…Події навколо присудження Національної Шевченківської премії письменникові Василеві Шкляру у галузі літератури за роман “Чорний ворон” або “Залишенець” нині в епіцентрі громадської уваги. Як відомо, 10 лютого комітет з присудження Національної премії імені Т.Г.Шевченка присудив її, якраз у галузі літератури, Василеві Шкляру, проте невдовзі той звернувся з листом-зверненням до Президента Віктора Януковича з відмовою брати цю премію, поки міністром освіти і науки, молоді і спорту в Україні є українофоб Дмитро Табачник. Тож на днях з’явився вже президентський указ щодо лауреатів Шевченківської премії, серед яких уже не було письменника Василя Шкляра та і самої номінації “в галузі літератури”.
Подія, як на наші часи, неординарна, яка стає в один ряд, як на мене, з відмовою від звання Героя України геніальної української поетеси Ліни Костенко, яке вона не взяла з рук екс-президента Віктора Ющенка, справедливо вважаючи, що він девальвував, як і його попередник Леонід Кучма, цю нагороду. Адже послідовною є нині “інтелектуальна фронда” Ліни Костенко і до влади Віктора Януковича. Василь Шкляр відмовився від премії, яка сягає 250 тисяч гривень, з не менш принципових міркувань, сподіваючись, що нинішній наш президент дослухається до його голосу в оцінці того антиукраїнського наступу, який здійснює нинішня влада й уособленням якого і є якраз відвертий україноненависник Дмитро Табачник.
На мій погляд, саме письменник Шкляр у свій спосіб запустив суспільний таймер для нової влади, який, з одного боку, демонструє глибину критичної маси національного супротиву до усього антиукраїнського, що відбувається у її гуманітарній політиці, а з іншого, провів для неї чітку “ватерлінію” здачі національних інтересів у цій царині. Відрадно останнім часом бачити, що нинішній офіційний Київ, здається, розпочинає розуміти, що зайшов тут надто далеко. Адже якщо у Донбасі пройшли вже гострі акції протесту проти закриття українських шкіл, то, погодьтеся, наш національний “сопромат” демонструє неабияку опірність цим антидержавницьким процесам і тенденціям у діях нової влади.
Звичайно ж, не може не дивувати, як “різнобарвно” оцінили цей патріотичний громадянський крок Василя Шкляра багато хто у літературних і навкололітературних колах. Адже тут дійшло вже і до відвертого осуду, й звинувачень автора “Залишенця” в усіх земних гріхах, чим завжди страждало це середовище. Я ж, добре знаючи Василя Шкляра, можу стверджувати, що цей крок він здійснив цілком послідовно, бо інакше й не міг вчинити у цій ситуації. Його, насамперед, “не зрозуміли б” герої цього твору, які не йшли ніколи на компроміс з власним сумлінням і для яких дилеми вибору між життям і смертю задля України ніколи не існувало, бо вони у своїй вірі й боротьбі задля свого народу завжди йшли до кінця…
А ще тішу себе тим, що за цей роман Василь Шкляр був відзначений напередодні Дня Соборності дипломом лауреата нашої премії імені Якова Гальчевського “За подвижництво у державотворенні”, яка хоч і не має грошового еквівалента, але є таки символом незалежності духу сучасників отамана Гальчевського, тих лицарів національної ідеї, яких він описав у своєму творі, як приклад для наших сучасників.