З кожним днем, який наближає нас до сумної дати 22 червня, мені все неспокійніше на душі. Мимоволі думаю про те, чи вдасться цього дня уникнути в країні політичних провокацій, чи вистачить усім нам, а найперше владі, розуму зробити належні висновки з подій, які сталися 9 травня у Львові, й зосередити увагу суспільства на тому, що день початку Великої Вітчизняної війни є для нас, найперше, Днем скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. А це, на мою думку, означає, що у його відзначенні нині, як ніколи, мали б зіграти провідну роль церква та громадськість, а у сценарій пам’ятних заходів цієї дати мали б бути внесені корективи у вигляді особливого наголосу на проведенні громадянських панахид та поминальних акцій на меморіальних місцях, пов’язаних, найперше, з місцями, де покоїться прах воїнів та жертв тієї страшної війни…
З кожним днем, який наближає нас до сумної дати 22 червня, мені все неспокійніше на душі. Мимоволі думаю про те, чи вдасться цього дня уникнути в країні політичних провокацій, чи вистачить усім нам, а найперше владі, розуму зробити належні висновки з подій, які сталися 9 травня у Львові, й зосередити увагу суспільства на тому, що день початку Великої Вітчизняної війни є для нас, найперше, Днем скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. А це, на мою думку, означає, що у його відзначенні нині, як ніколи, мали б зіграти провідну роль церква та громадськість, а у сценарій пам’ятних заходів цієї дати мали б бути внесені корективи у вигляді особливого наголосу на проведенні громадянських панахид та поминальних акцій на меморіальних місцях, пов’язаних, найперше, з місцями, де покоїться прах воїнів та жертв тієї страшної війни.
Мав би бути цього дня Всенародний реквієм, а не акції напівсвяткового змісту та декору, як це у нас часто відбувається. Он, днями був сам свідком, як у знайомого підприємця побували представники громадського об’єднання, яке береться 22 червня організувати чергове, нехай нібито й поминальне застілля для ветеранів з нагоди 70-річчя від початку війни, явно плутаючи цю дату з Днем Перемоги. Хоча, мабуть, і такі поминальні акції мають право на існування, якщо, звичайно, не перетворюються у традиційні святкові заходи, бо, на моє переконання і, сподіваюсь, не лише моє, ця дата нашого календаря для цього аж ніяк не надається. До речі, у делікатній розмові з цими просіями пробував з’ясувати, як вони ставляться до майже двох років співпраці Сталіна і Гітлера, і почув з цього приводу звичайний у певному навколоветеранському середовищі висновок про те, що, мовляв, цей факт аж ніяк не применшує значення перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. Про роль об’єднаних армій союзників та країн антигітлерівської коаліції, які брали участь у війні з фашизмом, у такій аудиторії також не доводиться говорити, як, зрештою, і про вклад у неї українського народу, не кажучи вже про проблему примирення між радянськими ветеранами-фронтовиками та ветеранами УПА. На жаль, у цьому середовищі живуть і нині звичними ще з радянських часів ідеологічними стереотипами в оцінках усього, що пов’язане з війною з фашизмом. І дуже шкода, що якраз такі стереотипи стають мало не основними у потрактуванні цих подій представниками нинішньої влади в країні. А це вже, м’яко кажучи, нерозумно, адже часи вже не ті і суспільна думка, зокрема у сприйнятті молоді навколо усіх цих драматичних подій минулої війни за роки нашої незалежності явно змінилися. На перевірку ж виходить, що влада не здатна відповідати на питання, які вже не є секретом ні для світової спільноти, ні для її власних громадян. Тож добре було б, якби її вистачило на те, аби уникнути їх зайвої політизації у цей трагічний для кожної української родини день, не кажучи вже про потурання комуно-імперським провокаціям, які нічого доброго у наш спільний національний дім не несуть.
Бо здавалося б, коли, як не 22 червня, нам усім бути єдиними у своїй жалобі і скорботі?..