Книжку відомого українського письменника, нашого земляка Броніслава Грищука з такою назвою він, власне, вже видав ще торік своїм коштом у видавництві Алли Цюпак в нашому місті. Зізнаємося, що з превеликим задоволенням й інтересом прочитали її. Броніслав Антонович із властивою для нього самоіронією у передмові до неї недарма стверджував, що писав свої “Мемуари” “лівою ногою, без дотримання будь-якого стилю: головне — правдиво й гранично відверто”, тож, сподіваємося, його читач вже з ними познайомився ближче. Але виявилося, що і його не на жарт “зачепила” ота его-творчість, як характеризують подібний жанр всезнаючі літературознавці, і він далі продовжив роботу над своїми “Мемуарами”. Тож маймо надію, що через якийсь час з’явиться нове і доповнене їх перевидання.
А ми ж, одержавши на те згоду автора, вирішили опублікувати деякі зі спогадів Броніслава Грищука, які, сподіваємося, невдовзі увійдуть у це нове видання…
Книжку відомого українського письменника, нашого земляка Броніслава Грищука з такою назвою він, власне, вже видав ще торік своїм коштом у видавництві Алли Цюпак в нашому місті. Зізнаємося, що з превеликим задоволенням й інтересом прочитали її. Броніслав Антонович із властивою для нього самоіронією у передмові до неї недарма стверджував, що писав свої “Мемуари” “лівою ногою, без дотримання будь-якого стилю: головне — правдиво й гранично відверто”, тож, сподіваємося, його читач вже з ними познайомився ближче. Але виявилося, що і його не на жарт “зачепила” ота его-творчість, як характеризують подібний жанр всезнаючі літературознавці, і він далі продовжив роботу над своїми “Мемуарами”. Тож маймо надію, що через якийсь час з’явиться нове і доповнене їх перевидання.
А ми ж, одержавши на те згоду автора, вирішили опублікувати деякі зі спогадів Броніслава Грищука, які, сподіваємося, невдовзі увійдуть у це нове видання…
Солов’ї зграями не літають
Один чоловік, автор неперевершених залізобетонних статейок, прочитавши якось вірші Павла Гірника, скрушно зітхнув: “Нічого не второпаю. І навіщо отаке друкувати? Дали б краще щось ділове, потрібне людям”.
Він мав рацію. Ми всі нині, всі поголовно маємо рацію. Кожний несе, як писану торбу, свою маленьку споживацьку правду. Усяка ворона вважає, що її деренчливий голос найпотрібніший світові. І хор їхній, гайворонний — найпотрібніший, “найактуальніший”, бо в його тисячогласному захланному безладі вчувається таке приземлене, таке однозначно зрозуміле: “Їсти!”
Поетів у нас, віддавна й дотепер, не хотіли й не хочуть розуміти, приписують їм те, що в творчості їхній і не ночувало.
Поет пише про любов до ближнього, а йому кажуть: “Ти — людиноненависник!” Поет мовить співчутливе слово про єврейський народ, а його звинувачують: “Ти — антисеміт!” Поета розриває ізсередини біль за долю свого роду, отчої землі, а йому дорікають: “Ти — егоїст!” І все це — хором, зграєю, колонією. Бо так воно зручно, гуртом. Гуртом самозабутньо любити Україну (після того, як була проголошена її незалежність). Гуртом героїчно виряджатися у нібито козацькі шаровари та вимахувати дерев’яними шаблями.
Солов’ї ж, тим часом, колоніями не живуть і зграями не літають. Мало хто з нас бачив усамітненого, схованого листяною кулісою солов’я. Але голос його чув кожний.
Втім, порівнюючи поетичну музу Павла Гірника із солов’їною піснею, я аж ніяк не маю на увазі усякого роду тріолі, тремоло, форшлаги та інші мелізми, покликані прикрашати, “оздоблювати” мелодію. Я передусім маю на увазі неповторність особистості поета, його природну потребу в усамітненні, добровільному уникненні житейської суєти: униканні, яке одне тільки й здатне являти поетові магічне слово, чи то з глибини авторового серця добуте, чи послане йому з незвіданих горніх висот. А щодо мелізмів… Трагедія їх не потребує, вона — самодостатня.
Чи є нині в Україні поет, творчість якого була б так болісно й стражденно пронизана трагедійними мотивами, як пронизані ними вірші Павла Гірника?
Не знаю, не знаю… Нехай об тім скаже мій невеличкий вірш.
На цвинтарі
Сколихнув темні шпали
“Братіслава-Москва”…
Й тільки листя опале,
тільки зжовкла трава.
Тут — розорані схили,
вороння на ріллі.
Там — промерзлі могили
в потойбічній імлі.
Самота безутішна
І розпука така,
мов у зранених віршах
Павла Гірника.
І нема уже літа,
І надії нема,
тільки туга над світом,
тільки тиша німа,
тільки шепіт провинний
відліта до небес
та вмерзає в сльозинку
обвуглений хрест.
Ідеш обідати — забирай сокиру!
Тій українській канадійці було вже за п’ятдесят, коли повернулася з Америки на батьківщину. Ще в дитинстві була подалася (разом з батьками) за моря-окіяни, але спогад про Україну, рідне село назавжди запав у серце, кликав сюди, на Поділля. Вона й чоловіка свого, також українця, “вламала” безконечними балачками про омріяне повернення на райські стежки дитинства. Він, урешті-решт, здався, хоч не мав ані найменшого бажання пускатися надійного канадського берега в незвідані світи. Згодом той міцно скроєний сивоголовий чоловік (в незмінно клітчастій сорочці, завжди ретельно виголений, мовчазний та заглиблений у власну якусь думу-думоньку), як свідчили очевидці-сусіди, не раз дорікав дружині: куди ти, мовляв, мене зманила? пощо я сюди приїхав, у цей глухий закутень? чого я тут не бачив — восьмидесятирубльової платні?! (Слід зауважити, що діялося те все наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, коли ще в суспільстві міцно трималися традиції, закладені свого часу вождем усіх часів і народів).
Та раз приїхали, то назад вороття вже нема. Та й хто тобі дозвіл такий дасть, живому свідкові “нашого, радянського способу життя”? Тож оселилися в Наркевичах — все-таки що не кажи, селище міського типу, є робота для неї і для нього, світло електричне є, радіо підведене до кожної оселі. Та й до Бубнівки, рідного жінчиного села, рукою подати (воно одразу ж за заводським озером).
І влаштувався чоловік мотористом на цукрозаводі, а жінка взялася за вирощування квітів у центрі селища. Так би мовити, зелена бригада в одній особі.
Якого тільки квіткового насіння не привезла з Канади жінка! Минув якийсь рік — і Наркевичі забуяли, запломеніли барвистим килимом. З’явилися клумби біля будинку культури, контори, на внутрішньозаводській території, навколо школи й дитсадочка — краса невимовна! Розсаду жінка вирощувала, ще за холодів, у теплому підвалі місцевого БК. Скільки перепон, скільки труднощів довелося здолати жінці, перш ніж стала вона своєю в Наркевичах! Згадаю тут лише одну. Навідалася якогось ранку в підвал, дивиться — вся її праця пішла прахом: земля розкидана по долівці, затоптана та ще й запаскуджена “свіжими” екскрементами, аж ніяк не собачими, не котячими, ящики для розсади потрощені, електролампочки розбиті. Хто ж так хазяйнує в підвалі? Вистежила якогось вечора. З’ясувалося — дітвора, що збирається тут перекурити. Подалася жінка в заводський комітет, каже його голові:
— Зберіть батьківські збори, поясність, що так робити не можна, що то великий гріх, нехай батьки скажуть про це своїм дітям.
Голова, звісно, ніяких зборів не скликав (що воно дасть), просто звелів загратувати підвальне віконце та двері.
Є у Наркевичах чималий сквер, обгороджений кам’яним парканом. Той паркан постійно розвалювали, протоптували стежки вздовж і впоперек, і по діагоналі. Отвори в огорожі начальство наказало обмотати колючим дротом, а згодом замурувати знову. Вдень обмотали-замурували, а на ранок знову діри зяють, стежки вздовж і поперек, травичка й насаджені канадійкою квіти знову витоптані. Й знову жінка чимчикує в контору, цього разу до директора: негарно, мовляв, чинять люди. І запропонувала геніальний вихід із становища. Обладнати вхід на одному куті огорожі й на другому й прокласти одну діагональну доріжку. Директор зараз же й розпорядився здійснити все це. І що ж? І той вхід-вихід, і доріжка та існують в наркевицькому сквері й донині, і ніхто відтоді не топче ні трави, ані квітів. Хоч тих обидвох американців уже нема на світі кілька десятків літ.
Стривайте, а я ж про чоловіка майже нічого не розказав.
Так от, надумав він збудувати нову хату. Одразу й за діло взявся. Заготував дерево, цеглу привіз. Оскільки ж сам був дядько майстровитий, то взяв до рук сокирчину та й заходився просто на дорозі обтісувати, підводити до кондиції колоди для майбутнього даху.
Настала обідня пора — загнав гостре вістря в дерево та й пішов до старої хати перекусити. А по обіді вийшов на дорогу — нема сокири. Достеменно пам’ятає, що востаннє цюкнув нею в оту он колоду. Ну, думає собі, напевне, дітвора кудись затаскала. Виніс другу та й далі працює. Відтак перейшов до коперації по куриво, за якихось триста кроків од хати. Вертається — нема й другої сокири! Цього разу чоловік уже не мудрував довго. Пішов, купив пару сокир, у магазині… Але вже жодного разу не залишав їх на вулиці. Ось так Наркевичі й привчили чужака до порядку: йдеш кудись — забирай інструмент!
Навіщо я все це описую? Сам не знаю. Либонь, для того, щоби констатувати: вже стільки десятиліть прошуміло від тоді над Наркевичами, а тамтешня злодійська традиція живе, не відмирає. Більше того: буяє, цвіте, наче клумба тої канадійки! У робочому селищі розкошує той цвіт, в усій державі, од Чопа до Донецька. Розкрадають усе, що погано лежить. І навіть те, що сховане за надійними замками та броньованими дверима, за сімома державними печатями!
Йорданська заметіль
Недописаний розділ із ненаписаної книжки
про народного артиста України Миколу Балему
Хто не знає такого свята — Йордань. Або Водохреща. У церковному календарі воно значиться як Богоявлення. Цього дня на озерах і ставках прорубують ополонки, святять воду. Деякі одчайдухи, в тім числі й служителі культу, занурюються в студену воду просто в одежі, в рясах та підрясниках. Головне, що освячена вода не викликає застуди. Навіть якщо ти — ніякий не “морж”. Диво предивне, таємниця з таємниць (Як і те, що Великодній вогонь на Гробі Господньому не обпікає пальці!). На Богоявлення частенько тріщать морози, владарюють заметілі. У нас, в Україні. А ось іудейська річка Йордан, мабуть, ніколи не знала жодних морозів, жодних сніговиць. Хоч і дала народну назву великому християнському празникові.
…Одного зимового вечора (чи перед Йорданню, чи вже після неї?) телефонує до мене додому Микола Балема, відомий український композитор. Мелодію, каже, нову написав. Ось послухай, і награє мені на фортепіано. Симпатичний такий вальсок. Три чверті, як і належиться вальсові: ум-та-та, ум-та-та… Відіграв Микола. І питає: “Ну як тобі мелодія?” Та ніби нічого, відказую. Лірична, задушевна. “А ти міг би до неї написати вірші? — питає Микола. — Мені в тих віршах ввижається якийсь квітучий яблуневий сад, і дівчина в терновій хустині, і її побачення з коханим у тому саду…” Не знаю, Колю, вагаюсь я. Може, колись і спробую щось сотворити. Коли найде щось на мене. Як ото нині на тебе найшло. Зіграй-но ще раз. Щоб я хоч ритм, розмір записав, так звану “рибу”. “Потім зіграю, — каже Микола. — А щодо “риби”, то запиши собі такі ось слова: садок цвіте, та-та, хустина та-та-та, коханий мій іде, та-та-та-та-та-та… А пелюстки летять на плечі та-та-та, і сонце із небес та-та-та-та-та-та… Зрозумів, Броніславе?” І я відповідаю: “Ритм уловив, заграйно-но ліпше”. І він знову сів за клавіші, і вже разом із дружиною своєю Ольгою проспівали мелодію на два голоси, він другим, вона — першим. У терцію. І, звісно ж, без слів.
Коротше кажучи, я знову пообіцяв написати текст. У невизначеному майбутньому. Може, тоді, коли справді зацвітуть вишні, яблуні.
Пообіцяти-то пообіцяв, але ж мелодія вже засіла в свідомості, вже бринить, бринить, спати не дає. І чомусь не бачив я ніякого саду, ніякої хустини, а ввижався мені снігопад, завірюха, віхола. Ввижалася якась
йорданська заметіль.
А що в таких випадках робити? Звісно ж…
І я опівночі сів до столу (тоді, в дев’яносто третьому році, я ще міг собі дозволити таку розкіш: писати ночами!), взяв до рук олівця. І за якусь годину стругнув оцей текст:
Йорданська заметіль
Перон. Ліхтар. І ти.
І сніг нічний сія,
пречистий і святий,
немов душа твоя.
А білий, білий біль
паде, паде в поля,
йорданська заметіль
сліди твої встеля.
Вагон в роях сніжин,
лице в росі вікна.
Прощай! І я — один.
Прости! І ти — одна.
А небо звідусіль
снує, гойда шовки,
йорданська заметіль
над помахом руки.
Ну й ще щось там про білу сіль, що в чубі вже цвіте, а йорданська заметіль мете, мете, мете…
До ранку я вже не спав, наспівував “Йорданську заметіль”. А наступного дня, десь о десятій чи одинадцятій, був у філармонії. Микола уважно прочитав написане, оддав дружині, яка стояла тут же. Тоді сів за фортепіано, примостив аркуша на дерев’яну підставку для нот. І удвох із Ольгою вони заспівали. І що то за пісня була. Господи! Я слухав і не переставав дивуватися: минулої ночі в одному кінці міста народилася мелодія, в іншому — вірші до неї. І ось вони вже звучать, одухотворені музикою, без жодної репетиції, без будь-якої підготовки (що то значить — професіонали!).
Згодом ця пісня звучатиме у концертах, чи просто на вулиці, чи у захмелілому тролейбусі, що несе пасажирів крізь нічний снігопад, а телекамера зніматиме оту пісню, і людей, що її співають, і вогні електричних ліхтарів за обмерзлим тролейбусним вікном, а ще пізніше ті кадри втраплять у новорічну телепрограму, і крутитимуть їх на кожні новорічні свята кілька років поспіль…
Минатимуть літа. Микола на мої вірші створить цілого снопа пісень — “Вода і вогонь”, “Танго”, “Розлучний дощ”, “Трава “не — руш — мене”, “Ностальгія”, “Моя любове”, “Ми з тобою безсмертні”, “За Київську Русь”, “Десь на самім денці серця”, цілком геніальний “Полонез” (кажу тут лише про музику) і, мабуть, ще якісь пісні (у цю мить усіх не пригадати). Виконували їх і солісти окремі, і хор “Козаків Поділля”, і чарівні Олена Леонова та Марія Ясиновська, і народний артист України Валерій Ярецький, і заслужений — Олександр Болгарчук, і солістки, заслужені артистки Ольга Балема, Ірина Фуштей, Володимир Заруцький, і, звичайно ж, викладачі та студенти Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії… Але першою піснею була таки вона, “Йорданська заметіль”.
Микола Балема взагалі переважно пише музику на вірші подільських поетів (якщо не брати до уваги головного Балеминого автора — великого українця Тараса Шевченка). Можна згадати тут і тексти Павла Гірника, і Петра Карася, і Ростислава Балеми, і Мирослава Воньо, і Миколи Федунця, і Анатолія Ненцінського, і Олександри Ванжули… Але нехай вони самі розкажуть про свою творчу співпрацю з композитором Балемою — гадаю, в них також були ситуації, схожі на ту, що пов’язана із моєю (нашою!) “Йорданською заметіллю”.
Або з нашим “Полонезом”.
Уперше я його почув у виконанні студентського хору і оркестру Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії (солісти — викладачі цього навчального закладу Галина Яковчук і Валерій Ярецький, диригент — Микола Балема). Потужний змішаний хор, не менш потужний оркестр народних інструментів. І ця мелодія “Полонезу”, воістину неперевершена, загадкова, щемка, — аж не віриться, що її здатна була створити звичайна людина, Микола Балема — давній мій товариш. Як же так, Миколо? Як вдалося тобі поєднати аж ніяк не геніальні слова з цією небесною мелодією?
“У вишневім цвітінні навесні, навесні, очі в тебе осінні, коси в тебе сумні. Із чийогось балкона полонез долина, і хмарина холоне за розхрестям вікна. Перемовлена мова, переболений біль, мов суха пелюсткова заметіль, заметіль. І нікого, нічого, тільки ми й полонез — від простору земного до небес, до небес. Тільки тіні вечірні і мовчання луна. Тільки очі осінні у смерканні вікна…”
І ось саме тут, на словах “І нікого, нічого, тільки ми й полонез…” оркестр починає виконувати музичну фразу з відомого в усьому світі “Полонезу” Огінського. Усього лиш одну! Там-та-ра-ра-ра, там-та-ра-ра… І одразу ж — каскад звуків, у яких ця тема, тема Огінського, губиться, розчиняється, щезає… А вертається “тема Балеми”, і змішаний хор уже тихесенько доводить її до фіналу… І ти вслухаєшся в оркестровий супровід, у сплетіння жіночих та чоловічих голосів і мимоволі думаєш: хто, хто дозволив вам уторгатися в мою душу, перевертати усе в ній, аж до фізичного болю, ніби зриваючи присохлий до незагоєної рани бинт — хто вам дав таке право, любі мої виконавці, хористи, солісти, оркестранти!?
Далі — не пишу. Боюся знепритомніти. Як тоді, на концерті…
Броніслав ГРИЩУК