Недарма прозу називають розумом, а поезію — душею. У римованих рядках стільки прихованого символізму, сили, особливої енергії. Поезія є різна, бо й душі різні. В когось вона сумна, заплакана, строката, в когось — піднесена, бадьора, мелодійна…
Поезію, чисту, ліричну, живильну, як ковток свіжої води у спрагу, творить подільський поет, член Конгресу літераторів України, літературної спілки “Поділля” Володимир ЯРЧУК. За останні десять років він встиг видати вісім власних збірок, найновішою з яких є збірка “Наперсток духмяного літа”. Нині готується до друку чергова збірка “Люстерко долі”. Про творчі шляхи Володимира Ярчука, його життєві і мистецькі здобутки наша з ним розмова.
Недарма прозу називають розумом, а поезію — душею. У римованих рядках стільки прихованого символізму, сили, особливої енергії. Поезія є різна, бо й душі різні. В когось вона сумна, заплакана, строката, в когось — піднесена, бадьора, мелодійна…
Поезію, чисту, ліричну, живильну, як ковток свіжої води у спрагу, творить подільський поет, член Конгресу літераторів України, літературної спілки “Поділля” Володимир ЯРЧУК. За останні десять років він встиг видати вісім власних збірок, найновішою з яких є збірка “Наперсток духмяного літа”. Нині готується до друку чергова збірка “Люстерко долі”. Про творчі шляхи Володимира Ярчука, його життєві і мистецькі здобутки наша з ним розмова.
— Пане Володимире, що вперше надихнуло вас на поезію?
— Коли мені було 10-15 років, я дуже любив весну. Особливо чарівною вона здавалася мені у рідному селі Мшанець на Старосинявщині. Часто вмощувався у затишному місці за батьківською хатою з солом’яним дахом і вдивлявся у весняні краєвиди. Тліючий на сонці сніг, перші пташині трелі пробуджували потяг до чогось високого. Саме тоді я спробував писати. Звичайно, на той час мої вірші були ще не професійні, але я вже відчував зародження поетичного дару.
— З роками талант міцнішав?
— Певний час у мої поезії було затишшя, пов’язане з тим, що я працював, навчався. Після школи поїхав на шахту у Донбас. Повернувшись, почав штудіювати предмети для вступу у вуз. Спочатку за альма-матер обрав Кам’янець-Подільський освітній технікум. Там освоїв хорове диригування, а згодом й режисуру. Кар’єра моя почалася з вчителювання у школі села Адампіль — там був викладачем музики. Саме школа повернула мене до вір-шів. Доводилося організовувати для школярів цікаві вечори з віршами та піснями, їх вигадував сам. Писати про шкільне життя мені було до душі. Гомінкий шкільний вулик, дитячі радощі, перші почуття старшокласників, уроки збуджували мене до віршів, які часто перекладав на музику. Серйознішати почали мої вірші в той час, коли я працював директором Будинку піонерів і школярів у Старій Синяві та завідував Старосинявським районним відділом культури. Писав вірші для мистецьких заходів, присвяти, сценарії, здебільшого гумористичні.
— Та все ж до ваших збірок увійшли вірші, написані в зрілому віці і майже в один період. Розкажіть про цей творчий злет.
— Після насиченого подіями періоду у мене був час усамітнення. Я тоді жив сам, працював у міському будинку побуту “Південний Буг” графіком-портретистом. Робота моя була творча, але не важка, вистачало часу на мрійництво. Бувало, ввімкну у своєму кабінеті радіо і починаю роздуми про життя, про щось світле, радісне, чого не вистачало. Усе те, що мололося на моїх внутрішніх жорнах, я виливав на папір. Коли таких поетичних сповідей душі накопичилося чимало, захотілося почути про них думку розуміючої людини, таким для мене став Іван Кубицький. Він порадив мені писати більш метафорично, символічно. Я прислухався до його слів. Ріст моїх віршів помітили, я й сам відчув, як поглибшало моє слово, наповнилося соковитістю. Поезія стала невід’ємною частиною мого життя. Приблизно десять років тому мене прийняли до літературної спілки “Поділля”, саме тоді вийшла перша збірка “Віяння літ”. Через п’ять років після того я став членом Конгресу літераторів України, де потоваришував з відомими іменами сучасної літератури Надією Пукас, Володимиром Косаковичем, який згодом став моїм наставником і редактором, та іншими.
— Яка тематика ваших віршів?
— Різноманітна. Але пріоритетними є інтимна і пейзажна лірика, вірші про родину та війну. Ці теми особливо хвилюють і спонукають до римування.
— Кому присвячуєте вірші про кохання?
— Дружині. Саме про неї я марив у роки самотності, їй — вінець моєї інтимної лірики. Вірній супутниці мого життя присвячується кожна збірка. Символічний портрет дружини на фоні красот природи є на початку кожного мого видання. Зустрівся я з нею випадково, але зустріч ця була романтичною. На березі кримського моря, куди я поїхав відпочивати з родиною, вона продавала картини. Запропонувала купити мистецький витвір і мені. Так ми познайомилися, а вже після двох побачень я запропонував їй переїхати до мене у Хмельницький.
— Знаю, що згаданий портрет дружини і решту ілюстрацій до своїх збірок створюєте самі.
— Так, малювати навчився у кам’янецькому училищі, пізніше у Московському інституті культури, Московському народному університеті мистецтв. По закінченню цих вузів працював художником у багатьох художніх майстернях, понад десять років працював архітектором макетного проектування в проектних інститутах. Я — графік, тому мої ілюстрації локанічні, виразні.
— Деякі ваші вірші покладені на музику, хто є автором?
— На два мої вірші написав музику Володимир Подоба, десять пісень у моєму репертуарі — авторські, приємно, що до одного мого вірша музику написав відомий подільський композитор Іван Пустовий. Охоче виконують мої пісні соліст ансамблю “Ретро” Леонтій Стахов, його донька Надійка. Часто співпрацюю із СЗОШ №6, де мої пісні виконує шкільний колектив “Старшокласник”. Оспівала мою поезію й вчителька музики цієї школи Леся Герасем’юк.
— Дякую за розмову.
Ірина САЛІЙ