І чого воно так? Те, що сталося з тобою тільки-но вчора чи позавчора, ти вже геть забув, а ось події півсотлітньої давності живуть і тьохкають у твоєму єстві всякчас, і так само, так само розчулюють, як ото колись бувало.
І чого воно так? Те, що сталося з тобою тільки-но вчора чи позавчора, ти вже геть забув, а ось події півсотлітньої давності живуть і тьохкають у твоєму єстві всякчас, і так само, так само розчулюють, як ото колись бувало.
Звідки він узявся в моїх юних Наркевичах, той смаглявий красень Льоня Білий? У легкій синьо-сірій “бобочці”, в шикарному темному капелюсі та в розкльошених, модних на ту давню повоєнну пору сукняних штанях. А може, той Льоня щойно службу на флоті відбув? І надумав собі кинути якір у нашому робітничому селищі? Де стільки вродливих студенток-практиканток з’їхалося на Наркевицький цукрозавод із усіх-усюд — Полтавщини, Полісся, Галичини, а ще Білорусі й навіть із сонячної Куби (треба тут сказати, що, завершивши переробку власної вітчизняної сировини, себто буряків, наша цукроварня бралася за доведення до кондиції товару кубинського — жовтого “піску” із цукрової тростини — між іншим, класний самогон виходив із отого заокеанського натурпродукту!). Тож знакомитому серцеїду Льоні Білому було з кого вибирати собі пару — отак підійде до дівочого гурту на танцях в заводському будинку культури, зблисне золотом коронки з-під тоненького, шнурочком, вуса, щось мовить галантно-двозначне і… готово! Усенькі дівчата — вже його, Льоньки Білого, райцентрівського хахаля у розкішному фетровому головному уборі.
Тільки на сцену заводського клубу він виходив без бриля, щоби проспівати приємним хрипкуватим тенорком під баянний супровід Броніслава Грищука якусь пісеньку із свого українського (“Чорнії брови, карії очі”, “Ой зійди, зійди, ясен місяцю”), а ще російськомовного репертуару. І хоч діялося це ще в п’ятдесятих роках минулого століття, я й досі пам’ятаю ті пісні й пісеньки. Приміром, про Мадагаскар:
Мадагаскар, страна моя…
Хоть кожа черная у нас,
Но кровь светла.
Або якісь мадярські куплети вайлуватого сільського парубійка, невдатного залицяльника до юних дівочок-пейзанок (та ще й, при всьому цьому, несосвітенного хвалька).
Говорят, не смею я?
говорят, не смею я
с девушкой пройтись
в воскресный вечер селом.
Будто я такой уж трус,
будто вправду я боюсь
парня в серой шляпе с журавлиным
пером…
Ну-ка, парни, выходите, я вас жду.
Будь вы даже впятером,
в серой шляпе и с пером, —
лучше вам со мной покончить
дело добром!
Гм… а яка ж мелодія? І я тієї ж миті ставлю на коліна свого розкішного кнопкового акордеона “Вельтмейстер”, розтягую міхи і… І так само, як у доармійській своїй юності програю перший куплет із усіма його синкопами, жвавеньким чардашевим темпом, відразу ж переходжу до другої строфи, повільної, як це й властиво чардашевим мелодіям (“Ну-ка, парни, выходите, я вас жду…”), з їхніми контрастними темповими перепадами, від алегро (весело, жваво) до ларго, ленто (широко, повільно) або навпаки…
Восени 1959 року пішов я до війська й відтоді про Льоню Білого нічого не чув (кудись він подався з Наркевичів, а куди — ніхто не знав). Зате в авіаційному полку, де мені випало служити, відбував рекрутчину ще один фанат угорських чардашів — дніпропетровський танцівник Ілля Блох, середнього зросту, худенький та меткий єврей, він навіть прихопив із собою з “гражданки” спеціальний танцювальний обладунок — легкі чобітки з мініатюрними дзвіночками на халявах, білі брючки в облипочку, нарядну камізельку із підробним золотом ґудзиків, галунів та сріблом єдвабних узорів на грудях.
Звісно, виконання чардаша передбачало ще й участь жінки (або дівчини), одягненої в традиційну спідницю вогнистого кольору (ах, як ті спіднички розвіваються перед танцюристом чи танцюристами, що, немов півники, задьористо стріпують головами та ляскають халявка об халявку, достоту ніби шпорою об шпору!). Оскільки ж у війську не завжди можна натрапити на жінку, здатну “збацати” мадярський танок, то Ілля Блох витанцьовував чардаш Монті в гордій самотності; пам’ятаю, на сцені криворізького будинку офіцерів (чи, може, міського палацу культури?) виступав наш полковий хор, а вже після того хору брався за роботу Ізя Блох, такий маленький на здоровенній, як аеродром, сцені, такий спритний та вигадливий у своїх чардашевих “па”, у лясканнях халявками, а ще пальцями, середнім та великим, у невтомних кружляннях по колу в повільній частині музики і, навпаки, в стрімкому, несамовитому ритмі алегро.
Тоді я, звісно ж, знав, що чардаш — угорський народний танок, але й не здогадувався, що назва його походить від угорського csardas — корчма, трактир і що, з’явившися спершу в Угорщині, чардаш зараз же рознесли циганські музичні ансамблі по сусідніх з Угорщиною країнах — Воєводині, Словаччині, Словенії, Хорватії, Моравії, Трансільванії. І ні я, ні танцівник Блох тоді, на службі, й зеленого поняття не мали про походження цього танцю. Тим більше, що й у самій Угорщині оте походження пов’язується то з угорським музикальним стилем вербункошем, розповсюдженим в угорському війську у ХVІІІ столітті, то ніби бере свій початок чардаш від танцю гайдуків (сподіваюся, читачі знають, хто такі оті відчайдушні хлопці гайдуки в Болгарії, Хорватії, Сербії та й власне Угорщині XV-XIX століть). А раз ще й досі сперечаються мадярські фахівці, то що вже говорити про Ізю Блоха, простого радянського солдатика, який самозабутньо й натхненно витанцьовував угорський народний танець, ані на хвильку не задумуючись над його “етимологією” або над тим фактом, що його, Іллю Блоха, призвали до війська в п’ятдесят дев’ятому, саме в п’ятдесят дев’ятому, а не кількома роками раніше й, отже, чаша завойовника, агресора, оминула його, не став дніпропетровський юначок окупантом, як стали окупантами тисячі радянських солдатів у році пятдесят шостому, танками придушивши угорське народне повстання та підтримавши багнетами щойно скроєну прорадянську владу Яноша Кадара (взагалі-то мудрого чоловіка, якому теж не були чужі ідеї свободи, але мусив очолити державу, щоби не допустити масового кровопролиття)… Ні, схожий своїм хореографічним нарядом на іспанського тореро, Ілля Блох просто із п’янким захватом витанцьовував угорський танок, побренькуючи дзвіночками на зовнішньому боці тоненьких та куценьких хромових халявок, а ще ляскаючи великими і середніми пальцями зведених догори рук перед неіснуючою дамою серця у вогненній спідничці, що її, очевидно, домальовувала артистична уява невтомного задиханого танцівника з крутих дніпровських берегів та пропахлих сухим полином і перестиглою пшеницею гарячого південноукраїнського степу.
О, що не кажіть, читачу, а таки оберігав нас Господь, мене і Блоха, усіх наших ровесників, а також офіцерів-льотчиків та технарів авіаційних не допустив до тяжкого гріха — нести свою “правду”, нав’язувати свій спосіб життя угорцям, чехам, полякам, ангольцям, а пізніше афганцям (немає, либонь, материка, окремим народам якого ми б не несли свою правду, брутальну силу та своє бачення суспільного щастя й процвітання — на крові та згарищах). А були б ми, солдатики, на кілька років старші, неодмінно вторглися б у ту саму Угорщину, щоби навести там порядок, щоби “поставити на місце” зарозумілих мадярів, усяких там імре надів чи як їх там…
Що ж, доля й справді нас милувала. Та не милувала наших старших братів. І молодших також — у Чехословаччині, приміром (я тоді вже був військовим кореспондентом, на власні очі бачив, як танкова Залізна дивізія, що дислокувалася тоді у Львові, за лічені години була завантажена на вагонні платформи, щоби за кілька годин опинитися в Чехословаччині, услід за ними вирушили на службу в “братню країну” й військові журналісти, а з ними — мій приятель майор Аркадій Пінчук). І дітей наших не милувала доля — в Афганістані, Чечні, на Балканах…
Зупинюся куценько та побіжно лише на Угорщині (раз уже тема в нас — чардаш).
Ще й досі перед моїми очима ніби бугряться синьо-рожеві рубці на животі й грудях парубка із сусіднього з Наркевичами села Юхимівців — сліди осколочних ран, отриманих там, у Будапешті, в п’ятдесят шостому; хлопець демобілізувався, повернувся додому, відтоді щоліта смажиться під сонечком на наркевицькому ставу, каже, що ті осколочні сліди ще й досі щемлять, надто ж перед дощем, добре, що живий додому вернувся, були й такі, що не вернулися, хоч нам, мовляв, про це забороняється говорити (!).
А “говорити” тим часом було про що. Адже тоді, в 1956 році, в Угорщині точилася справжня війна між радянськими військами з одного боку (можна не сумніватися, що українців у радянських військах було найбільше, хоч, мабуть, не існувало в штабах якоїсь “етнічної” статистики) і волелюбними угорцями з боку другого. Як засвідчує нині інтернет, у зв’язку з повстанням і бойовими діями з обидвох сторін, за період із 23 жовтня до 31 грудня 1956-го (цього року, до речі, виповниться 55 літ від часу Угорського повстання) загинуло 2652 угорських патріоти і було поранено 19226. А ось втрати Радянської Армії, за офіційними даними, становили 660 убитими, 51 безвісти пропалий, 1540 — поранені. Якщо, звичайно, можна вірити цим радянським офіційним даним. Маршал Г.К.Жуков “за подавление венгерского контрреволюционного мятежа” отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу, голова Комітету держбезпеки СРСР Іван Сєров — орден Кутузова І ступеня.
Після 10 листопада ще до середини грудня повстанські робітничі ради продовжували свою роботу, нерідко виходили на прямі переговори з командуванням радянських частин. Але вже 19 грудня 1956 року органами державної безпеки робітничі ради були розігнані, а їхні лідери заарештовані. Усього спецслужби Угорщини та їхні радянські колеги заарештували близько 5000 угорців (846 із них відправлені в радянські тюрми, а вони, як відомо, найгуманніші, найкращі у світі). Прем’єр-міністра Імре Надя та членів його уряду обманним шляхом виманили з посольства Югославії, де вони переховувалися, і віддали під варту на території Румунії. Над ними відбувся суд. Імре Надь та колишній міністр оборони Пал Малетер були засуджені до страти за звинуваченням у державній зраді. Імре Надя повісили 16 червня 1958 року. Усього страчено, за окремими оцінками, біля 350 людей, десятки тисяч засуджено. Однак до 1963 року всі учасники повстання амністовані та звільнені урядом Яноша Кадара. А після падіння соціалістичного режиму Імре Надь і Пал Малетер урочисто перепоховані в липні 1989 року. Від цього часу Імре Надь вважається національним героєм Угорщини. І, зауважте, в Угорщині ні колишнім комуністам (членам робітничої партії), ні лібералам, ні кому б то не було іншому — жодному жителю справді демократичної держави й в голову не прийде думка позбавити людини цього високого звання. Як це сталося зі Степаном Бандерою у нас… Господи, напоум людей, щоб вони нарешті збагнули: з історії негоже виривати сторінки. Як і негоже ставити пам’ятники своїм учорашнім катам.
Звісно ж, придушення іноземними військами угорського народного повстання 1956 року аж ніяк не єдине в історії “братерської дружби” двох народів. Досить лише пригадати революційні події в Парижі 1848 року. Полум’я французької революції миттєво перекинулося на Угорщину, тобто на складову Австро-Угорської імперії. Повстання мадярів тоді очолив знаменитий національний поет Шандор Петефі, чиє життя і творчість означали для Угорщини те ж саме, що й життя Шевченка для України, Пушкіна — для Росії, Янки Купали — для Білорусії, Міцкевича — для Польщі.
“Советский энциклопедический словарь” подає статтю про цього поета та його роль у Революції, значення Петефі для всієї угорської літератури. Але жодного слова про загибель поета в бою угорських повстанців із російськими військами — козаками царської армії генерала Паскевича. Загальноприйнята думка про смерть Петефі в бою ґрунтується на щоденниковому записі російського польового лікаря (до речі, як і загибель Устима Кармалюка занотована військовим лікарем). А тим часом точні обставини його смерті не з’ясовані й до сьогодні, тому існує теорія про захоплення поета і його смерть у російському полоні в Сибіру. З цього приводу нібито була публікація закарпатського літературознавця в журналі “Сибирь” за 1984 рік (?), яка викликала неабиякий інтерес бурятських краєзнавців та угорських дослідників спадщини Петефі. Утім, не писатиму про те, з чим не обізнаний достеменно. Залишмо цю справу фахівцям і перейдімо все-таки до теми чардаша, чардаша Монті.
Сотворив його італійський скрипаль, композитор і диригент Вітторіо Монті. Навчався він у неаполітанській консерваторії Сан-П’єтро-а-Майелла. Крім скрипки, грав також на мандоліні й навіть склав підручника гри на цьому інструменті. У 1900 році став диригентом у концертному залі “Париж-Концерт”. Серед творів Монті були балети, оперети, п’єси інструментальні й вокальні. Одначе до нашого часу успішно дожив лише один його твір — саме отой “Чардаш”, невелика салонна п’єса, створена на основі угорських танцювальних мелодій. У наш еклектичний час на яких тільки інструментах не виконують цей чардаш. Звичайно ж, на скрипці. Звичайно ж, на мандоліні. А ще — на акордеоні, фортепіано, російській балалайці, негритянському банджо, домрі, корнеті, саксофоні, кларнеті, тромбоні. А ще ж — оркестри народних інструментів, джаз-банди… І, сподіваюся, читачі вже знають, що навіть такі самоуки, як Грищук та Блох полюбили цей танець, нічого, одначе, не знаючи про його походження (хоча, по правді сказати, не такі вже були ми й самоуки: Ілля до служби в армії займався танцями в дніпропетровській хореографічній студії, а я, грішним ділом, закінчив курс гри на баяні аж у Москві (Дом народного творчества имени Крупской, Армянський переулок, 13).
Одним абзацом хочу тут мовити про неймовірну популярність у світі угорського чардаша, про “інтернаціональний” склад його творців. Угорські танці належать композиторському перу німця Брамса (цілий цикл угорських танців), згадуваного вже італійця Монті, росіянина Чайковського, інших композиторів-класиків. Та й справжнє прізвище найзнаменитішого угорського поета Петефі було сербське — Петрович (батько — серб, мати — словачка), але Шандор завжди залишався угорським патріотом і палко любив Угорщину.
А тепер — трішечки історії народу, що подарував світові чардаш. Народу, що не схожий на жоден інший етнос Європи. Не схожий ні в літературі, ні в музиці, ні в танцях, ні в одягу, ні в способі життя. І якщо османське ярмо за сотні літ позоставило вельми помітні сліди на культурі Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії (вельми вплинуло на мелос цих народів, на їхні танці, національний одяг тощо), то Угорщини цей вплив не торкнувся або майже не торкнувся. На мій, звісно ж, дилетанський погляд.
То де ж він тут узявся, в центрі Західної Європи, на кордоні з Балканами, Італією, закарпатською Україною, Румунією?.. А й справді, звідки той народ узявся?
Предками угорців є войовничі напів-кочовики-скотарі, прабатьківщиною яких вважаються області на схід від Уралу. Мені важко повірити в те, що колишні азійські кочовики зуміли подарувати світові європейський чардаш — ну не вкладається сей факт в моїй українській голові! І хоч розумію, який карколомний шлях пройшли ті кочовики крізь століття й тисячоліття, скільки крові й скільки народів намішано впродовж безмірного часу в жилах тих людей, цілих їхніх поколінь (може, саме тому так легко й природно люди різних національностей прийняли мелодію чардаша як свою, рідну!).
А скільки тої крові було пролито в азійських степах та пустелях, на просторах слов’янських, трансільванських, німецьких… Розумію. А все-таки… Приблизно в І тисячолітті н.е. угорці перекочували в басейн Ками, пізніше в причорноморські й приазовські степи й перебували під владою хазарів і протобулгар. Мадярський же союз становили сім власне угорських племен і трьох союзних етнічних хазарських родів, що відкололися від Хазарії під назвою Кавари. 896 року (незадовго до офіційного прийняття християнства Київською Руссю) під проводом Арпада і Курсана угорці поселилися в Трансільванії, звідки оволоділи Панонією та згодом зайняли сьогоднішні землі східної Австрії та південної Словаччини. Угорці здійснювали набіги на Західну Європу. Найбільш боєздатними й жорстокими з ворогами в мадярських військах були хазарські загони каварів. У зв’язку з ними, як відлуння тодішніх часів, у легендах і казках багатьох європейських народів описуються страшні огри — людоїди, велетні, жорстокі й нещадні.
Із плином часу (Х-ХІ століття) прибулі угорці асимілювали місцеве населення (у тім числі й слов’ян) і, запозичивши чимало їхніх звичаїв, культуру, слова їхніх мов, перейшли на осіле проживання. Утворилася Угорська держава, яка за свою історію мала різні розміри й утримувала в собі різні території. Отже, поволеньки стала складатися угорська нація.
Погляньте, читачу, на цю фотографію. Чи помітите ви в обличчях танцівників хоч якісь азійські (монголоїдні, наприклад) риси? Або в одягові?
І скільки ж тої території в сучасній Угорщині? Приблизно Тернопільська, Хмельницька, Вінницька та Житомирська області, разом узяті. Ну ще, може, кавальчик Буковини. Ото й буде площа Угорщини. Малесенька країна! А її музику, літературу, її токайське вино знає усенький світ. Од себе додам: ще є чудове червоне вино, що зоветься “Чардаш”. Колись, ще в молодості, у львівських кав’ярнях я його куштував немало.
А що ж угорська мова? Вона належить до фіно-угорської групи уральської мовної родини (сім’ї) й має одинадцять діалектів! Але ж ця мова увібрала в себе стільки слов’янських слів, стільки тюркізмів, стільки латинських, німецьких запозичень, що спілкування представників сучасних угорських народів рідними мовами цілковито неможливе. Так твердять мовознавці-лінгвісти. А що сказали б угорські музиканти? Чи впізнали б вони в старовинних мелодіях прадавніх угорців чи в наспівах нинішніх (скажімо, мордовців) теми чардаша? Чи впорався б із таким архіважким завданням Ференц Ліст? Чи є бодай одна прадавня “кочова” мелодія в десятках його угорських рапсодій?
Ох, що це я, справді? Намагаюся підважити таку брилу! Ще, чого доброго, надірвуся.
Автор цих рядків ніколи, на превеликий свій жаль, в Угорщині не бував. Лише проїжджав нею потягом, дорогою із сербського Бєлграда до закарпатського Чопа. Вночі їхав, так що не зумів помилуватися угорськими краєвидами.
Не бував я в Угорщині. А пригадаю мелодію “Чардаша” Монті й здасться мені: був я там, був!
***
Та-рі-ра-ра… пам… пам… Та-рі-ра-ра… пам… пам…
То я вже награю на своєму “Вельтмейстері” повільну вступну частину знаменитого “Чардаша” Вітторіо Монті.
І ввижаються мені знайомі постаті. Онде Льоня Білий за кулісами змахує своїм “Боярським” капелюхом. А онде біля задника криворізького чи то будинку офіцерів чи міського палацу культури Ілля Блох уже поляскує невагомими халявками танцювальних чобіток. І пальцями обидвох піднесених угору рук. (Отак: середнім до великого — ляск, ляск, ляск…) Чардаш починається!
Броніслав Грищук, м. Хмельницький