Сьогодні День захисників і захисниць України, день пошанування українських героїв, якими ми пишаємось, якими захоплюємося, бо вони переконали, що ми — нація, яка здатна себе захистити. Ми — нація, яка здатна подивувати героїзмом, патріотичним здвигом увесь світ, ставши у смертельний двобій із злочинною путінською ордою і зламавши міф про “русскую доблесть” і “русского солдата”, який став найманцем власної влади, із міфічного визволителя Європи перетворився в реального загарбника. І ми не маємо права забувати, якою ціною ми зберегли державу у 2014-ому і продовжуємо захищати нашу незалежність дотепер: ціною життя тисяч українських воїнів, ціною каліцтв сотень тисяч наших захисників.
Це вони врятували в 2014-ому країну, яку зрадили владці і політики, які насправді присягли Москві, а не рідному народу. І за політичну зраду верхівки наші хлопці донині розплачуються життям на буремному сході. За офіційними даними, на сході загинули понад 12 тисяч наших захисників: і воїнів ЗСУ, і добровольців… І нині продовжують віддавати життя за примарні режими “припинення вогню” та гіркого “перемир’я”. Мир від того ближчим не стає. Наші захисники вважають по-іншому: мир настане тоді, коли на українській землі не залишиться жодного московського найманця. І навіть більшість з тих, які нині мають соціальний статус ветеранів війни, готові знову брати до рук зброю, коли воєнна загроза посилиться.
…Ветеранами вони стають, ледь донецький потяг зупиняється на вокзалі рідного міста. Більшість з них повертаються іншими: з бойовим досвідом, із гіркими спогадами про побратимів, яких забрала війна назавжди, з загостреним відчуттям справедливості, часто з каліцтвом, яке супроводжуватиме все життя З початку конфлікту нині в Україні близько 400 000 ветеранів АТО/ООС, які воювали у різних формуваннях на Донбасі, більшість з них повернулися у свої рідні міста та села по всій країні. На Хмельниччині – понад 21 тисяча ветеранів ЗСУ, за даними обласного управління соціального захисту населення. Суспільство ще досі не може звикнути, що ветерани війни — це молоді чоловіки, яким потрібно наново здобувати інший досвід — мирний. А як реінтегруватись у звичне соціальне життя ветерану, якому заледве 25 років, і який повернувся з війни скаліченим? Як воїну, який пройшов пекло, чути від тих, хто “втомився” від цієї війни, споглядаючи її в теленовинах: “Я тебе туди не посилав…” Як знайти шлях, щоб рухатись вперед, долаючи перепони, доводячи найчастіше самому собі, що важливо йти вперед і так знову ставати сильним?
Наш нинішній гість із тих, хто має повне право сказати про себе, про свій вибір і життєвий шлях: “Маю честь!”, якого не зламали обставини війни, який силою волі, позитивним налаштуванням на життя зламав чимало стереотипів. Це 29-річний Дмитро Браницький, офіцер 8-го полку спеціального призначення, студент ІІІ курсу Хмельницького університету управління і права, спортсмен, член збірної команди ветеранів області, член національної збірної команди ветеранів ЗСУ. Після важкого поранення Дмитро втратив ногу, але це лише більше мотивувало хлопця долати перешкоди і досягати нових перемог.
Пропонуємо читачам нашу розмову напередодні Дня захисника України.
— Як зустрінете День захисника? Як, власне, розпочалася ваша військова служба?
— У цей день найперше згадую хлопців, які були зі мною… А моя строкова служба розпочалася, коли минуло 18 років. Я до військової служби навчався в Броварах, у вищому училищі фізичної культури, бо з дитинства займався спортом у рідному Кам’янці-Подільському. Армія розпочалася в 2011 році у Львові, у 80-ій бригаді. Я мріяв про професію військового і вступив до Військової академії, яку закінчив у 2015 році і був направлений до Дніпропетровська в 25 десантно-штурмову бригаду командиром взводу.
— Коли для вас розпочалась війна? Як отримали поранення?
— Я належу до тих, хто не любить розповідати ті події, можливо, тому, що я досі діючий військовий. Скажу, що перебував в районі бойових дій в Донецькій і Луганській областях у складі підрозділу спеціального призначення. На початку 2019 року я перевівся з Дніпропетровська до Хмельницького, у 8-й полк спецпризначення. Отримав поранення в 2019 році, 10 вересня. Лікувався в Сєвєродонецьку, потім у Харкові, Києві. Мені на той час було 27 років. Загалом я вже переніс 19 операцій, бо було багато супутніх ускладнень. В результаті став на протез, вийшов на службу. Правда, походив лише три місяці, бо довелося знов лягти на чергову операцію.Лікарі обрізали гомілкову кістку ще на 14 сантиметрів. А з вересня почалося й навчання, заочно, в університеті, куди я був зачислений студентом ІІІ курсу на факультет “Право”. Не вважаю себе фізично обмеженим, тому що спорт мене загартував, навчив переборювати труднощі, йти вперед.
— Чому обрали юриспруденцію?
— Хочу знати закони і механізми, як це застосовувати в подальшому. Бо зараз в нашій державі, якщо не знаєш законів, жити важко. Переважно люди навіть не поінформовані про свої права, що можуть вимагати від держави. Зокрема, люди з інвалідністю часто не знають, куди і як правильно звертатись. Знаю це з особистого досвіду. Часто чиновники, до яких звертаєшся, намагаються якось відійти вбік, мовляв, звертайтесь до спеціалістів, або відсилають в інші інстанції, ті — ще далі. І в результаті людина ходить по колу і просто махає на все рукою, мовляв, правди не доб’єшся. Тому потрібно знати закони, свої права, механізми їх застосування.
— Чому чиновникам часто обтяжливо займатися атовцями? З одного боку, держава каже: “Ви — наші герої”, з’являються святкові дати в календарі, присвячені захисникам, а з іншого, та ж держава руками і механізмами чиновного апарату починає створювати перешкоди, коли ветеран добивається своїх прав, соціальних державних гарантій?
— По-перше, не всі чиновники сильно хочуть цим займатися, бо це зайва витрата часу — вникати у всі тонкощі законодавства, особливо нового, і вдаються до відмовок, мовляв, в бюджеті немає грошей. Так, ветеранів відправляють на безкоштовне лікування, дають відповідні пільги, але от отримати житло дуже складно: немає бюджетних коштів. Найближчий час очікування особисто для мене 10-13 років. Наче б все зрозуміло, але за законом має бути по-іншому.
— Чи займаєтесь ви громадською роботою?
— Я не був активістом до нинішнього часу. Але тепер цікавлюся справами ветеранів набагато більше, бо пройшов цю школу, маю досвід і хочу допомагати.
— Як розпочалися ваші “Ігри нескорених”, як потрапили до ветеранської збірної області, які успіхи?
— Я став спортсменом ще у п’ять років. В армії займався бігом, так, для себе. І коли вже отримав поранення, почав займатися веслуванням на тренажері, велоспортом, волейболом-сіті, баскетболом на візках, футболом. Зараз член збірної ветеранської команди області.
— Ви були в Києві на цьогорічних літніх “ Іграх воїнів”. Як пройшов чемпіонат?
— Я там зайняв одне перше, одне других і два третіх місця, отримав їх у веслуванні на тренажері та у велоспорті. Зараз тренуюсь також. Щодня о шостій двогодинні заняття у спортзалі на тренажерах. Звідти — вже на роботу.
— Особисте життя?
— Кохана дружина Марина… Ми знайомі ще 2016 року, зустрілись випадково у Кам’янці-Подільському. Вона мене багато в чому підтримує. Винаймаємо житло в Хмельницькому. Очікуємо на квартиру від Міноборони. (Ще у 2015 році з державного бюджету було виділено 1140,5 млн. грн. на будівництво та придбання житла для військовослужбовців ЗСУ, що має дозволити Міноборони збудувати та отримати понад 3 тисячі квартир. Але окремо не визначено частку квартир для військовослужбовців-учасників АТО — ред).
Попри силу характеру і мотивованість до активного життя, Дмитро дуже скромний у розповідях про особисті досягнення. А саме: четверо військовослужбовців та ветеранів з Хмельниччини увійшли до складу української збірної. Це ветерани ЗСУ Олександр Маковей та Олександр Пономарьов і військовослужбовці ЗСУ Дмитро Браницький і Дмитро Чабан.
Як проходив відбір до збірної України, розповів капітан збірної області, ветеран спецпризначенець Олександр Маковей в інтерв’ю нашій газеті: “До програми “Ігор воїнів” входять 12 видів спорту. Від нашої області пробувалися 11 військових. З них у збірну потрапило четверо. Всі вони з Хмельницького”.
Тепер хмельничани розпочинають новий етап — підготовку до “Ігор нескорених” у США. Наразі ведуть перемовини, щоб домовитися в місті із спортзалом, який стане достійним і тривалим місцем тренувань бійців.
Міжнародні “Ігри нескорених” мали відбутися цьогоріч у м. Гаага, однак перенесені на квітень 2022 року через небезпеку епідемії коронавірусу. Попри це, навчально-тренувальні збори українських ветеранів тривають, адже захисники мають тримати високу спортивну форму і показати гідні результати. Наша команда представлятиме Україну у 8 видах спорту, зокрема, у плаванні, бігу, штовханні ядра, стрільбі з лука, баскетболі на візках.
Серед спортсменів — четвірка наших хлопців, які вірять у свою перемогу, бо не раз доводили, що можуть перемагати, не зважаючи ні на що.
Тетяна Слободянюк