У центрі нашої уваги нині знову справа Георгія Гонгадзе. Одинадцятий рік вже триває відтоді, як розгорівся скандал із вбивством журналіста, історія насильницької смерті якого стала нищівним діагнозом нашого суспільного життя. Звичайно, і до Георгія Гонгадзе, і після його смерті у нашій країні вбивали, знущалися з журналістів, але саме цьому журналістові, в жилах якого текла українська та грузинська кров, судилося стати символом протистояння владній сваволі у нашій країні й саме ця “справа” стала у нас каталізатором багатьох суспільно-політичних збурень за останнє десятиріччя… У центрі нашої уваги нині знову справа Георгія Гонгадзе. Одинадцятий рік вже триває відтоді, як розгорівся скандал із вбивством журналіста, історія насильницької смерті якого стала нищівним діагнозом нашого суспільного життя. Звичайно, і до Георгія Гонгадзе, і після його смерті у нашій країні вбивали, знущалися з журналістів, але саме цьому журналістові, в жилах якого текла українська та грузинська кров, судилося стати символом протистояння владній сваволі у нашій країні й саме ця “справа” стала у нас каталізатором багатьох суспільно-політичних збурень за останнє десятиріччя…
Ні, ні, я не хочу нині надто наголошувати на резонансній кримінальній справі, яку Генпрокуратура недавно порушила проти екс-президента Леоніда Кучми, її перспектив при розгляді у суді та тих підводних течій, які нині бурлять за її лаштунками. Суспільство вже давно дало нищівну оцінку і цій людині, і її оточенню, що напряму були причетні до вбивства журналіста Гонгадзе. Можемо з вами хіба що розвести руками з приводу того, що якраз основні фігуранти цієї справи, її натхненники досі на волі, при великих посадах, бо, як відомо, закон для них був неписаний. Здавалося вже, що й суспільна думка в країні щодо цієї справи атрофувалася до крайньої межі байдужості, проте виявляється, і на наше щастя, що ні, бо після порушення справи проти Леоніда Кучми ми з вами відчули, що нас далі болить усе, що пов’язане з долею Гії Гонгадзе, бо ми мимоволі пробуємо порівнювати наш нинішній стан свободи слова, громадянських прав в країні з тим, що ми мали десять літ тому. Вочевидь, що позитивних змін тут не спостерігаємо. Адже якщо якийсь владний держиморда у нашій вже області нині, незалежно до якої він партії належить, дозволяє собі публічно погрожувати журналістові, кажу про відомий інцидент у Городку з нашою колегою Оксаною Максимовою та тамтешнім головою райради паном Вербановським, то цей випадок лише засвідчує, що влада за ці роки нічого не навчилась і не хоче вчитися. Бо якщо нині цей владоможець дозволяє собі погрожувати “за патли викинути з району” журналістку, то чи маємо дивуватися, що “орли Кравченка” сприйняли, як керівництво до дії, неадекватні погрози з боку Кучми, Литвина “поставити на місце” журналіста Гонгадзе? Зрозуміло, що нині у Генпрокуратури навряд чи вистачить мужності довести цю справу до логічного завершення, тобто назвати саме цих тодішніх високопосадовців замовниками вбивства Гонгадзе, проте сам факт, що Віктор Янукович, на відміну від свого демократичного попередника Віктора Ющенка, таки дав “добро” на порушення цієї справи (а хто інший?), вже є обнадійливим сигналом для суспільства. Зрештою, а чому б Януковичу нарешті не поквитатися з Кучмою за “підстави” на президентських виборах 2004 року, адже тодішній президент тоді його “розвів” з усією очевидністю?
Зрозуміло й інше: далі затягувати з цією справою не можна, що б там Леонід Кучма не говорив про “честь України”, адже ж не тремтіла у вас, Леоніде Даниловичу, рука, коли ви після вбивства Гонгадзе підписували укази про присвоєння спершу звання генерал-майора, потім генерал-лейтенанта полковнику міліції Пукачу? Не тремтіла, тож дуже важливо, щоб не тремтіли руки тих працівників Генпрокуратури, які цю справу будуть супроводжувати у суд. Суспільство на неї зачекалося, дивишся, і з неї розпочнеться нова якість нашої Феміди в усіх її проявах. Принаймні, мені хочеться в це вірити, як і хочеться вірити в те, що вже наші владні зверхники, наші прокурори дадуть належну морально-правову оцінку погрозам Городоцького голови райради. Адже подвійних стандартів у відстоюванні свободи слова не існує, чи не так?..