Важка атлетика — один з небагатьох олімпійських видів спорту, що cвого часу гідно представляв Хмельниччину на міжнародній арені.
Важка атлетика — один з небагатьох олімпійських видів спорту, що cвого часу гідно представляв Хмельниччину на міжнародній арені.
Cправжнім лицарем залізної гри, як ще називають важку атлетику, безперечно, є Сергій Полторацький — перший з хмельничан, хто здобув у 1974 році нагороди європейського та світового ґатунків серед дорослих спортсменів. На VI спартакіаді Хмельницької області з важкої атлетики того ж року спартаківець Сергій Полторацький став героєм цього турніру. Він встановив чотири рекорди області на рівні майстра спорту міжнародного класу: два у ривку, один у поштовху і у сумі двоборства. Коли суддівська колегія повідомила кількість підрахованих очок, які приніс Сергій збірній “Спартака”, то вийшло, що він набрав їх більше, ніж уся команда “Авангарду”, яка посіла друге місце.
У дитинстві Сергій не мріяв про чемпіонські лаври. Був з важких хлопців — завдавав клопоту батькам і вчителям школи №15. Якщо і займався силовою акробатикою і боксом, то лише тому, що хотів стати дужим.
…Сімнадцятирічний слюсар будівельно-монтажного поїзда Сергій Полторацький вперше взявся за гриф штанги і почув від тренера Геннадія Жданова скупу похвалу: “А це діло в тебе, хлопче, здається, піде…”. І таки пішло, бо відчув смак тренувань, радість, що на нинішньому занятті піднімав уже більше, ніж на вчорашньому. А вже через чотири місяці виграв першість спортивного товариства серед ровесників у напівсередній вазі.
Чи не з часу тих давніх змагань почав накопичуватися не лише в м’язах, а й у вдачі спортсмена той запас міцності, якого згодом вистачило й для більшого — для завоювання звання чемпіона світу, а також для подолання багатьох прикрощів, невдач і ударів долі на п’ятнадцятирічному спортивному шляху? А ті удари, як воно часто буває в житті, звалювалися на Сергія саме після великих успіхів.
У жовтні 1966 року, в день 19-річчя, зробив собі солдат Полторацький подарунок — виконав норматив майстра спорту. Поздоровив свого вихованця заслужений майстер спорту Олександр Ляпідевський. Тоді ж Сергій переміг на молодіжному чемпіонаті Збройних Сил СРСР і встановив свій перший всесоюзний рекорд серед юніорів. Поліпшив і рекорд СРСР серед напівважковиків у тому ж русі. Окрилений успіхом, Полторацький вирішив встановити світовий рекорд у жимі серед атлетів середньої ваги.
…На штангу встановили 143 кілограми. Сергій підійшов до снаряда, потужним ривком взяв його на груди. Але штанга, не дотягнувшись до зеніту, впала на поміст, а за нею і сам атлет. Снаряд важко травмував м’яз на нозі, що аж на два роки вивело Сергія зі строю. Доводилося починати мало не з нуля. Але Полторацького вже так міцно полонила “залізна гра”, що він був згоден і на це. А досвідчений спартаківський тренер Ольгерд Бергманіс охоче прийняв під свою опіку колишнього солдата.
У 1970 році Полторацький увійшов до клубу “п’ятисотників” (загальна сума у трьох рухах перевершила 500 кг) і того ж року встановив свій перший світовий рекорд — 184 кг у жимі, а незабаром додав до нього ще два кілограми у ваговій категорії до 90 кг. “Це був дуже щасливий для мене час, — згадував Сергій. — Тоді я одружився. Старанно готувався до Кубка СРСР, де мав намір встановити три світові рекорди. На тренуваннях вижимав 192,5, штовхав 202,5 кілограма, що обіцяло рекордну суму! І раптом…”. За два тижні до змагань важка травма грудного м’яза звела все нанівець. Але витримав Полторацький і це випробування. Тим більше, що зі спортом його пов’язала тепер не лише відданість важкій атлетиці, а й майбутня професія — він навчався в інституті фізкультури.
На той час Сергій знову проживав у Хмельницькому, виступав за облраду ДСТ “Спартак”, був членом збірної команди України. Відтоді й тривала його плідна співпраця з тренером, майстром спорту, киянином Володимиром Шликовим. Працездатністю Сергія можна було захоплюватись. Щодня він піднімав по 25-30 тонн ваги, шліфував кожен рух.
Навесні 1973 року став бронзовим призером чемпіонату СРСР. Протягом того ж року встановив шість рекордів України, двічі ставав чемпіоном республіки, перемагав на першостях Укрради та Центральної ради ДСТ “Спартак”, виборов найвищий титул на чемпіонаті ВЦРПС (профспілки). А в грудні здобув срібло на чемпіонаті СРСР, де в очній боротьбі переміг олімпійського чемпіона Бориса Селицького з другою сумою двоборства у світі — 365 кг. Успіх великий, котрий вказував, що Полторацький спроможний виходити і на помости міжнародних змагань. З цією ж сумою в 1974 році він здобуває звання чемпіона Радянського Союзу. До наступного чемпіонату світу і Європи, що мав відбутися у вересні в Москві, Полторацький готувався дуже ретельно. На тренуваннях щоразу піднімав рекордну вагу і, на думку фахівців, мав змогу виграти у нездоланного суперника. А на Спартакіаді України стався прикрий випадок, коли асистенти помилково встановили вагу, яку Сергій ще ніколи не піднімав. Виконуючи поштовх, він зазнав серйозної травми обох рук. Це дало про себе знати і на VI Спартакіаді народів СРСР у Вільнюсі, де він став другим, і на чемпіонаті світу. Виконуючи другу спробу у поштовху, Сергій легко взяв штангу вагою 207,5 кг на груди. Та судді наказали опустити її. Вони нібито вгледіли порушення — торкання ліктями колін, чого не було, як показав потім перегляд його спроби. Це ж друге місце залишилося за Полторацьким і на чемпіонаті СРСР 1976 року. Однак сума справді чудова — 392,5 кг. А незабаром Сергій став першим рекордсменом країни у нововведеній напівважкій категорії — штовхнув 217,5 кілограма!
Попереду були Олімпійські ігри на американському континенті. У Сергія на все вистачало часу: на тренування, навчання в інституті фізкультури, на складання екстерном іспитів у вищому інженерному танковому училищі в Києві. А ще ж сім’я — двоє дітей…
Ніщо не віщувало того прикрого провалу, того капосного “бублика”, який спіткав Сергія в Монреалі. Маленька необачність — трохи пересидів у парильні, якою досі ніколи не зловживав, і розладналась техніка. Не впорався в ривку з початковою вагою в 162,5 кг, а до цього ж брав 175 кг. Але те, що сталося на Олімпіаді, не могло похитнути віру тренерів у силові можливості і вольові риси Полторацького. І на чемпіонат Європи й світу до Штутгарта поїхав в 1977 році саме він. Той вересневий день, певно, був найщасливішим у його спортивній кар’єрі, коли оволоділо ним справжнє натхнення бою і все вдавалося. Це був справді золотий поштовх Полторацького. І знову лине мелодія гімну на честь ще одного радянського чемпіона світу. Вп’яте у цьому залі. Уперше на честь Сергія Полторацького.
Повернувшись до Києва, куди перебрався Сергій з Хмельницького після невдачі на Монреальському помості в 1976 році, він ставить перед собою нове завдання — нові навантаження. Але не судилося. Його переслідували травми, з якими він продовжував боротися до 1979 року. Невдач стало більше, ніж успіхів, а залишатися посереднім майстром спорту, навіть міжнародного класу, не в його характері. Тож продовжив діяльність як військовослужбовець, а також зміг більше уваги приділити сім’ї. Служив у військових гарнізонах в північних районах СРСР. Після виходу на пенсію оселився в Адигеї Краснодарського краю. Нині підполковник у відставці, заслужений майстер спорту Сергій Полторацький веде особисте господарство, в якому є навіть страуси.
Віктор Флентін