В Хмельницькому в обласному академічному музично-драматичному театрі імені М.Старицького відбулася прем’єра “Діалогів Майдану”, присвячена пам’яті Героїв Небесної Сотні.
Головними героями документальної вистави, присвяченої восьмій річниці подій на Майдані, стали восьмеро хмельничан, учасників Революції Гідності, які змусили заповнений вщерть глядацький зал слухати їхні хвилюючі розповіді в цілковитій тиші та наново пережити трагізм і висоту подій, які вже увійшли до новітньої історії України. І цю історію творив буремний, відчайдушний і волелюбний Майдан.
Вистава “Діалоги “Майдану”, за сценічним втіленням, будувалась на монологах її героїв. Чому ж діалоги? Тому що Майдан — це ми, і кожна розповідь знаходила у глядацькій залі відгук-відповідь. Це діалоги із пам’яттю, із душею, із совістю, діалоги минулого з майбутнім… Жанр документального театру, який поєднує в собі театральну стилістику і злободенність соціального аналізу, побудованого на реальних подіях, на найболючіших точках суспільства, уже став невід’ємною частиною сучасного мистецтва, зокрема сценічного. Наш Майдан дав новий, потужний поштовх театральній документалістиці, а головними героями професійних сцен стали звичайні, на перший погляд, українці, які зробили особливий вибір у своєму житті. Такою й є історія Небесної Сотні, яка розбудила націю і перетнула точку неповернення в минуле.
Автор ідеї і режисер-сценарист проєкту — Володимир Павловський, керівник театру-студії “Без меж”, уже відомий своїми соціальними проєктами “Монологи війни”. У “Діалогах Майдану” головними героями стали учасники Революції Гідності, майданівці, з різних куточків Хмельниччини, які пройшли пекло лютневих днів 2014-ого. Хто вони? У житті — це держслужбовець Анатолій Панчук, лікар-нейрохірург Борис Ткач, подружжя волонтерів Валентина Базилюк та Михайло Твердохліб, волонтери, громадські діячі Тетяна Бондарчук, Анна Ісламова, Юрій Кравчук, священник Олег Макаровський. А в 2014-ому їх усіх об’єднав Майдан, їхні долі змінив Майдан, який вони пройшли, втрачаючи побратимів, стаючи в кривавий двобій з “беркутівцями”.
Борис Ткач в лютому 2014-ого був одним із тих, хто рятував життя пораненим.
“Спочатку я їздив на Майдан у вихідні, потім уже не повертався в Хмельницький, коли почали з’являтися перші поранені. Майданівський госпіталь розгортався в палаці “Жовтневий”, звідти, після беркутівського погрому, перемістився в Михайлівський собор. 12 операційних столів працювали цілодобово, поранених були сотні. Лікарі, — розповідає Борис Ткач, — працювали в трапезній собору, як у “Макдональсі”. Коли “звільнявся” стіл після чергового пораненого, лікар просто підіймав руку, що означало “стіл вільний!”, і на ньому вже — наступний пацієнт Майдану”.
В останні лютневі дні Михайлівський називали воротами життя і смерті: в одному кутку трапезної беззмінно працювали лікарі-волонтери, а в іншому — відспівані священниками, оплакані, накриті покривалами, закривавлені ті, хто вже не зміг повернутись до життя. Такі моменти вже ніколи не зітруться з пам’яті, цей біль назавжди.
Юрій Кравчук, “свободівець” зі Старої Синяви, на київському Майдані з 30 листопада 2013-ого. Поранений, продовжував рятувати в лютневі дні побитих і поранених побратимів. Не раз прощався з життям, пройшов пекло Інститутської. Хмельничанин Анатолій Панчук, уже будучи важко пораненим у Маріїнському парку, напівпритомний, з операційного столу, відповідав на дзвінки дружини, що він далекий від подій, які вся Україна бачила по телевізору, і “роздає бутерброди та чай”, а не “роздає” “коктейлі молотова” та не повзе пі під кулями по бруківці, відтягуючи покалічених побратимів, прикриваючись саморобним щитом. Подружжя Валентина Базилюк і Михайло Твердохліб з Олешина поїхали на столичний Майдан одразу ж, як почути, що силовики з 29 на 30 листопада побили студентів. “Купили квитки, зладнали сякі-такі рюкзаки і вночі на Київ”. На Майдані, каже Валентина, в найпекельніші моменти їх рятували Бог і кохання, яким почали дорожити ще більше, бо не один день доводилося проживати, як останній. Старокостянтинівського вчителя Сергія Бондарчука куля снайпера наздогнала 20 лютого на Інститутській, коли він відтягував із залитої кров’ю бруківки хлопчину-майданівця. Про свого чоловіка розповіла зі сцени його дружина, волонтерка Тетяна Бондарчук, а відома наша співачка, учасниця волонтерської мистецької сотні Оксана Українець виконала у виставі пісню на її вірш.
Тобто, кожна реальна історія зі сцени була настільки пронизливою, близькою кожній людині в залі, що й відсутності акторського досвіду в головних виконавців ніхто й не помічав, бо головне в подібних сюжетах — реалізм, актуальність подій, на яких будується дійство. А сценічності їхній грі додавала вміла режисура Наталії Паляниці, котра працювала з майданівцями під час репетицій.
Якщо головні герої — реальні люди, то режисерською метафорою стали чорні беззвучні постаті в масках: алегоричне втілення сил зла, коршунів-“беркутівців”, які намагаються знищити Майдан, знищити Україну. І, на відміну від головних героїв, вони не мали голосу, і, наче тіні, полюють на нас досі… І ще про особливість сценографії: у виставі немає ні звичних декорацій, ні лазерних ефектних шоу, мультимедійних технологій. Тобто, театральна атрибутика зведена до символізму, і це на користь виставі, бо головну напругу тримає, власне, реальна, документальна драма.
“Діалоги Майдану” не просто театральна вистава, це патріотична акція, яка покликана розбудити суспільство від байдужості, закцентувати, заради чого відбулася Революція Гідності, та віддати шану Героям Небесної сотні, — розповідав напередодні прем’єри Володимир Павловський.
Мистецький, театралізований Майдан на сцені втілювали студійці театру “Без меж”, солісти Марія Голюк, Віктор Шайда, Марина Українець, Дарія Сухрякова,Інна Бернацька, Павло Дацюк, Дарина Коневега, Олена Івасюк, Анна Завірюха, Антон Вараниця, муніципальний академічний камерний хор (художній керівник Ігор Цмур). А художник і воїн Чеченського батальйону шейха Мансура УДА Володимир Безруков протягом вистави малював на сцені портрети учасників дійства, як в свій час робив це на Майдані.
Своїми спогадами у фіналі вистави поділився учасник Революції Гідності Олександр Симчишин, згадуючи, як день за днем, після кривавих 18,19 та 20 лютого, прощався з побратимами-майданівцями:“…Я дуже добре пам’ятаю, як ми йшли з Майдану пішки на кладовище в Шаровечці, на руках несли труну з Людмилою Шеремет. Я йшов попереду, спілкувався з отцем Леонідом. Він постійно був з нами на хмельницькому Майдані. Ми тоді багато говорили про Небесну Сотню, про майбутнє України, бо обоє розуміли, що це тільки перша наша перемога. Розуміли, що наш північний сусід, який, точно, для нас не був, не є і не буде братом, захоче скористатися ситуацією на свою користь.
І коли ми вийшли за “Катіон”, зірвався вітер, падав мокрий сніг. І буквально за кілька секунд вийшло сонечко. І тоді отець Леонід сказав річ, яку я й зараз пам’ятаю: “Бачиш, Олександре, що б не відбувалося, а світло перемагає”. Що не відбувалося б, Україна обов’язково переможе. Тому що за Україну пролили кров українські герої. Як би не складалася ситуація, Україна однозначно буде. І тому коли сьогодні багато хтось себе запитує, мене запитують, що робити, я скажу словами Франка: лиш боротись — значить жить. Боротись, друзі! Цим зробимо все своє життя. Ми боремося за Україну. І ми обов’язково, незважаючи ні на що, в цій боротьбі, в цій війні переможемо. В пам’ять про героїв Небесну Сотню. В пам’ять про всіх героїв російсько-української війни, заради наших дітей і наших внуків. Заради нашого українського майбутнього”.