Це, якщо хочете, мій загальний висновок щодо підсумків річного перебування при владі Віктора Януковича і його команди. Хтось скаже, що цей висновок, ну, аж занадто суб’єктивний і, мабуть, матиме рацію, якщо закине мені з цього приводу, що я, мовляв, аж надто переймаюся тут рівнем знання української мови нашими високопосадовцями, завваживши на ті позитивні зміни, які там уже сталися у вирішенні цієї проблеми. З цим важко не погодитися, бо Президент Янукович таки насправді змушує представників своєї команди, починаючи з Прем’єра Азарова, говорити на публіці державною мовою і нам демонструє непоганий рівень її знання, якщо врахувати, як починався цей процес новітньої “українізації” його найближчого оточення. Та нехай мене простять критики якраз цього мовного аспекту характеристики нової влади, хоч недарма подейкують, що в Адміністрації Президента державної мови у спілкуванні її чиновників не почуєш, хіба що в кабінеті зама її глави Ганни Герман, проте мене хвилює більш узагальнений погляд на існуючий дефіцит українськості в нової влади, що відображається у її діях, найперше, в економічній та соціальній, а вже, потім у гуманітарній політиці.
Чому оте “потім” я адресую гуманітарній сфері нашого життя, яка вочевидь є домінуючою у будь-якій успішній державі. Недарма ж бо світлої пам’яті визначний український філософ Сергій Кримський, якого не стало торік, наголошував: “Можна стверджувати, що жодна країна світу не долала економічну кризу суто економічними методами — це було зроблено лише тоді, коли відроджувались духовність і культура того чи іншого народу, його кращі гуманістичні традиції. І це не парадокс, а достеменно історичний факт”. Тут нічого не додаси, от тільки, спроектувавши цей висновок філософа на нинішню дійсність, розумієш, що сказано це не про нас, не про нашу владу сьогоднішню і, на жаль, не про вчорашню, яка, як на мене, більше імітувала гуманітарний зміст своєї діяльності, а подеколи відверто паразитувала на дражливих темах власної історії та культури, нічого, по суті, не роблячи для їх системного розкриття, так би мовити, у самосвідомості народу. То чому маємо дивуватися її наступникам, які почасти і прийшли до влади на відвертому запереченні гуманістичних традицій свого народу, хоча щодо визначення “свого” на адресу окремих представників цієї влади я також засумнівався б. Чому? Та тому, що в усіх нинішніх заявах нової влади про реформаторський свій курс не видно тієї справжньої його духовно-гуманістичної складової. Гасла про те, що все це робиться задля людей, не спрацьовують, бо й професійних ідеологів цих реформ, окрім мультимільйонера віце-прем’єра Тігіпка, не видно. Зрештою, очевидне зубожіння населення, безперспективність поліпшення життя і побуту для мільйонів нинішніх пенсіонерів та малозабезпечених громадян, помножені на недовіру до влади, поступово перетворюються на вибухонебезпечну суспільну “суміш”, яку якраз і могла б розрядити духовно-гуманітарна складова дій влади. На жаль, цього немає, а є всезростаюча недовіра до неї у суспільстві, що аж ніяк, до речі, не свідчить про повернення довіри до влади минулої. А тут ще відвертий масовий наступ на все українське у цій та інших сферах, “жирування” власть імущих (чого тільки вартий недавній олігархічний ювілей зятя Кучми Пінчука, що шокував Європу, не кажучи про інші не менш разючі приклади “бенкетів під час чуми”). От і виходить, що об’єднання українців нині йде не по духовній, а по соціально-протестній складовій, яка, як знаємо з власної історії, не давала бажаних змін у суспільстві на краще, хоч використовувалась у найрізноманітніших політтехнологіях з нищівними наслідками для розвитку нашої нації…