Український державний човен не перестає хитати. Ми ж бо мастаки і самі створювати для себе суспільні хвилі, та й без “добрих” сусідів тут не обходиться. Здавалося б, 25-річчя Чорнобильської трагедії мало б трохи стишити суспільну напругу, але виходить навпаки, бо мимоволі на фоні чорнобильських проблем постало на всю величину питання: а яке майбутнє готує нам подальша розбудова власної ядерної енергетики? Український державний човен не перестає хитати. Ми ж бо мастаки і самі створювати для себе суспільні хвилі, та й без “добрих” сусідів тут не обходиться. Здавалося б, 25-річчя Чорнобильської трагедії мало б трохи стишити суспільну напругу, але виходить навпаки, бо мимоволі на фоні чорнобильських проблем постало на всю величину питання: а яке майбутнє готує нам подальша розбудова власної ядерної енергетики? Адже тут ніхто з влади щось конкретне не в силі сказати, окрім непереконливих агіток про безпечність атомних станцій. Яка це насправді безпека бачимо чверть віку по тому, як вибухнув Чорнобиль, як реагує світ, не ми (!) на аварію на найбезпечнішій японській АЕС “Фукусіма-1”. А це вже питання, на яке відповідь потрібно шукати самим українцям і зокрема, жителям нашої області, яких без нашої на те згоди вже “засватали” на добудову двох атомних реакторів на Хмельницькій АЕС, до чого, до речі, доклалося і минуле керівництво держави.
Думалося, що роковини Чорнобиля стануть доброю нагодою і для духовного порозуміння в українському церковному житті. Натомість маємо черговий візит предстоятеля Російської православної церкви патріарха Кирила, який діяв за власним нібито благим сценарієм вшанування пам’яті тих, хто рятував світ від ядерної чуми. А чому б, скажімо, Президенту Віктору Януковичу не продовжити започатковану у чистий четвер традицію першої зустрічі з главами усіх церков і не запросити всіх їх до спільної молитви з нагоди роковин цієї трагедії? Ні, видно, комусь і далі потрібне нагнітання конфронтації у суспільстві там, де підстав для неї не повинно виникати.
І недарма аналітики стверджують, що навіть приїзд на чорнобильські заходи президента Росії Дмитра Медведєва мав політичне підгрунтя, бо він далі, вслід за своїм прем’єром Володимиром Путіним, пробував агітувати наше керівництво до вступу у Митний союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Видно, у першопрестольній усвідомлюють, що вже безповоротно втрачають Україну навіть з її нинішньою проросійською владою. Щоправда, цікаво, чи цей тест вона насправді витримає?
Ще одним випробуванням для нашого державного “човна” має стати День Перемоги. Адже вже розпочалася “війна” прапорів, а Верховна Рада додумалася прийняти постанову, в якій заперечила причетність СРСР до розв’язання Другої світової війни. Це вже якийсь театр абсурду, адже для світу та історичної науки тут вже немає жодних секретів, бо ж недарма Ліга Націй восени 1939-го саме сталінський СРСР причислила до трьох держав-агресорів — гітлерівської Німеччини, мілітаристської Японії та Італії Мусоліні. Навіть у сучасній Росії президент Медведєв проголошує гасла десталінізації, а тут якийсь совковський ремейк. Цікаво, чому досі наші шановані ветеранські організації разом з керівництвом держави не засудили висловлювання неформального російського лідера Путіна, який відверто і цинічно принизив український народ, заявивши, що Росія і без України виграла б війну з фашистською Німеччиною. Ні, усі “радєтєлі” історії Другої світової війни за коротким курсом ВКП(б) мовчать, як у рот води понабирали, і, зрозуміло, у світлий День Перемоги їх лідери далі мовчатимуть з цього приводу, хоч я переконаний, справжні фронтовики і їх нащадки зачекалися від офіційного Києва адекватної реакції на цю образу лідера нібито братньої країни.
…Ось так нас і хитає по житейському морю, на якому, зрештою, для України штилю ніколи й не було. Гірше те, що ми самі ще дуже вміло розхитуємо свій човен.