А як інакше, скажіть, назвати той факт, що нещодавно на Харківщині було урочисто відкрито пам’ятник російському імператору Олександру ІІІ, чим особисто опікувався президент Росії Володимир Путін? У такий спосіб наші доморощені монархісти, зрозуміло, з благословення священиків УПЦ Московського патріархату увічнили місце залізничної аварії, де 125 років тому зійшов з рейок царський поїзд, під час якої імператорська родина обійшлася загалом лише переляком.
А як інакше, скажіть, назвати той факт, що нещодавно на Харківщині було урочисто відкрито пам’ятник російському імператору Олександру ІІІ, чим особисто опікувався президент Росії Володимир Путін? У такий спосіб наші доморощені монархісти, зрозуміло, з благословення священиків УПЦ Московського патріархату увічнили місце залізничної аварії, де 125 років тому зійшов з рейок царський поїзд, під час якої імператорська родина обійшлася загалом лише переляком. Важливо знати, що ця аварія сталася не через замах бомбістів-терористів, які, як відомо, вкоротили віку його батькові Олександрові ІІ, а через звичне російське головотяпство і безлад на залізниці, а заразом і через зарозумілість самого царя, який, ну, не хотів їхати по ній повільніше. Вже навіть його сучасники у цій катастрофі царського поїзда бачили пророче знамення щодо майбутнього династії Романових, представник якої Олександр ІІІ, навіть на відміну від свого батька, сприймався як негативний персонаж російської історії. Адже саме цей цар відомий своїм хворобливим честолюбством, аморальним ставленням до людей. Був він патологічним українофобом, антисемітом, який, зокрема, для задоволення своїх ксенофобських забаганок виселив з Москви без права проживання у містах взагалі 17 тисяч єврейських ремісників. А ще він брався до особистого цензурування творів Толстого, Достоєвського, забороняв картини художників Рєпіна та Ге. Це за його царювання діяли антиукраїнські Валуєвський та Емський циркуляри, а ще він подумував про повернення кріпацтва й довів до абсурду освітню реформу, за якою ректорів і навіть деканів вишів призначало міністерство освіти. Принагідно згадайте примітивне адміністрування освітянської галузі нашого міністра освіти Табачника, який не криється і зі своїми монархічними симпатіями. А ще той цар на розмови про введення Конституції в Росії говорив: “Чтоб русский царь присягал каким-то скотам?”…
Тим не менше, його пам’ятник уже стоїть, як і багато інших, видно, на увічнення в пам’яті українців спогадів про століття колоніальної залежності від царської Росії, про що, не сумніваймося, мріють сучасні її імперські послідовники не лише в Кремлі, бо подібних псевдомонархічних клонів вистачає нині і серед антиукраїнської “п’ятої колони”, що активно діє в нашій країні.
Одним словом, маємо ще одну історичну провокацію, зрежисовану з-за кордону і здійснену вже нашими манкуртами. А я вже не здивуюся, якщо, скажімо, Харківська мерія чи якась інша з тих, де кермують подібні “любителі” історії, проведе заходи з відзначення 400-ліття царської династії Романових. І в цьому антиукраїнському хорі ми почуємо голоси різних політичних середовищ — від чорносотенців-монархістів, які, до речі, вже розгулюють і по Хмельницькому, до найправовірніших комуністів, бо їх завжди, як і того царя-українофоба, єднала патологічна ненависть до всього українського.
Не дивно, що подібні провокації на території нашої країни проходять за підтримки першої особи Росії. А от чомусь кроків у відповідь вже від наших державних очільників дочекатися годі. От і виходить, що, скажімо, пам’ятник гетьману Івану Мазепі вже добрий десяток літ не можемо встановити на Полтавщині, в інших регіонах немає пам’ятників видатним українцям, а у тому ж Харкові нищиться вандалами з мерії меморіальна плита вченого зі світовим іменем Юрія Шевельова, не кажучи про акти вандалізму до пам’ятників національним героям на заході України…
То чи маємо дивуватися, що поруч з безчисельними пам’ятниками комуністичної доби вже з’являються відверто провокаційні “ізваянія” російських царів чи інших подібних імперських символів? Все це, як на мене, одна складова антиукраїнського наступу в нашій країні, керівництво якої нібито щиро прагне до цивілізованої Європи, і водночас не розуміє, що без історичної національної ідентифікації ми там також нікому не потрібні.