Чимало сторінок книги історії перегорнула Україна. На жаль, серед них більшість трагічних, які українці з честю витримали. Але без сумніву одне: мирне небо над головою нам подарували мужні патріоти своєї Батьківщини, наші захисники. Саме вони здолали страшну силу фашизму. Чи не в усіх родинах є ті, хто воював за наш спокійний сьогоднішній день, хто віддав своє життя за мирне небо. Тож і моя сім’я — не виняток. Мій прадідусь Андрій Калантир — один із тих людей, які заслужили звання героя.
Чимало сторінок книги історії перегорнула Україна. На жаль, серед них більшість трагічних, які українці з честю витримали. Але без сумніву одне: мирне небо над головою нам подарували мужні патріоти своєї Батьківщини, наші захисники. Саме вони здолали страшну силу фашизму. Чи не в усіх родинах є ті, хто воював за наш спокійний сьогоднішній день, хто віддав своє життя за мирне небо. Тож і моя сім’я — не виняток. Мій прадідусь Андрій Калантир — один із тих людей, які заслужили звання героя.
Народився Андрій Олексійович 6 листопада 1921 року в селі Побірка Вінницької області. Ріс у багатодітній сім’ї. Родина мала п’ять гектарів землі. З формуванням колгоспів у селян відібрали все. “Почалася колективізація. Всю землю, господарство і хату забрали”, — згадує дідусь. Звичайно, вже тоді люди переживали важкі часи. Та відбулось ще гірше: “… почали грабувати: забирали хліб, пшеницю, не залишаючи ні зернинки. А в 1931-1932 роках розпочався голод. Зерно та їжу люди закладали в діжки і закопували в землю. Але все одно уповноважені від влади їх знаходили, просуваючи залізні щупи у грунт”. Ще до Голодомору дифтерія забрала життя трьох його сестер. Дідусь також мало не помер від цієї хвороби. А у 1932-1933 роках вмирають ще мама, брат, його дідусь та дві бабусі. З великої родини залишилися живими тільки Андрій Олексійович і його батько: “Тата тоді не було в селі, він працював на Дніпрогесі, тому й вижив. А в 1936 році вже був на будівництві в Умані. Згодом і мене перевіз туди. Через деякий час за доносом його забрали на чотири роки у в’язницю. Після того більше я його не бачив і нічого про нього не чув”. Отже, з усієї великої родини дідусь залишився один.
Андрій Олексійович був у столярній майстерні учнем. Потім його перевели в механічний цех вчитися на токаря, а згодом він працював мотористом на будівництві. У 1939 році переїздить у Вінницю, звідки в березні 1941 року був призваний до лав Червоної армії. Службу проходив у 44-й стрілецькій дивізії в місті Білокоровичі Житомирської області. Цікавим фактом є те, що всім відомий початок Великої Вітчизняної війни — 22 червня, а, зі слів дідуся, дивізія, в якій він служив, вирушила на захід до державного кордону ще 18 червня у так званий суворовський похід.
Та доля і тут готує нове випробування. Андрій Калантир у листопаді цього ж року потрапив у полон. Табір знаходився під Прилуками. Військовополонених було там до 15 тисяч. Кожного дня брали по 200-300 осіб на роботу. Потрапити на роботи — це отримати єдиний більш-менш реальний шанс для втечі, тому що з табору втекти було неможливо. Через півтора місяця в дідуся такий шанс з’явився: “До того я вже десь 3-4 рази примірявся до втечі. І от одного дня мене взяли на роботу. Ми копали ями, а потім в них розносили стовпи. Прокладали телеграфну лінію. Коли закінчились стовпчики, машина поїхала за новими. Того разу в робочій команді полонених було п’ятдесят осіб, а п’ять німців наглядали за нами. Ми збирали дрова для багаття, щоб зігрітися. Тим часом фашисти бавилися: почепили на стовп мішень і стріляли по ній. І ось після чергового пострілу всі п’ятеро побігли до мішені. А я, скориставшись цим моментом, швидко перебрався через насип і заховався у плавнях”. Зовсім знесилений Андрій Олексійович все ж таки дістався дому. Оскільки у нього відібрали хату, коли розкуркулювали, він оселився у дядька. Незабаром одружився. Одразу ж після того знову пішов на фронт.
Мій дідусь весь час був на передовій. Пройшовши пів-Європи, Андрій Калантир воював не тільки на території України, а й у Румунії, під Яссами, в Угорщині й Австрії. Перемогу дідусь зустрів під містом Грац (Австрійські Альпи).
Потім було повернення додому: “Дорогу з далекої Австрії до Старокостянтинова долали пішки десь протягом двох місяців. Йшли, в основному, вночі, бо вдень було дуже спекотно”. Нормована відстань, яку проходила армія за одну ніч, — 30 км. Прибувши у Старокостянтинів, дідусь ще рік служив, а потім демобілізувався. Після повернення з фронту Андрій Олексійович з односельчанами відбудовували народне господарство. Разом зі своєю дружиною виховали двох дітей — доньку Марію (мою бабусю) та сина Олексія. Зараз Андрій Олексійович проживає там, де й народився, у селі Побірка. Два роки тому ніжна і турботлива дружина, яка так довго чекала свого чоловіка з війни, померла. Та радість життя дарують рідні. Андрій Калантир має двох дітей, п’ятеро внуків, семеро правнуків та одного праправнука! Він заслужено удостоєний ордена Великої Вітчизняної війни II ступеня, ордена “За мужність” III ступеня та нагороджений багатьма медалями.
Дякуємо Вам, Андрію Олексійовичу, за подароване нам мирне життя під сонцем, за Перемогу!
Вікторія Таран, вихованка Палацу творчості дітей та юнацтва