — сатаніста.
О, Боже, люди, подивіться!
Та ви ж у мені помилились,
Я лише в пошуку духовнім,
Мені ще тайна не відкрилась.
Та не судіть же мене, люди.
Можливо, я колись повірю,
Прийму я Бога в свої груди
І вже не буду лицеміром.
Я без тебе…
Я без тебе, наче ніч без зірок,
Без тебе, як сонце без проміння.
Без тебе я, як поле без стежок,
І наче ліс я без коріння.
Моя душа — митець без зоряних віч.
Життя моє, як море без води,
Серце моє — собор погаслих свіч.
Скажи, мій друже, а хто без мене ти?