Межу між першими двома десятками років третього тисячоліття українці перетинають у дивний спосіб. Усі ми, наче на возі, до кінця не змайстрованому, але вже вщент розбитому, в який нашвидкуруч та незграбно запряжено здичавілу кобилу на ймення демократія. А правлять тим возом, поганяючи перелякану й галопуючу коняку та вириваючи один в одного з рук віжки, зп’янілі від уседозволеності візники. Міркувати про те, куди й навіщо вони мчать, їм нема коли і немає як. Не знають, куди їх везуть, і люди, яких трясе і підкидає в тому возі…
Скопіювавши на початку незалежності нашої держави “демократичні досягнення” інших народів та зробивши з них взірець для українців, наші державотворці не просіяли ці “досягнення” через українське решето. Процес просіювання, якби він відбувся, врахував би особливості нашого менталітету, критичні та болісні точки пострадянського стану суспільства, власне (тобто через призму знову ж таки своїх національних рис) бачення майбутнього. Це забезпечило б об’єктивну оцінку тодішньої реальності і дало б змогу побачити перспективи стабільного розвитку молодої держави. Щоправда, на момент отримання незалежності одностайного й близького до істини погляду на наш менталітет ще не було, бо ми не знали своєї справжньої історії, отож і психології своїх предків (яка генетично передалася нам, теперішнім), їхніх цивілізаційних здобутків та місця у всесвітній історії. Стан же суспільства після розпаду СРСР — невизначений та хиткий — виявився “зірковим часом” для тих, хто мріяв про мільйонні та мільярдні прибутки. Він подарував найбільш підприємливим можновладцям чудову нагоду в процесі роздержавлення соціалістичної власності отримати неабиякий первинний приватний капітал (про шляхи його походження можна судити з факту відмови державців від проведення люстрації). Та привласнивши цей капітал і в такий спосіб визначивши близькі й далекі перспективи особисто для себе, наші керманичі так і не спромоглись окреслити ці перспективи для інших — власне українського народу. Досі ми не маємо ані національної ідеї, ані стратегії нашого розвитку, ані бачення майбутнього. Далі, ніж входження в Європу, погляд наших державників не сягає. Але ж ми з самих початків і є тією Європою! Соромно за владу, болісно за наш такий терплячий народ (особливо селян), тривожно за майбутнє.
Заколисуючи український люд нескінченними обіцянками “високих європейських стандартів”, можновладці, які вже давно й надовго забезпечили такими стандартами себе й своїх близьких, ніяк не можуть розпочати реально виконувати ці свої обіцянки. Поки що ми всі є свідками того, як європейських ознак набувають ціни (при мізерних українських зарплатах та пенсіях), пенсійний вік. Ось такими “високими стандартами” закриваються дірки в бюджеті. А щоб ми не дуже замислювалися над фактом міфічності того, про що співається в колисанках-обіцянках, практикується програмування українців на бездумне споживання низькопробної культмасової продукції “від кращих її виробників” — Вєрки Сердючки, “Пающіх трусов” та безлічі інших горе-митців, котрі пропагують беззмістовність, брутальність та аморальність, годують нас отруйним “харчем” зі сцен, радіоприймачів, телеекранів. Та й для тих, хто ще не розучився читати книжки, також вибір небагатий: книжковий ринок заповнений примітивною, а то й шкідливою продукцією, особливо російськомовною. Книги з тематикою нашої правдивої історії і духовності, твори, які мають розвивати людину, а не зхудоблювати її, — це поодинокі перлини в суцільній багнюці друкованого непотребу.
Та чи багато людей читають такі книги-перлини? Принаймні, з числа тих, хто повинен це робити, тобто з числа наших державників, цікавляться подібною літературою лише одиниці. Майбутні покоління при складанні уявлення про нинішнє суспільство не цікавитимуться показниками курсу долара, ціни на газ, кредитних ставок і т.п. (так, як і ми, теперішні, оцінюємо цивілізаційний рівень, наприклад, шумерів або древніх єгиптян не за економічними показниками, а за рівнем їхньої культури). А ось те, що відбувається в колах сучасної “еліти”, ця наша, вже зафіксована історією, ганьба, і буде основною характеристикою українського суспільства періоду перших десяти років третього тисячоліття. Та чи замислився над цим хто-небудь із представників верхівки влади? Чи “після нас хоч потоп”?
Окреслити наше майбутнє — це означає визначити сенс життя країни, народу, кожної української сім’ї та кожного її члена. Навіщо ми живемо? Невже лише для того, щоб їсти, плодитись, отримувати задоволення і, шукаючи легких шляхів життя, продовжувати знущатися з природи та виснажувати планету? Схоже, що саме такою кривою дорогою, яка не має ані мети, ані сенсу і веде в глухий кут цивілізації, всі ми, трясучись та підскакуючи, їдемо в тому зробленому абияк возі, що тягне невідомо куди запозичена в сусідів і здичавіла в наших руках кобила демократія. А чи потрібно було нам позичати чужого коня, коли маємо свого — спокійного, слухняного, досвідченого? Кінь цей, виплеканий нашими пращурами, але забутий у перебігах життя та відсунений на узбіччя історичного шляху, має прекрасне й милозвучне українське ім’я — Лад. А головне — він сам знає дорогу, якою здатен вивезти не лише українців, а й увесь світ на прямий та рівний шлях подальшого розвитку цивілізації.
Разом з тим політологи та суспільствознавці вперто продовжують усіх запевняти, що краще демократії людство нічого не винайшло. Не винайшло, тому що забуло про таке поняття як лад.
Сам Бог вказує нам на те, що ми маємо скористатися цим досвідом, розвинувши й оновивши його на основі досягнень думки людської та вдалих результатів її втілення у державотворчих цивілізаційних процесах. Ознаками цього є два явища в нашому житті: відкриття інформації про наших предків, яка була недосяжною понад тисячу років і стала відомою лише тепер, і той ганебний стан суспільства, спричинений сліпим наслідуванням чужих моделей держави і влади. Саме це безтямне копіювання чужих “досягнень” загнало всіх нас у глухий кут, вихід з якого безуспішно шукають державотворці, опустившись до тваринних методів з’ясування стосунків між собою — гризні та бійок. Невже це не є очевидними ознаками того, що треба докорінно змінювати підходи до державотворення? І шляхи оновлення маємо — досвід наших предків! Навчімося нарешті розуміти Творця! Прислухаймося до голосу наших світлочолих та мудрих пращурів, які з глибин далекої минувшини закликають нас пробудитися від духовної сплячки та з відповідальністю поглянути на своє життя як складову цеглину будівлі майбутнього.
Тож пробудімося, українці!
Любов Чуб