Цю колоритну хмельницьку жебрачку часто можна побачити у людних місцях нашого міста. Вона ще не стара жінка, хоч і виглядає зовні дещо неадекватно, але ділової хватки власної “професії” їй таки не позичати, бо доводилося бачити її і біля Києво-Печерської та Почаєвської лавр, і на Зарваницькій прощі. Не відмовляє вона собі, видно, і в алкогольному причащанні, бо саме у такому вигляді після Великодня побачив цю жінку біля тролейбусної зупинки поліклініки №1, коли вона зі скаламученим поглядом ходила взад-вперед і викрикувала голосно: “Бога нема!..” Цю колоритну хмельницьку жебрачку часто можна побачити у людних місцях нашого міста. Вона ще не стара жінка, хоч і виглядає зовні дещо неадекватно, але ділової хватки власної “професії” їй таки не позичати, бо доводилося бачити її і біля Києво-Печерської та Почаєвської лавр, і на Зарваницькій прощі. Не відмовляє вона собі, видно, і в алкогольному причащанні, бо саме у такому вигляді після Великодня побачив цю жінку біля тролейбусної зупинки поліклініки №1, коли вона зі скаламученим поглядом ходила взад-вперед і викрикувала голосно: “Бога нема!..”
Що ж, нехай Господь і далі не покидає цю людину, яка, мабуть, з якоїсь поважної причини потрапила на соціальне дно, бо не відала, видно, вона, що тоді промовляла серед гурту городян, які, ігноруючи її, ніби під’юджували до ще голосніших викриків. Не сумніваюся, що, протверезівши, вона забула про все — й далі іменем Христа ходить просити милостиню у людей, які даватимуть цій жінці дещицю з того, що мають.
Я ж мимоволі пробую робити для себе алегоричне порівняння з тим, що доводиться часто спостерігати у нашому суспільстві не лише навколо релігійних проблем. Бо з цього приводу пригадується одразу сцена у Почаєвській лаврі, коли суворий монах випитував у старенької жінки з Волині, до якого храму вона ходить і якою мовою там іде відправа. Коли дізнався, що українською, то відмовив їй у праві записатися на церковні треби й не взяв у неї навіть гроші на них та назвав її образливим словом “іновєрка”. Та жінка зі сльозами на очах пішла молитися до почаївських святинь самотужки, благо, хоч цього там не забороняють блюстителі єдиноправильного православного віровчення московського ґатунку. Але зараз я не про те, бо мені здається, що отой “правильний” монах більше прогрішив перед іменем Господнім, аніж п’яненька хмельницька жебрачка, яка викрикувала богохульні слова, хоч, як відомо, Господь милостивий і прощає усіх нас навіть у найтяжчих гріхах.
Проте споглядаючи за тим, як нині наше суспільство сприймає християнські чесноти, спиняю себе на, мабуть-таки, дуже гріховній думці, що і соціум, і церква загалом віддають перевагу зовнішньому їх вияву. Якось мені вже доводилося звертатися до біблейської притчі про бідну вдовицю, яка пожертвувала на храм чи не все, що мала. Згадаймо з цього приводу й безліч прикладів чудес Божих та прості й зрозумілі слова Спасителя, який чи не у кожному такому випадку повторював: “Віра тебе спасла!..”
Тож мимоволі задумуюсь над тим, а чи вистачить нам усім віри у Бога, у власний народ, у власну державу, щоб не допустити у свою душу, у власну країну епідемії всепожираючого невірства та духовної руїни, яка подеколи, на жаль, йде і під прикриттям високих релігійних та політичних гасел? На це запитання все важче нині знаходити нам відповіді, адже в Україні катастрофічно відчувається дефіцит моральних авторитетів. Зокрема й на фоні того ж процесу над екс-президентом Леонідом Кучмою, який, безсумнівно, як на мене, має нести кримінальну і моральну відповідальність за вбивство журналіста Гії Гонгадзе, це запитання, погодьтеся, звучить аж ніяк не риторично, бо ж не вміють такі люди, як він, а їм “несть числа” у коридорах влади, щиро каятися за содіяне, а без щирого покаяння, як відомо, ніякого очищення у нашій країні не відбудеться. А те, що ми часто бачимо усіх цих людей у церквах, та ще й у супроводі телекамер, що дехто з них пробує через солідні пожертви на церкви ніби укласти партнерську бізнес-угоду з Всевишнім, аж ніяк не сприяє цьому суспільному очищенню, бо відповіді на подібні спроби купити прощення за власні гріхи слід шукати, вочевидь, у простих і зрозумілих притчах Христових, до чого нас спонукає й недавно відзначене нами світле Його Воскресіння, а мене — ще й розпука тієї жінки-жебрачки з нашого міста…