Cтаттю під назвою “Чому Україна відстала країна?” було вміщено в “Голосі України” (№179 від 25 вересня ц.р.). Автор — доктор юридичних наук, голова Верховного Суду України (2002-2004 рр.), професор Василь Маляренко у цій публікації зачепив ряд гострих проблем буття нашого народу, так би мовити з точки зору меншовартості українців. Розуміємо, що у парламентській газеті ця полемічна відповідь йому нескоро з’явиться до друку, тож вирішили запропонувати її авторові, колишньому політв’язню Кузьмі Матвіюку висловитися на цю тему на шпальтах нашої газети…
Cтаттю під назвою “Чому Україна відстала країна?” було вміщено в “Голосі України” (№179 від 25 вересня ц.р.). Автор — доктор юридичних наук, голова Верховного Суду України (2002-2004 рр.), професор Василь Маляренко у цій публікації зачепив ряд гострих проблем буття нашого народу, так би мовити з точки зору меншовартості українців. Розуміємо, що у парламентській газеті ця полемічна відповідь йому нескоро з’явиться до друку, тож вирішили запропонувати її авторові, колишньому політв’язню Кузьмі Матвіюку висловитися на цю тему на шпальтах нашої газети…
Видно, відчувши на якомусь часі своєї громадянської еволюції, що Україна — це таки його держава, добродій Маляренко виявив її для себе зовсім непривабливою. Щоправда, відступивши на крок, зауважу, що далеко не всі представники верхніх ешелонів влади це відчувають, швидше, вони відчувають себе на тимчасовій вахті, за час якої на займаній посаді треба побільше увірвати і залишити це місце, що, мабуть, робить честь її авторові.
Отже, пан Маляренко розхвилювався, заметушився, щоб якось зарадити національному сорому, та й з усього розмаху не настав, а прямо цибнув на граблі, що стоять під нашою хатою і на які вже не одне покоління на перших кроках наступає і б’є собі лоба, коли злазить з печі і береться щось таки робити. Це граблі самоїдства — паплюження всього свого і всіх своїх, афішування та перебільшення існуючих недоліків і приписування неіснуючих, пришивання ганебних ярликів, які навішували на народ вороги з метою його дискредитації і знищення. Свого часу я перехворів подібною хворобою. Це було в кінці 1960-х років, коли, усвідомивши себе українцем, побачив і збагнув весь драматизм, а то і трагізм свого народу (“Еще одна пятилетка и с украинским языком будет покончено” — спокійно просторікували “старші брати”, які працювали поруч). І я також тоді заметушився. Мої спроби виправити становище виявилися марними. Україна безупинно рухалася визначеним “самим передовим учением” “исторически неизбежным путем”, в кінці якого вона повністю сходила з історичної арени, натомість залишався “единый советский народ” із російською мовою і російською формою правління та життєвого укладу, бо російський народ, як заявив на весь світ ще Сталін, “является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза”, і що він “руководящий народ”, що у нього “имеются ясный ум, стойкий характер и терпение”.
Здається, і не мріяв, щоб вивільнитися від лещат КПРС та всеохоплюючого і всесильного КДБ, які пильнували весь цей “исторически неизбежный процесс”, але дуже не хотілося, щоб витіснили рідну мову та й в “новую историческую общность” не збирався перетворюватись. У розпачі хотілося когось покусати. Доступними (досяжними) були для цього лише такі ж українці як я. І мене понесло: та хіба можна з такими щось зробити? Та вони ж боязливі, ледащі, продажні…
Свого часу морські галери плавали за допомогою весел. До них приковували невільників і ці нещасні змушені були день і ніч гребти аж до свого скону. Швидкість галери збільшував погонич, який шмагав веслярів по спинах нагайкою.Коли невільник знесилювався, коли йому ставало нестерпно від важкого весла і болю, він впивався зубами в плече прикутого до весла свого товариша.
Нещасні могли дістати лише плече товариша, і вони у нестерпні хвилини кусали і гризли одне одного. Галери вже давно не плавають, а такі, які “кусають” ближнього, бо лише його можуть дістати, є. Тож нині я з сумом погоджуюся з автором статті щодо симптомів хвороби українського суспільства: “Промисловість, сільське господарство, наука, освіта, медицина, спорт занепадають, опускаючись до рівня надзвичайно відсталих країн. Замість культури, моралі, правосвідомості і правопорядку продукуються цинізм і вседозволеність. …Знову відтворюється процес руйнації, нищення українського етносу”. Що тут заперечиш? Так воно і є. Якоюсь відрадою є те, що таке становище зачепило ще одного співвітчизника, а це вже реальна надія, що кращі часи настануть швидше, оскільки небайдужих людей побільшало. Але я не погоджуюсь із діагнозом та причинами, про які пише пан Маляренко, підбираючи найобразливіші та найдошкульніші вислови. Бо коли справді діагноз помилковий і причини хвороби вказані не ті, то приписані ліки будуть ні до чого.
Вважаю, що маю моральне право на це, бо я спостерігаю за своїми співвітчизниками вже більше сорока років, до того ж якийсь час мав нагоду спостерігати за українцями в екстремальних умовах — в умовах буднів радянських концтаборів, де потрібно було сконцентрувати всі сили, щоб вижити, а вже на те, щоб грати якусь роль чи тримати якусь невластиву собі маску, на таке сил не було. Саме там я почав пишатися своїм народом, саме в чотирикутнику, обнесеному в декілька шарів колючим дротом, я переконався, що переважна більшість негативних ярликів: накинута на нас нашими ворогами з дуже простої причини: дискредитувати, применшити українців, вибити з них віру в себе, пригнітити життєву енергію і самозахист
для того, щоб витіснити і захопити їх життєвий простір. До того ж я сам перехворів на самоїдство і вважаю, що знаю ціну своїх співвітчизників нині сущих, та шанобливо ставлюся до тих, хто відійшов.
Та повернімося до сказаного Василем Маляренком і тут перші прикрощі від цитування відомого вірша О.Толстого про нібито споконвічну відсутність у нас порядку — “Земля наша богата, порядка в ней лиш нет”. Автор статті навмисне чи ненароком губиться в географії, бо у вірші йдеться про порядки в Російській імперії.
То, може, ще для ширшої ілюстрації наших безпорядків навести приклади з “Мертвих душ” та “Ревізора”? Але якщо автор навмисне не розділяє ці два народи, то тоді вже порядок настане нескоро — українці не потягнуть навести лад ще і в північних сусідів. Далі він цитує Маврикія, візантійського імператора кінця VI століття, який характеризував скіфів, антів та слов’ян. Вони у нього “зрадливі, продажні, підступні”. Тут автор чітко й однозначно знає, “кого критикує Маврикій, звісно, українців у далекому минулому і українців сьогоднішніх, бо “усе те … повторюється і до сьогодні”. Думаю, мало хто послуговується характеристиками, які хтось дає своїм супротивникам.
Римляни, наприклад, своїх супротивників обзивали варварами і не інакше, для росіян їх супротивники у різні часи — це “злодеи”, “разбойники”, “контра”, “бандиты”, “враги народа”. Важко сьогодні щось заперечити стародавньому імператорові — спробуй з’ясуй, чи мав він на увазі наших предків. А ось запопадливість Маляренка очевидна. Та не тільки він, а й безліч “синів сердешної Вкраїни” поставилися би вкрай обережно до свідчень Маврикія, якби він залишив лише позитивні відгуки про скіфів та антів. Надто непевною та антинауковою назвали би спробу приписувати ці відгуки сучасним українцям. А ось коли імператор ганьбить скіфів, антів і слов’ян, тут сумніву нема — все те сказано про українців.
Але, припустимо, мав рацію візантійський імператор, який ще у VI столітті “розкусив” “продажних і підступних” українців. І що, таких рис не зустрінеш в інших народів?
Під час Другої світової вій-ни на боці німців воювала українська дивізія “Галичина”. Неукраїнського походження поняття “колабораціонізм” та “п’ята колона”. У всьому світі, коли якусь країну окуповує інша, то якась частина з першої країни йде служити окупантам. Росія, для прикладу.
В цій же війні на боці німців воювали ціла армія (РОА) під командуванням генерала Власова, козацькі з’єднання під командуванням генералів Краснова і Шкура. Із льотчиків, які перелетіли до німців на військових літаках, була сформована і воювала проти радянської армії російська авіачастина під командуванням полковника Мальцева. Історики нараховують до мільйона росіян, які воювали разом з гітлерівцями. Але росіяни не афішують цих фактів, і зрада не є серед їхніх “історично повторюваних якостей”. Наше покоління було виховане на тості товариша Сталіна: “руководящий народ”, “ясный ум, стойкий характер” і крапка. А зрадники у війні з Німеччиною — це “хахлы”. Цим настільки зомбували всіх українців, що більшість з них сприймає це як достовірний історичний факт. У середині 1990-х років вчителька моїх дітей говорила на уроці “Український народ у роки Великої Вітчизняної війни дав найбільше зрадників”(?).
Після винищення українців голодом у 1932-1933 роках Комуністична партія сказала, що голоду не було. Всі документи, що зобов’язували вимітати до зернини і забирати зерно в селян, були знищені. Були знищені в кожному колгоспі господарські облікові книги, в яких записували зароблені трудодні, бо через відсутність прізвищ у цих книгах за 1934 рік не можна було порахувати, скільки людей померло у 1933 році. А ось доповідні оперуповноважених НКВС і начальників міліції про людоїдство ретельно зберігали в архівах кожного районного й обласного центру, бо в колонізаторів була своя шкала пріоритетів, де на першому місці було завдання остаточно приглушити і деморалізувати тих, хто вижив після 1933 року. Для цього їм потрібно було поставити на них тавро людоїдів (куди вже там візантійському імператорові з його звинуваченням у продажності та небажанні слухати одне одного!).
Тут невеличкий недорід у 1932 році, і “хахлы” починають масово поїдати одне одного. І ця накинута “якість народу” тиражується й досі.
Можливо, цих згадок досить, щоб проілюструвати думку, що надто невдячна справа повторювати і тиражувати ярлики, приписані нашими конкурентами по життєвому простору, ще більш невдячна — не шукати справжніх причин невдач, а списувати їх на “історично повторювані якості” нашого народу, про які нас просвітив візантійський імператор Маврикій у VI столітті. Бо невже існує хоча б один реальний народ, серед представників якого таких рис не можна зайти?
А якщо врахувати, що Російська імперія, прагнучи якнайшвидше перетравити Україну у своєму шлунку, щедро приправляла народ такими приправами, які прискорюють його розкладання, — “зрадливі”, “продажні”, “підступні” тощо, то поява і широка пропаганда таких “якостей” зрозуміла. То чи не правдивіше було б сказати, що негативні риси трапляються в усіх, без винятку, народів. Ось тільки інші народи цих рис не афішують, а нам їх чіпляють як титульні. Наші ж “сини сердешної Вкраїни” через брак національної гідності кохаються у цьому бруді. Мало того, вони ще згрібають чужий бруд і шпурляють в обличчя своєму народові. Для ілюстрації безсилля і безпомічності візьму один приклад. В Україні, як у себе вдома, хазяйнує московське духовенство. Чи не кожна церква Московського патріархату працює як виборчий штаб. Там, де в умовах плюралізму думок вдається переконати кількох людей голосувати за того чи іншого кандидата, священик у церкві наставить сотню малограмотних бабців віддати голос за “богоугодного” кандидата Московської церкви. Україна практично окупована службами іншої держави і ці служби впливають на наше суспільство.
Не бачив і не чув, щоб пан Маляренко пробував зарадити цьому. Безпечніше ганити далекого предка і “кусати” сучасного співвітчизника. А ще він журиться, що Німеччина після 1945 року за 15 років повністю відновила свою економіку:
“Україна не змогла. При цьому, не маючи, слава Богу, ні війн, ні голодоморів”. Посилання пана Маляренка на голодомори зроблене з некоректною легкістю, немов би це гра в карти: в 1932-му Україні випала погана карта, ну, вона й програла, а в 1991-му карта ж випала гарна, то й грай собі відповідно…
Насправді, найбільший Голодомор 1932-1933 років — це велика національна трагедія і досі незагоєна рана. Мільйони померлих, а в тих, хто вижив, сталися деформації психіки і світосприймання, які передалися наступному поколінню. І це покоління Пилипенків та Коваленків сьогодні у Харкові і Херсоні панічно боїться таких понять, як український патріотизм, виступає тільки за церкву Московського патріархату і за надання російській мові статусу державної… Пан Маляренко, як і багато посадовців його рангу, байдуже, напевне, ставляться до цієї незагоєної рани: “Голодомор? Да сколько можна?”.
Василь Маляренко стверджує, що всі негативи, наговорені Маврикієм у VI столітті, закріпились на генетичному рівні і стали сутністю сьогоднішніх українців (продажність, підступність, зрада). І тепер, що б ми не робили, ми маємо виходити з цих “історично повторюваних якостей”. Виходячи з цих “титульних” якостей українців, він і пропонує поставити діагноз і лікувати. І тут стає моторошно як від “діагнозу”, так і від можливого лікування.
Але прослідкуємо ще за його логікою, де він щиро повторює дослівно, а де перефразовує дещо на свій лад наклепи і фальсифікації, що їх постійно поширюють ті, хто любить Україну, але їм заважають самі українці. “Варто врахувати, що цивілізація на наші землі прийшла пізно…”, — заявляє професор-правник. Історики стверджують протилежне: на території України зародилися цивілізації і за часів Трипільської культури тут відбулися, принаймні, дві технологічні революції: технічна — винахід колеса та енергетична — приручення коня. Крім цього, тут виникли основи землеробства. Все це визначило подальший поступ загальнолюдської цивілізації. Дійсно, у цій низовині, що представляє собою ландшафт України, шастали, як шакали,
різні кочівники, які могли вщент зруйнувати столітні напрацювання і надбання автохтонів, але щось та й залишалось.
Тож в пізніші історичні часи, коли в Європі королі були безграмотні і ставили хрестик замість підпису, в Києві вже існували школи для дітей і діяли зводи законів. Не “історично повторювані якості”, про які нас просвітив Мав рикій, а татаро-монгольська орда зупинила подальший історичний поступ українців. Народ на довгі роки втратив свою державність. І як тільки послабла орда, український народ знову продемонстрував спалах цивілізаційного поступу — це Козаччина і Козацька держава. Між диким царським деспотизмом на Сході і королівським абсолютизмом на Заході українці вибудовують демократичний устрій суспільства. Однак цей поступ українського народу знову був зупинений спадкоємцем орди — Московським царством. Україна на довгі століття потрапляє під соціальний і національний гніт царської і радянської Росії, що виявився найбільш трагічною сторінкою в історії українського народу. Україна досі не вивільнилась з-під московської залежності…
“Якщо в Європі селянин від гніту своїх поміщиків тікав у містечка чи міста і там набував ознак цивілізації, то наші селяни від аналогічного гніту тікали в “козаки”, тобто в степи і плавні, а фактично в дикість… Тому сьогоднішній стан України
природний, бо багатовікову дикість та бездержавність не можна переступити”, — пише цей добродій. Даруйте, але ця порція бруду не чіпляється до Козаччини, бо вона була світлою і героїчною сторінкою в нашій історії. Так, наші предки тікали в степи, але не дичавіли вони там, пане Маляренку. Вони відновили на якийсь час українську державність, створили військову організацію, яка не тільки була захисником українців, а й визначальним суб’єктом у політичному житті народів Європи. Вони створили там прообраз сьогоднішнього і завтрашнього світу — демократичний устрій суспільного життя.
У середовищі повного абсолютизму західноєвропейських монархів і дикого деспотизму московських царів наші предки не просто подали світові ідею демократичного устрою суспільного життя, вони тривалий історичний період успішно жили за цими нормами. Пряме виборче право, гласність, альтернативність кандидатів на виборах, відкликання з виборної посади, різні гілки влади і розмежу-вання повноважень — це не мрії чи теоретичні викладки, це практика суспільного життя
українців. За свідченням іноземців, за часів козаччини у нас майже все населення було грамотним, козаки у воєнних діях на воді використовували підводний човен, а фортеці бомбардували реактивними снарядами. І це по-вашому дикість?
Українська держава не втрималася в середовищі інших спільнот, де порядки були ближчі до вовчих. Вона впала й український народ на століття потрапляє під чужоземний гніт. Але ж світ, цілий світ, а не окремі романтики, пішов за нашою моделлю суспільного устрою! Здавалося б, серце кожного українця мало б сповнюватися гордістю, мали б додаватися самоповага і гідність, що було б великим стимулом повернутися до тієї України та вдосконалити її відповідно до сучасних умов. А ні, то важко. Легше “кусати”.
Потім знову прийшла руїна і прийшла вона не через накинуті нам “історично повторювані якості”, а була принесена на штиках царських військ, які за наказом цариці Катерини ІІ ліквідували Запорізьку Січ і знищили нашу автономію та наше самоврядування.
“Щоб збагнути, на якому цивілізаційному ступені розвитку знаходиться Україна, слід познайомитися не лише з її культурою, а й культурною спадщиною Греції та Риму, Китаю та Персії, Кореї та Японії…
Прочитаймо “звід законів Тайхорьо” і ми збагнемо колосальну різницю між правовими коріннями Японії та України, зрозуміємо, чому японці багаті й успішні, а українці бідні і безправні”. А як же свій “звід законів” — перша у світі Конституція
Пилипа Орлика? Невже японські “правові коріння” ближчі й актуальніші, ніж свої, для екс-голови Верховного Суду, який головував у ньому у роки фіналу кучмівського свавілля 2002-2004 років. Візьмемо для прикладу розділ X Конституції Пилипа Орлика: “Усе те лихо — утиски і грабунок бідного посполитого люду — корениться у честолюбстві захланних хабародавців…”. У кожному розділі цієї Конституції повторюється, яких ліків потребує Україна: “…по визволенні — дай-то Боже, — нашої
Вітчизни від московської неволі”. Тож можливо й варто так далеко йти в Японію, щоб ознайомитися із “звідом законів Тайхорьо”, але ж не переступати через свій “звід законів”, а з іншого боку, ких ще заповітів предків треба, щоб рухатися вперед?
Маляренко стверджує, що наші предки (дуліби і древляни, дреговичі і поляни) після себе нічого не залишили. Спадок — це досить широка і містка тема, вона може бути змістом цілої монографії, тому що спадок вони залишили вагомий.
Скажу лише, що вони зупинили орду і дали можливість європейським народам відродити духовність, культуру і цивілізацію. Якби наші предки не зупинили татаро-монголів ціною власної крові, соратники Чингіз-хана вільно дійшли б до Ламаншу, і чи був би тоді на теренах сьогоднішньої Західної Європи Ренесанс?.. Заявляючи про відсутність спадку, невже ви, пане професоре, насправді всерйоз сприймаєте той міф чи анекдот, що Бог, будучи в доброму гуморі, наділив українців найкращими в світі чорноземами? Повсякденна праця і висока культура землеробства наших предків протягом століть створили найкращий родючий ґрунт і зберегли його від вимивання і вивітрювання. Почитайте перші універсали отамана Антона Головатого на Кубані, куди перейшло українське козацтво після ліквідації Запорізької Січі, і ви тоді по-іншому оціните українську культуру землеробства, а відтак і спадок предків.
“Порівняймо, як ведуть себе люди “північної дороги” — норвежці з поведінкою українців, і ми зрозуміємо, чому і про кого Некрасов сказав: “Варвари, дикое скопище пьяниц, не создавать, разрушать мастера”. У даному випадку не потрібно щось порівнювати і додумувати. Відомо, кому Некрасов адресував ці рядки. Звісно, не українцям. Видно, припали до душі рядки Некрасова, і Маляренко не зміг стриматися, щоб не штурнути їх на українців. У пориві гніву можна було б ще використати рядки І.Франка:
“Багно гнилеє між країв Європи Покрите цвіллю,
зеленню густою!
Розсаднице недумства
і застою…”
Тут також йдеться не про Україну. І хіба Франко не мав морального права на ці дошкульні слова?..
Але повернемось до “варварів”. Після 24 серпня 1991 року партійна і комсомольська номенклатура залишилася керувати країною. Вони були хитрі та винахідливі, але вміли лише вірно служити московським господарям, а приймати самостійні рішення не тільки не вміли — боялися про таке й подумати. Залишившись наодинці з великою країною, вони розгубились, потім вирішили, що господарські справи йтимуть самі собою, і всю свою кмітливість направили на те, аби будь-що залишитись при владі. Це їм вдалося, і тоді вони вкупі з відверто кримінальними елементами почали привласнювати загальнонародне майно. Нікчеми в господарюванні, у справі щось створювати вони за роки незалежності розікрали, розтягли країну, поруйнували все, що було створене українським народом “під радянським батогом”, розіпхали матеріальні цінності по власним кишеням. І це ще було б півбіди. Гірше те, що вони ці награбовані кошти не пустили у справу, не побудували нових виробництв, не створили робочих місць, а пропили і прогуляли з молодими дівками, зробивши з України смітник, а з українців — бомжів. Більшість із цього “інтернаціоналу” мільйонерів — не українці.
Ось про них і можна було б сказати згаданими словами Некрасова. Хоча і тут потрібне застереження: для себе вони побудували чужими руками розкішні палаци, спортивні корти, басейни, конюшні з племінними скакунами, дорогі яхти та повідкривали особисті рахунки в закордонних банках на мільйони доларів.
Професор Маляренко з захопленням цитує стародавніх і середньовічних поетів, які прославляли знання, і не знаходить належного ставлення до знань ні в кого з українців. І тут дві причини: об’єктивна і суб’єктивна. Наші бібліотеки почали нищити з втратою державності ще у 1240 році. З бібліотеки Ярослава Мудрого до нас не дійшло жодного примірника. Періодично горіли наші бібліотеки в часи Російської імперії. Ось що пише історик З.Хижняк у своїй монографії “Києво-Могилянська Академія” про її бібліотеку: “Особливо постраждала вона від пожеж 1780 і 1811 років. Тільки в 1780 році згоріло до 9 тисяч томів, навіки захоронивши від нас ті джерела мудрості і, можливо, невідтворені до сьогоднішнього дня відомості, що мають важливе значення в історії нашої Батьківщини”.
Останній раз горіли українські стародруки під час підпалу Публічної бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Якщо з суб’єктивних причин Маляренко не читав того, що не спалили, то досить прочитати твори Тараса Шевченка й Івана Франка, щоб змінити думку.
“На жаль, в Україні ніколи, в тому числі й сьогодні, не прославляють знань та не цінують їх”, — читаємо в його одкровеннях.
Неправда, українці завжди високо цінували знан-ня! А ось окупаційні режими в Україні, справді, ніколи їх не цінували. Особливо знецінились знання, коли владу захопили російські більшовики і державними установами керували безграмотні комісари
в шкірянках і з маузерами. Потім ці більшовики дійшли практики, що можна інженера запроторити у в’язницю і він там буде продуктивно працювати (Шухов, Туполєв, Корольов). Після 24 серпня 1991 року влада в Україні перейшла до спадкоємців тих комісарів і вони зберегли в суспільстві атмосферу зневаги до знань. Але ментальність корінних жителів України до цього не причетна.
“В Україні любов до Батьківщини, до своєї землі, як правило, показна, фальшива”, — стверджує Маляренко, а типовий українець, на його думку, “більш за все любить лише гроші”. Якщо він це каже про своє оточення, заперечень немає: йому краще знати, і я вірю, що так воно і є. Але стверджувати таке за всю Україну — вибачте. Нещодавно у видавництві “Смолоскип” вийшла книга “Рух опору в Україні”.
В ній короткі повідомлення про наших сучасників, які щось таки робили для України в період з 1960 до 1990 року. Порівняно короткий період — всього лише тридцять років, а там тисячі імен. Багато з них віддали за Україну найдорожче, що може бути, саме життя. Погортайте цю книгу, пане Маляренко, і ви будете значно обережнішим у висловлюваннях щодо показної і фальшивої любові до України. А він ще й нещадно лає українців за те, що вони на виборах продають голоси за кілограм залежаної гречки і банку простроченої консерви. Ці люди і “культурно опущені”, і “деградовані”, і з “рабською психологією”. Але ні слова про систему влади, яка довела людей до такого стану, а потім організовує їх “волевиявлення”,
а судові інстанції, аж до Верховного Суду, до якого він має пряме відношення, благословляють це беззаконня.
До речі, за часів царської Росії останній масовий спалах боротьби за національне визволення нашого народу був влітку 1768 року під час Коліївщини. Повстали селяни, які проживали в селах, що належали графу Потоцькому. Матеріальний рівень цих селян був незрівнянно вищий, ніж у селян, які належали іншим польським магнатам. Кріпаки Потоцького мали на щодень хліб, тоді як для інших це було повсякденною проблемою, і вже до зброї вони дотягнутись не могли. Цю обставину добре розуміють батьки сьогоднішньої системи влади: людей потрібно звести до фізичного виживання, а вже після цього вони привозять гречку, називають прізвище “гречаного” благодійника і проводять “демократичне волевиявлення”.
“Парадоксально, але факт, що за низької культури народу значна кількість українців надзвичайно талановиті люди”, — дивується пан Маляренко. Ніякого тут парадоксу немає. Низької культури народ не дасть світові таких геніїв, як Шевченко, Пулюй, Шаргей, Сікорський…
Такі люди можуть з’явитись у народу з високим інтелектуальним потенціалом, з високою духовною культурою. Далі висловлювання у Маляренка схожі на суцільні виписки з радянських підручників історії та з висловлювань сучасних російських політиків, зокрема Жириновського, Затуліна та їм подібних. На що хочеться сказати його ж словами: “Соромно, пане Маляренко!”
Він навчає: “Треба знати, що народ, який живе на території України, впродовж багатьох віків не був творцем, а був споживачем”. Такого звинувачення не посміли висунути навіть найреакційніші, найбільш шовіністичні російські історики, бо вони добре знали, що, принаймні, останні три століття український народ постійно був донором, а не споживачем. А це вже різні речі. “Релігію нашому народові принесли візантійські греки”, “писемність розробили і впровадили Кирило і Мефодій”, “металургійні комплекси та вугільну промисловість… започаткували німці, бельгійці та голландці”. Землі Дикого поля і Таврії, виявляється, освоєні завдяки графу Потьомкіну та імператриці Катерини II, стверджує він. Насправді все те відбувалося по-іншому. Наш народ споконвічно мав свою релігію. З політичних міркувань київський князь запросив візантійських священиків і силоміць запровадив християнство.
І сьогодні в Україні є прихильники як християнства, так і РУН-віри. Писемність у наших предків існувала і до приходу Кирила і Мефодія. Видобуток вугілля і виплавка металу з руд існували в Україні з давніх часів. Те, що царський уряд роздавав концесії на розробку родовищ іноземцям, не робить їх першовідкривачами цих галузей. Абсурдним є твердження, що той же царський двір дав життя землям Таврії. Ці українські землі успішно заселялися й освоювалися українцями, що ніяк не входило в імперські плани російських царів. І вони почали заселяти їх іноземцями, аби витіснити українців, як це робили вже московські “благодійники”, які по “оргнаборах” ешелонами відправляли українців на “стройки пятилетки” в Сибір, на Камчатку і Сахалін, а неукраїнців ешелонами присилали з Росії в Запоріжжя, Донбас, Канів, Київ для “братской помощи”.
Маляренко докоряє своєму народові, що конструкторами всіх речей, які оточують нас у побуті, не є українці. Справді, більшість речей, що нас оточують, винайшли не українці, як і не є конструкторами всіх речей німці, японці, французи… Але саме українці є конструкторами космічних кораблів, пасажирських авіалайнерів, вертольотів, винахідниками реактивного двигуна, радіоактивних променів, вакцини проти чуми. За їх розрахунками і запропонованою траєкторією американці досягли Місяця. Якби неупереджений дослідник без комплексу меншовартості і хвороби самоїдства, як у пана Маляренка, взявся укладати послужний список цінностей, створених народами планети, українці ввійшли б у першу десятку.
Російська імперія (що царська, що комуністична) ніколи не забирала землі України. Вона хапала, що можна було вхопити для себе, і швиденько старалася все те перетравити, зрусифікувати, зденаціоналізувати, виморити голодом.
“…Українці через малокультурність та неорганізованість, внутрішні конфлікти, чвари та інтриги не змогли вибороти незалежність”, — пише професор. Нагадаю йому, що свого часу гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками розгромив російське військо та захопив Москву, але залишив її і повернувся в Україну. Він залишив її не тому, що був “малокультурний та неорганізований”, а тому, що, найперше, керувався звичаєвим правом українських козаків, один із пунктів якого гласив: “Землі своєї не віддавати, а чужої не брати”. Можна сьогодні дискутувати наскільки цей пункт в історичному плані є виправданим, прагматичним чи романтичним, але обізвати українських гетьманів “малокультурними і неорганізованими”
— це дуже некоректно і надто вже по-простяцькому. “Радянським батогом, — читаємо далі, — підіймали на достойну висоту освіту і медицину, науку і культуру, життєвий рівень людей”.
Тут правда лише про “радянського батога”. Решта — освіта, медицина, наука і культура безнадійно відставали від країн, де стимулом до праці була достойна зарплата, а не батіг. Що ж до матеріального рівня людей, то під Україною знову автор, мабуть, мав на увазі суддів, бо вже матеріальний рівень моїх батьків-колгоспників і мій викликає тяжкі спогади і гірку посмішку.
“Уважно прочитаймо нашого Тараса Шевченка… і ми побачимо, що в більшості своїх творів він плаче над Україною, як плаче мати над своєю убогою, неповноцінною дитиною”, — робить відкриття автор. Ще раз: “Соромно, пане Маляренко.
Ви не читали “Кобзаря”.
Автор стверджує, що українці — нащадки десятків народів, назви яких він зустрічав у підручнику з історії України за весь її історичний період від Трипілля до нашого часу. Тут не те, що груба помилка в етногенезі українців, тут просто несерйозний
підхід. Всі перераховані народи в певні часи мали якесь відношення до українців. Справді, тут шастали і кочівники, і завойовники. Вони приходили і відходили. Навіть така навала, як татаро-монгольська орда, не призвела до істотних генетичних змін місцевого етносу. Вони пройшлися смерчем, спалили міста, нищили людей. Але на берегах великих і малих річок так і залишилися жити у переважній більшості наші предки. Зрозуміло, що залишилися в нашому середовищі “татарчуки”, “татаренки”, але це окремі вкраплення, які не зрушили генетичної основи українців. Маляренко, зробивши свої довільні припущення щодо походження українців, формує висновок, що вони є сумішшю десятків народів. Тут він дослівно повторює твердження наших ворогів, яким до вподоби доглянута земля, але заважають корінні жителі — українці. От і репетують вони: “нема такого народу”. Україна за ним — “скроєна із земельних “кусків”, які протягом століть належали іншим країнам. Вони все ще тяжіють до своїх метрополій”. Таке може сказати хіба що Жириновський чи Затулін. Насправді, незважаючи на те, що український народ у силу історичних обставин тривалий час був розірваний і проживав у різних імперіях, його культура, традиції і звичаї, мова настільки були розвинуті, що запобігли асиміляції українців. Сьогодні в тому чи іншому регіоні України “тяжіють до своїх метрополій” певні політичні угруповання, інспіровані і підтримувані цими метрополіями.
У своїй неприязні до українців Маляренко сходить на позиції відверто антиукраїнських течій, коли повторює за ними, що не варто будувати українську національну державу, бо, мовляв, матеріалу будівельного нема, оскільки “вчені не визначились
остаточно, що означає “Україна” і хто такі “українці”.
Ліна Костенко якось сказала, що коли у Батьківщини чогось не вистачає, то той, хто любить її, дорощує і добудовує, а хто не любить — далі відкушує і викидає. Схоже, “відкушує і викидає” пан Маляренко найболючішу нашу проблему — утвердження державної мови. Для нього одномовність є чимось другорядним, похідним і аж ніяк не стабілізуючим фактором у державі та фактором довіри між громадянами різних регіонів. Уже наш сусід В.Жириновський до мови ставиться інакше. В листопаді цього року він зізнався: “Російська мова — наша зброя у XXI столітті. Сьогодні вона є однією з основних мов планети — нею розмовляють і думають 300 мільйонів людей. Якщо ми добре розгорнемо нашу пропаганду, говорити й думати по-російськи будуть 400-500-600 мільйонів”. Зрадників і підлабузників великою мірою за Маляренком розвелося тому багато, що “у нас ніколи не було об’єднуючої національної ідеї “Бог і Україна”, а сповідувалися переважно егоїстична ідеологія особняка: “своя хата — своя правда!”, “моя хата скраю…”, “жити то треба” тощо. Невже він вважає, що це він придумав таку гарну ідею “Бог і Україна”, і до нього її не було? Була і є. Тисячі синів і дочок віддали життя за цю ідею. А ті, хто залишилися жити, довго і побожно виспівували “Союз нерушимый”, у них міцно вкоренився страх і їм марно говорити про об’єднуючу національну ідею. Однак виросло багато молодих українців, для яких святим є гасло “Бог і Україна”, але вони потребують підтримки, а не відсторонення і несприйняття, як це зробив свого часу Президент України, заявивши, що “національна ідея не спрацювала”, або ж обляпування їх брудом, як це робить екс-голова Верховного Суду.
Щодо “егоїстичної ідеології особняка” — тут незрозумілий “вінегрет”. Є відомі слова Великого Кобзаря: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. В них геніально просто виписана формула політичного життя як українців, так і будь-якого іншого народу. Відповідно до цієї формули Наполеон в Росії сприймається інакше, ніж у Франції, а Суворов інакше в Польщі, ніж у Росії.
Але ніхто ніколи не вбачав у словах “своя хата — своя правда” якоїсь “ідеології особняка”. Що стосується слів “моя хата скраю”, то це розхожа поговірка, яка зародилася десь у 20-х роках, коли радянська влада не всюди контролювала східні і південні регіони України, бо там ще діяли антибільшовицькі загони. Працівники ЧК змушували людей негайно доносити, якщо в селі з’явилися бійці цих загонів. Якщо ж селяни не доносили, їх жорстоко карали.
Ну, і на кінець про історичні події в серпні та 1 грудня 1991 року. Ніхто не збирався надавати Україні незалежності, як стверджує Маляренко. Українці зуміли зорганізуватись і використати історичний момент, коли почала валитися остання найжорстокіша імперія на планеті. Та колишній голова Верховного Суду, немов загіпнотизований, закодований на неприязнь до свого народу, перевершує в антиукраїнських висловлюваннях, фактично в наклепах, таких “друзів” нашого
народу, як О.Бузина, Д.Табачник, Н.Вітренко. Якщо ви українець, пане Маляренко, прочитайте Шевченка, але не з радянської читанки, а весь “Кобзар”, і ви переконаєтеся, що Шевченко не плаче, він вірить у свій великий народ: “І встане Вкраїна!”. А в одному з творів він звертається немов би безпосередньо до вас, на той час ще ненарожденного: “Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну”.
Завершуючи свою відповідь, я ще раз переглянув матеріал В.Маляренка. Викликає здивування якесь несамовите його прагнення накидати бруду на своїх співвітчизників, навіть якщо очевидно, що українці до того зовсім непричетні. І виникає
ще одна думка з приводу публікації. Україна відновила свою державність не після переможних битв, як це було за часів Богдана Хмельницького. Ця історична подія сталася мирним шляхом. Чисельна армія імперських службовців разом з самими службами, які повсякденно гасили найменші прояви національного прояву, — “бдили, присекали, искореняли, предотвращали, недопускали”, не були ні депортовані, ні ізольовані. Всі їхні представники залишились на своїх посадах. Швиденько оговтавшись від 24 серпня 1991 року, вони перейшли в наступ, зловживаючи терпимістю та дружелюбністю українців. Кволі дії або свідома імітація дій вищого керівництва Україною, ряд указів Президента про патріотичне виховання і зо дві урядові Програми національного виховання залишилися мертвими на папері, не впровадилися в життя, а відтак навіть мови немає про якісь результати від того.
Щирі заклики ряду політичних партій до національного відродження не пробили спротиву колишньої радянської чиновницької раті. Тим часом у роки незалежності (!) цькування і витіснення українського в містах посилилось, особливо у східних і південних регіонах. Сьогодні українська мова майже витіснена з екранів телевізорів. Переважна більшість фільмів озвучена російською мовою, а внизу екрана мерехтять титри українською. До такого глуму не додумалися навіть радянські чиновники, які вже вклали українську мову в домовину і визначили дату її похорону. Повністю задушена українська книжка. Народ доведений до становища бомжів, у нього сьогодні одна проблема — вижити і, зрозуміло, що він у таких умовах не спроможний обрати свою владу. В результаті в Україні законодавча, виконавча і судова влада не українські. Антиукраїнським силам вдалося заблокувати національне відродження корінних жителів України, а відтак не допустити українців до управління своєю державою та щоб навести лад відповідно до їх історичних традицій, до їхнього менталітету.
Все це залишається українцям ще зробити в майбутньому.
Натомість у ЗМІ все частіше лунають голоси, що в усіх негараздах винні саме українці. Це вже нагадує певну технологію — не дати піднятися корінному етносу, захопити у нього владу, понизити його життєвий рівень до жебрака, а потім звинуватити його ж у такому становищі. Для цього старанно відібрати з усього світу лише негативні відгуки та характеристики і твердити, що то і є визначальні риси цього народу. Звалити на нього всю вину за сьогоднішню духовну і матеріальну руїну, а далі зомбувати його традиційною начинкою: ти — українець, ти був нікчемний (читай хоча б висновки Маляренка), ти є нікчемний (дивись, як ти керував державою впродовж 20 років). Ти не здатний керувати державою, ти не державний
народ. Ти повинен змиритися, що чужі будуть тобою керувати, визначати твою подальшу долю, розпоряджатися твоїми природними ресурсами та плодами твоєї праці.
При такій “розкладці” розлогий матеріал екс-голови Верховного Суду зрозумілий. Тільки чого його публікує не якийсь там “Русский союз”, а орган Верховної Ради України? Та, на щастя, все більше і більше українців сьогодні впевнені в собі, шанують свій народ, вірять у нього і цитують не візантійського імператора Маврикія, а Івана Франка:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вільних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Кузьма Матвіюк, колишній політв’язень