Є у стародавньому Кам’янці-Подільському, розміщеному Божою рукою між стрімкими скелями, місця, що не піддаються звичайному сприйняттю. Одразу не схопиш, що воно таке — земна дивовижа чи позаземне привілля, мінливий міраж чи звичайний пленерний чуттєво-зоровий урок. Казковий зелений острів обтікає довкола Смотрича — не глибокої, але й не дуже мілкої річки. Обидва береги її облямовані височенними стрімкими каньйонами — тектонічними проломами застиглого каменю, що утворилися в пору найбільшого неспокою Землі й досі налаштовують меланхолійні душі на апокаліптичні очікування. Здається, що час тут ущільнився і протікає значно швидше, ніж деінде.
Спокійний, урівноважений, я б навіть сказав — непозірний, щоправда, зі жвавими вогниками в очах, Анатолій ніколи не квапиться, не хапцює, може годинами дивитися, як сонце купає зайчиків у струмку, милуватися вервечками молодих хмарок або старою сільською церквою. “Мистецтво — це все те, в чому є Бог”, — каже мовби про себе. Якось брав участь у міжнародному пленері, що відбувався в Карпатах. Довго придивлявся до старенької церковки, перенесеної у Сваляву з покинутого людьми гірського села. Через недугу (на лихо, розболілася голова) малювати не міг, тож спокійно споглядав храм. Затим знайшов жінку, котра відчинила храм, і посидів там з-півгодини. Біль — як рукою зняло. Можна було братися за пензлі. Так народилася картина “Великдень у Карпатах”.
Як на чиє око, Анатолій — дивак, котрий живе самотиною біля стрімких скель. Однак він зовсім не відлюдько, такий спосіб життя для нього цілком звичний — ніхто не заважає спілкуватися з природою, ловити її світлі й темні, холодні й теплі відтінки. Втім, налаштований на філософський лад, Анатолій добре розуміє, що нікому не дано пізнати досконалість світу, таїну його створення. “Чи опускався ти в глибину моря і чи досліджував безодню? Чи відкрилися для тебе ворота смерті, чи бачив ти ворота тіні смертної?” — ці слова з біблійної книги Іова тривалий час не давали художникові спокою, як і сама відчутність Божої волі у людських діяннях. Напевно, саме ті відчуття згодом розбудять у його свідомості озаріння, що надихне на написання картини “Важка ноша Божого дару”, присвяченої талановитому подільському поету Івану Іову, котрий у найплідніші роки свого життя згорів від невиліковної хвороби. В українського народу, за словами поета, та віща Книга, як батьківщина, — одна. “Послинивши пучки, її гортають — / голодомор, репресії, війна…/ Важкі слова катуються в гортані, / і тільки совість владно їх вийма”.
Совість для художника — це те, що болить без болю. “Інколи руки опускаються, — зізнається Анатолій. — Стільки навколо підлості, лицемірства. Навіть мистецтво дехто намагається спрямувати у невластиве для нього русло — не туди, де люди, а туди, де гроші. Тож хоч-не-хоч, лягає на серце розчарування, а то й нудьга. Так, нудьга. До речі, нудьга — великий амортизатор життя. Не відчувши нудьги, чи зможеш ти поцінувати задоволення? Нудьга змушує зупинитися, роздивитися довкола, розслабитися, переосмислити деякі цінності, що нав’язуються суспільству. Без нудьги дуже нудно жити. Ось бачиш цю картину? “Чотири жінки любили мене” — називається. Її я написав після великої нудьги”.
Як у Василя Голобородька, — подумалося мені: “Три жінки любили мене… Третя жінка любила мене: / дзеркальце кринички / виставляла переді мною, щоб я себе побачив, / любила — розбивала скляні навісочки — / рани не гояться аж до сьогодні”.
І, мовби прочитавши мої думки, Анатолій запитав: “А ця картина, на твій погляд, про що?”. Розглядаю полотно. В центрі — вродлива жінка. Ліворуч від неї — весняний пейзаж, скрипка, пісочний годинник. Праворуч — осінь, сухе листя, кілька плодів на яблуні, а ще — палітра плаче барвами. Під ногами у пані — чи то корч покручений, чи дракон якийсь. “Отак і через мене колись переступили, — спокійно, з ледь помітною усмішкою промовив Анатолій. — За східним гороскопом я Дракон”.
Мовчимо, роздивляємося Лучкового “Мамая”, що світиться поряд. Не приховую здивування: “Так це ж Славко Полятинчук, знаний кам’янецький гуморист і маляр”. — “Так, Славко. Скортіло написати нашого, подільського, нетрадиційного Мамая — такого, що готовий і молодицю вщипнути, й шаблюкою кресанути. От я й побрив Славка, залишив на голові оселедця. Чом не Мамай?”.
…Колоритні подільські й карпатські пейзажі, осонцена вільгота, чарівні Медобори, синя далина, настояна на видихах чистої роси. А ось інший, зелений колір торкається зору: споглядаючи його, нема сили йти далі. Стає добре й рідно серед трав і дібров. Із землі й неба мерехтять жовті, блакитні, вишневі переливи. Такої краси, либонь, без Чийогось високого сприяння сотворити не можна.
Лучкові сприяє Бог…
Віталій НЕЧИТАЙЛО, письменник, доктор історичних наук, професор Національного
педагогічного університету імені І.Огієнка, м. Кам’янець-Подільський