Ім’я Валерія Бобровича добре відоме не лише в середовищі українських радикалів, але й віднедавна в літературних колах. Його книжка “Щоденник сотника Устима” вже витримала друге доповнене видання у видавництві “Зелений пес”, а нещодавно у Київському молодіжному театрі відбулося читання його п’єси “Кавказ”, тож є сподівання, що зі сцени цього театру невдовзі до глядача звернуться герої, прообразом яких є власне полковник УНСО Бобрович та його побратими, які були серед українських добровольців, котрі у 1993-2001 роках захищали незалежність Грузії.
Ім’я Валерія Бобровича добре відоме не лише в середовищі українських радикалів, але й віднедавна в літературних колах. Його книжка “Щоденник сотника Устима” вже витримала друге доповнене видання у видавництві “Зелений пес”, а нещодавно у Київському молодіжному театрі відбулося читання його п’єси “Кавказ”, тож є сподівання, що зі сцени цього театру невдовзі до глядача звернуться герої, прообразом яких є власне полковник УНСО Бобрович та його побратими, які були серед українських добровольців, котрі у 1993-2001 роках захищали незалежність Грузії.
Недавно Валерій Бобрович презентував свою книжку у нашому місті, під час якої ми з ним познайомилися ближче й домовилися про зустріч на сторінках “Проскурова”. Недавні події у Львові продовжили цей діалог, який, сподіваюся, зацікавить наших читачів, а для декого стане справжнім відкриттям. Власне з питання закритості теми участі наших добровольців у війнах на Кавказі, Придністров’ї, що і надалі залишається втаємниченою для широкого загалу, ми розпочали розмову з полковником УНСО, письменником Валерієм Бобровичем.
— Чому так відбувається, пане Валерію, адже, здавалося б, ви та ваші побратими нагороджені найвищими нагородами братньої нам Грузії, де високо цінують ваші заслуги перед грузинським народом у боротьбі за його незалежність? Читаючи переднє слово до вашого “Щоденника” посла Грузії в Україні в 2000-2007 роках. Грігола Катамадзе, це усвідомлюєш з усією глибиною, а от у рідній Україні ви так і не дочекалися визнання, більше того, вас і ваших побратимів відверто переслідували як за кравчуківсько-кучмівських часів, так і не жалують нині.
— Звичайно ж, можна захоплюватися героїзмом наших хлопців, можна їх засуджувати, бути незгодними, але не можна залишатися байдужими до справи, за яку ми ризикували життям, а дехто з наших бойових побратимів поклав голову. Адже як би цього хтось не хотів визнавати, але участь українських націоналістів у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність Грузії — це ще одна, написана кров’ю, сторінка новітньої української історії й нашого національно-визвольного руху.
Ну, а щодо того, як нас сприймає рідна держава, то про це дуже влучно написав мій бойовий побратим, бунчужний Папай у чотиривірші: “Така війна — не зовсім чесна гра. Грузини нас вважають за героїв, а вдома шиють справу мусора…”. Адже для нас не було секретом, що, скажімо, у 1993-ому і пізніше, коли наші добровольці переправлялися самотужки на Кавказ, наше доблесне СБУ тоді “здавало” про нас інформацію ФСБ Росії. Пригадується з цього приводу “теплий прийом” удома, коли ми поверталися вперше з Грузії. Більшість з нас ще не вилікувалися від ран як слід, бо сподівалися, що вдома продовжимо реабілітацію. У Тбілісі лежали у тамтешньому госпіталі, де медичний персонал до нас ставився дуже уважно, нами опікувалось “Об’єднання українок Грузії”, яке тоді очолювала Леся Гонгадзе, мати Гії Гонгадзе, якого я також знав. У Києві ж нас, хоч і відвезли спершу на ніч у госпіталь, на ранок буквально вигнали звідти. Зайшов до нас начальник госпіталю, генерал-майор і відверто заявив, що через тиск спецслужб, які заявили, що “Київський військовий госпіталь не є місцем для недобитих бандерівців”, він нас прийняти не зможе. Навіть у перев’язці пораненої руки мені відмовив. З тією раною я поневірявся по лікарнях Львова, Івано-Франківська, Коломиї, Городка (на Львівщині — прим. ред.). Щоправда, у Київському інституті травматології знайшовся мужній лікар, професор Крижанівський, родом з Галичини, який і врятував мою роздроблену руку. Мабуть, той лікар, який тоді завідував кафедрою у Київському медінституті, також мав неприємності зі спецслужбами, але не був таким малодухом, як той генерал, начальник госпіталю. Не кажу вже про постійні спроби взяти мене під варту, принизливі допити, безпідставні арешти й таємний та відвертий нагляд за мною та моїми побратимами, який нині знову відновився. Та слід визнати, що за часів Віктора Ющенка наша держава зробила певні кроки до пошанування заслуг українських добровольців, які воювали за незалежність Грузії.
До речі, варто зауважити, що з тих семи добровольців, які першими у 1993 році долетіли до Тбілісі, троє були з Києва, ще троє з Західної України, а один хлопець з Краснодара, українського походження, який навчався в Київському національному університеті. Зважте й на те, що мій молодший побратим, ваш земляк Ігор Мазур, на псевдо Тополя, — родом з прихмельницьких Пирогівців і поїхав на Кавказ зі студентської лави Кам’янець-Подільського університету, звідки, зрозуміло, дізнавшись про те, що він доброволець УНСО, його виключили. А цей відважний патріот за мужність у боях у Грузії нагороджений однією з найвищих нагород цієї держави — орденом Вахтанга Горгасала ІІІ.
— У доповненому виданні свого “Щоденника” ви вмістили “Постскриптум”, у якому дали оцінку вже російсько-грузинській війні у серпні 2008 року. Наскільки пам’ятаєте, і в Україні знаходились голоси, які засуджували тоді дії президента Саакашвілі, якого, як відомо, не жалує грузинська опозиція й нині.
— Кривавий серпень 2008 року, на моє переконання, цілком лежить на совісті російської імперської воєнщини, яка цю авантюру готувала заздалегідь. Думаю, Росія на цьому не заспокоїться, але результати нової війни на Кавказі для неї можуть бути непередбачуваними, адже тут зростають антиросійські настрої. Москва забуває, що етнічні конфлікти мають особливість плавно перетікати в сусідні країни і можуть детонувати вже на її території, наприклад, у Татарстані, знову у Чечні, Інгушетії, Дагестані, де і так неспокійно. Я вже не кажу про зростання антиросійських настроїв через таку імперську ескалацію Москви в Україні, Казахстані, Азербайджані…
Це ми розуміли і в 1992-ому, коли добровольці УНСО з’явились у Придністров’ї, і пізніше, коли ми їхали добровільно воювати на Кавказ, усвідомлюючи, що після Грузії може бути наш Крим. Тож вирішили воювати за Україну на чужих “городах”, аби відвернути біду від України і допомогти братнім грузинам. Ну, а щодо недавніх виступів опозиції у Грузії, то це вже наслідок боротьби з корупцією, яку розпочав Михаїл Саакашвілі в своїй країні, хоч у тих протестних акціях цілком проглядається рука Москви.
— Давайте згадаємо про цю “руку Москви” у контексті історії вашої особистої участі у війні у В’єтнамі.
— Участь у цій радянській авантюрі мені довелося брати у добровільно-примусовому порядку як офіцерові Військово-Морського Флоту і це був унікальний для мене і життєвий, і бойовий досвід. Покинувши В’єтнам, я відтоді дав собі тверде слово воювати тільки під власним прапором. Через двадцять літ після тих подій така нагода трапилася в мене, коли добровільно поїхав на Кавказ.
— У назві вашої книжки є підзаголовок “Як козаки Кавказ воювали”, що окреслює видавничу серію подібних книжок. Тож принагідно поділіться вашим баченням так званого козацького руху в нинішній Україні.
— Якщо ви про оте картонне псевдокозацтво з бляшаними шаблями у вигляді святкових ряжених, яких розвелося нині невідь-скільки, то вони нічого спільного зі справжніми традиціями українського козацтва не мають. І добре, якщо це всього-на-всього забави дорослих дядьків, які не набавилися в дитинстві й тішаться незаслуженими, ними ж вигаданими званнями, нагородами. Хоча мене насторожує, що у цьому середовищі вже є відвертий провокативний антиукраїнський елемент.
Моя книжка не про них, а про справжніх чоловіків, справжніх українських патріотів, які, на щастя, не перевелися на нашій землі. Он, під час серпневих подій 2008 року у Грузії до нашої штаб-квартири у Києві зголосилися понад три тисячі добровольців, які хотіли захищати незалежність Грузії. Тож переконаний, що, не дивлячись на всі нинішні наші проблеми в державі, у разі потреби в Україні знайдеться достатньо патріотів, які стануть на захист своєї країни і, що не менш важливо, здатні будуть це робити цілком професійно.
— Наскільки знаю, ви були 9 травня у Львові. Що скажете про ці події?
— Так, я був очевидцем і учасником цих подій, адже якраз 9 травня активісти УНА-УНСО за традицією зібралися біля могили Невідомого стрільця УПА, що неподалік від Пагорбу Слави. Ми там відслужили поминальний молебень і були свідками того, як міліція не пропускала чомусь на Пагорб поодиноких ветеранів з квітами, які кидали їх через плечі правоохоронців. А потім з’явились оті автобуси з групою провокаторів під охороною міліції. Я особисто з лідером УНА-УНСО Юрієм Шухевичем пробував переконувати міліцейських чинів припинити знущання над ветеранами і зупинити провокаторів…
Що ж, сподіваюся з уроків цього 9 травня усі ми зробимо правильні висновки. Переконаний, якщо хтось і далі пробуватиме чинити наругу над історією нашого народу, то дістане належний опір від справжніх українців. Сподіваюся, що і наш приклад є цьому підтвердженням.
Розмовляв Б.Демків