Від нашої особистої зустрічі з Іваном Добриком минуло вже зо два тижні, а я досі, як мовиться, ходжу під враженнями від спілкування з цим унікальним чоловіком...
Від нашої особистої зустрічі з Іваном Добриком минуло вже зо два тижні, а я досі, як мовиться, ходжу під враженнями від спілкування з цим унікальним чоловіком…
Про мій прихід він з дружиною знав завчасно, та, зізнаюся, я не чекав, що він так серйозно готувався до зустрічі з журналістом. Коли після мого дзвінка двері його оселі відчинилися, побачив його дружину Тамару Макарівну, з якою вже був знайомий, з буханцем домашнього хліба на рушнику, та Івана Федотовича при повному параді: в офіцерській формі полковника, який, як і належить військовому, при вітанні віддав мені честь, чим, зізнаюся, мене, рядового запасу, дещо стушував. Було достатньо першого погляду на його нагороди, побачити три бойові ордени Червоної Зірки, три Вітчизняної війни, ряд інших бойових відзнак, щоб пересвідчитися знову, що перед тобою стоїть людина, яка уособлює усі фронтові звитяги свого покоління.
Напередодні журі конкурсу нашої газети “Людина року” одностайно вирішило саме Івана Добрика визнати переможцем у новій номінації, яку ми визначаємо лише вдруге, — “Гордість краю”, тож ми вирішили до річниці визволення нашого краю від нацистів ближче познайомити з ним і наших читачів. А нас ближче з Іваном Добриком познайомив його лист до редакції з подякою вихованцям ліцею №17 за те, що вони зі своїм класруком Лідією Ковпак взяли над ним так зване шефство, який власне принесла до редакції Тамара Макарівна.
Одразу скажемо, що шефство це двостороннє, бо, переконаний, що ці школярі нині, мабуть, більше потребують уваги ветерана Добрика, а не навпаки, хоча вони, зізнаються разом з дружиною, дуже дорожать цією дружбою з молоддю. Бо кому, як не нинішнім дітям, треба почути з перших уст правду про війну від ветерана війни, який, за його підрахунками, 762 дні перебував безпосередньо на фронті й, правду кажучи, дивом пройшов ті страшні випробування, не зазнавши жодного поранення, окрім контузії. Це при тому, що він зі своїм підрозділом управління артилерійським вогнем завжди був на передовій, де доводилося вести безпосередні бої з ворогом, піддаватися його нещадному обстрілу.
Назавжди йому запам’ятався день 10 жовтня 1942 року, його перший бій на Волховському фронті. А перед тим було навчання у військовому училищі, адже в армію був призваний через два тижні після початку війни, яку зустрів 22 червня 1941 року у рідних Великих Сорочинцях, після випускного у школі. Його одразу направили у Харківське авіаційне училище, яке спершу дислокувалося у місті Рогань і невдовзі було евакуйоване до Красноярська, де згодом Івана Добрика переведуть в артилерійське училище, бо артилеристів фронт потребував тоді найбільше. Навчання в училищі у Красноярську заразом було важкою і відповідальною працею в тилу, адже, освоюючи військовий фах, курсанти працювали і на будівництві військових об’єктів. Іван Федотович згадує, як в умовах сибірської зими вони встановлювали спершу верстати харківського танкового заводу, які починали працювати під відкритим небом, а вже потім над ними з’являлися дерев’яні зруби цехів. Тож коли їхав на фронт, добре знав, що таке праця в тилу…
А щодо своєї удачі на фронті, де смерть чатувала щохвилини, з усмішкою каже, що, видно, мама йому вимолила таку щасливу долю під час війни. Взагалі, про своїх батьків, рідні Великі Сорочинці на Полтавщині, яку також довелося визволяти від ворога, згадує з великою теплотою. Старався завжди бувати у рідному селі, незважаючи на похилий вік, ще донедавна їздив щороку на славнозвісний Сорочинський ярмарок.
…Сидимо з ним уже за столом у світлиці, хоча спершу зробили екскурсію квартирою, де все підпорядковано його і досі динамічному в усьому способу життя. Він навіть зумів тут викроїти місце для своєї невеличкої майстерні, де робить усе необхідне для дому і дачі. На одному з дверних пройомів облаштовано перекладину, на якій ветеран досі вправляється. До речі, кожен ранок Іван Федотович розпочинає з фіззарядки, деякі вправи робить ще в ліжку. Він постійно у русі, зрештою, досі не відмовляється від громадської роботи, адже багато років виконує обов’язки старшого під’їзду, де серед двадцяти квартир проживають нині шестеро учасників війни. Зверніть увагу, під’їзд прибраний, відремонтований, ошатний.
Окрема тема — система харчування Івана Федотовича і Тамари Макарівни, які вже давно користуються здобутками народної медицини та й власним досвідом, який прийшов з роками. Разом вони нині збирають до 60 видів лікарських трав, два десятки яких у них ростуть на дачі. Особлива увага воді, яку настоюють на кремнієвому камені, підготовці всіляких лікарських настоянок, кожна з яких має своє призначення, категорично відмовляються від традиційної консервації та варіння ягід, овочів і фруктів. Словом, тут досвід Івана Федотовича неоціненний і ми твердо домовилися з ним, що з деякими секретами його довголіття і здорового способу життя обов’язково познайомимо і наших читачів…
А у своїх розповідях про фронт він ще й оперує власним унікальним архівом документів, карт, де прослідковано бойовий шлях його 138-ї стрілецької дивізії та артполку, в якому служив, крок за кроком, день за днем з жовтня 1942 року до 11 травня 1945-го, коли для нього закінчилася війна на чеській землі. Далі в нього, професійного військового, буде офіцерська служба, а загалом він в армії прослужив 32 роки і п’ять місяців, а останнім її місцем стане Хмельницький, де служив на посаді начальника штабу ракетної дивізії. Вийшовши у січні 1972 року в запас, ще 12 років відпрацював на заводі тракторних агрегатів. Повертаючись до його служби в армії в мирний час, слід нагадати, що брав участь у відомих подіях в Угорщині та Чехословаччині, які колись визволяв від нацистів…
Так, він чітко усвідомлює, якими непростими були ті події, хоч і пам’ятає добре, на якому піднесенні зустрічали їх, визволителів, навесні 1945-го. До речі, він особисто брав участь у встановленні наприкінці жовтня 1944-го прапора визволення над останнім українським містом Чопом. Взагалі бої у Карпатах, за Закарпаття також особливо пам’ятні у фронтовій біографії Івана Добрика. Він сьогодні пам’ятає майже кожен населений пункт, який доводилося йому визволяти з боями: Кути, Косів, Івано-Франківськ, Сколе, Мукачів, Ужгород, бої за гори Магеру, Куколь. Він, здається, і в сні згадає подробиці тих кривавих боїв з ворогом.
А коли оповідав про визвольні бої за Хмельниччину, оперував даними, які мало відомі й дослідникам військової операції за визволення нашої області, зокрема, нашого міста. Адже їх 138-ій стрілецькій дивізії, якою командував генерал В.Е.Васильєв, котрий, до речі, до 1942 року відсидів три роки у сталінських концтаборах, про що добре знали офіцери його дивізії, ставилося завдання вийти на рубіж Чернівців і тільки при гострій необхідності вступати у бій з ворогом, що, зрештою, зафіксовано в офіційних документах. Проте саме комдив Васильєв дає наказ без узгодження з “верхами” їх артполкові накрити вогнем ворога 23 березня на підступах до Проскурова, а 24-го артполк бере безпосередню участь у боях за наше місто й 25 березня проходить через визволений Проскурів, на два дні випередивши свою дивізію. Звичайно, Іван Федотович не надто переймається, що його прізвища досі немає у списках воїнів-визволителів нашого міста, але, як на мене, цю неточність давно слід виправити і не лише заради Івана Добрика, але й тих його побратимів, котрі брали участь у боях за визволення Хмельницького, що, врешті, є суттєвим штрихом до історії його звільнення від окупантів.
Не міг не запитати про бої за рідну Полтавщину, адже після Курської битви їх дивізія пройшла за якихось 15 кілометрів від Великих Сорочинців. Не міг потрапити до села, бо бої там були дуже запеклими, а далі його Господь беріг у смертельних січах за Кіровоградщину, при форсуванні Дніпра.
“Вода у Дніпрі після нашої невдалої спроби захопити плацдарм на правому березі ріки навпроти Кременчука була червоною від солдатської крові”, — з гіркотою згадує ці бої, хоча таки вдалося невдовзі перейти з боями Славуту-ріку на Черкащині. Ветеран аж ніяк не ідеалізує все те, що йому випало на фронті, знає добре ціну наказів воєначальників й може оповідати і про подібні факти на основі конкретних доказів, хоча відчувається, що зберіг і досі найкращі спогади про свого комдивізії Васильєва, багатьох бойових побратимів.
Не ідеалізує він і те, що бачив у рідних Великих Сорочинцях у дитинстві та юності, адже добре знає, що таке Голодомор, сталінські репресії, які разом з війною принесли великі втрати і в його родину. Усі четверо братів з його сім’ї воювали, один пропав безвісти… І сьогодні, незважаючи на поважний вік, адже у грудні нинішнього року, не сумніваємося, ми будемо святкувати його 90-річчя, Іван Федотович досить аргументовано дає оцінки суспільно-політичній ситуації в країні, світі. А основне — знаходить у собі душевну наснагу для спілкування з молоддю.
…Сподіваюся, ви, шановні читачі, тепер розумієте мої враження та почуття після близького знайомства з цієї легендарною людиною, ветераном-фронтовиком, якого, на щастя, ми можемо побачити нині поміж нас, захоплено спостерігаючи і нині за його офіцерською виправкою військового, який своїм життям, своїми ратними подвигами насправді демонструє нам, молодшим і зовсім юним, унікальний приклад служіння рідній землі.
…Видно, матір таки вимолила для цього сивочолого чоловіка не лише життя на фронті, але й довгий вік. З роси і води вам, Іване Федотовичу, живіть ще довго при здоров’ї, бо ваш приклад насправді надихає нас!
Богдан ТЕЛЕНЬКО
На фото: Іван Федотович з дружиною Тамарою Макарівною
Фото Дмитра СВІДЕРСЬКОГО