З-поміж коробок, між якими Ліда у напівмороці намагалась знайти свою, вона несподівано витягла маленьку різьблену шкатулочку, в якій жінки, як правило, зберігають коштовності чи біжутерію. Ліда стояла біля комірки і розгублено тримала в руках свою знахідку — целофановий пакетик, перев’язаний старенькою стрічкою. Коли розгорнули, не повірили своїм очам…
Із моїх новорічних спогадів найяскравішим став вечір, який я провела у будинку своєї подруги, де ми святкували новосілля у маленькому жіночому товаристві: Люда, її донька Павлинка і я. І ще, як потім виявилося, бабуся Дарина.
Але почалась ця історія задовго до Нового року.
…Подруга подзвонила посеред ночі, і я спросоння не одразу второпала, що намагалась сказати Лідія, бо з трубки більше долинало схлипувань, ніж слів. — Лідочко, я вже все одно не спатиму, приїжджай, розкажеш, що трапилося. Де ти зараз? — я почала діяти рішучіше, остаточно виборсавшись зі сну.
— Я? Тобто ми вдвох, з Павлинкою, на сходах, біля квартири… Він нас витурив обох, розумієш? Навіть дитину не пожалів. Повикидав наші речі, цілу купу… Не знаю, що робити. До квартири не можемо потрапити, він замкнувся зсередини!
Не минуло й години, як Ліда з донькою були в мене. Дві громіздких верети з речами переконували, що Лідин чоловік, Павло, очевидно, зробив це не в раптовому пориві гніву, а готувався. Бо по полицях з одягом пройшовся ретельно, вигріб майже все, що належало шестилітній доньці й дружині. Не пожалів двох простирадл, щоб зв’язати купи одягу в тугі верети.
— Залишай речі, потім розберемося, вкладай Павлусю спати і ходімо на кухню, вип’ємо чаю, розкажеш, що трапилося, — я заспокоювала моїх нічних гостей і мізкувала, як їм допомогти.
Коли мала заснула, подруга розповіла про події цієї ночі, точніше вечора. Вона досі любила свого чоловіка, прощала йому і брутальність, і неувагу до доньки, яку вона назвала в честь батька, Павлинкою, можливо, сподіваючись, що коханий оцінить її відданість. Та Павлові-батькові це було байдуже, він не дбав ні про доньку, ні про її матір. Наче випробовуючи Лідію, дзвонив у її присутності черговій “киці” і не приховував численних інтрижок. Щоразу, як Ліда пробувала натякнути, що втомилась від принижень і хоче бодай поваги від чоловіка, той жорстко нагадував, що він і так великодушний, бо Ліда з малою живуть у його квартирі.
Так, майже вісім років тому він одружився з Лідою, і молода пара оселилась у Павловій двокімнатній квартирі, яка дісталась йому від бабусі. Чому цей донжуан обрав скромницю Ліду? Бо зрозумів, що з нею домашній затишок йому забезпечений, а головне — безхарактерна дружина не втручатиметься в його бурхливе життя. Так і сталося. Але через якийсь час йому набридла Лідина покірність і він поводився нестерпно. Водив коханок додому, а дружина з цим змирилася. Чому? Ліда й сама не могла пояснити. Фразою: “А куди мені з дитиною йти?” — вона давала зрозуміти, що її терпіння, справді, безмежне. Чим більше чоловік принижував, розтоптував дружину, тим затятіше остання хотіла довести, що вона задля сім’ї готова терпіти все.
Але наступив день, коли Лідія першою склала зброю в сімейному двобої. Павло привів додому чергову коханку і заявив, що його “киця” житиме тут, разом з ними. Все одно, мовляв, Ліда — порожнє місце.
“Все. Подаю на розлучення. От тільки… Як далі? Як жити, коли ти — ніхто?” — моя подруга наче зробила крок над прірвою невідомості, яка її і лякала і притягувала.
Інструктором із стрибків у невідомість довелося стати мені. Я вже й була не рада, чуючи постійне Лідине скиглення:
— Лізо, а ми правильно все робимо? Може, перетерпіти? Він все одно через місяць-другий нову “кицю” заведе.
— Лідо, отямся, врешті! Подумай про доньку: який приклад ти її подаєш? Хочеш виховати таку саму безсловесну жертву, свою копію?
Думки про дитину робили мою подругу рішучішою, і через якийсь час вона таки отримала розлучення. Павло виплатив їй призначені судом кошти за відсуджену частку житла, але довго не вгамовувався, не раз гупав у мої двері, лаяв колишню дружину, а я викликала поліцію. Одне слово, жити нам було не нудно, якщо так можна було назвати Лідину ситуацію після розлучення.
Я любила подругу і Павлинку, але в моїй однокімнатній квартирі мешкати втрьох було важко, та й про власне особисте життя довелося на цей час забути. А мені вже хотілося стабільних стосунків, як-не-як, 30 років минуло…
Ліда відчувала, що їхнє перебування додає мені незручностей і квапилась з вирішенням квартирного питання. Спочатку хотіла винаймати житло, але, поміркувавши, сказала, що таки хоче купити власне.
Ріелтер пропонував чимало квартир у місті, але на всі варіанти у Ліди не вистачало грошей, доводилося б чимало позичати. А коли віддавати? Живучи з Павлом, Ліда не працювала, бо так вирішив чоловік, а тепер шукала роботу і житло одночасно.
Через три тижні подзвонив ріелтор і запропонував подивитися чергову квартиру у невеликому будинку на околиці міста, у мікрорайоні, де закінчувались висотки і починалися зелені вулички приватного сектора. Тут ціни були нижчі і майже прийнятні. Двокімнатна квартира у хрущівці на другому поверсі, яка була виставлена на продаж, нам сподобалася. Ми погодилися. Грошей у Ліди майже вистачало, решту, дві тисячі доларів, довелось позичати у знайомих.
…Маршрутка зупинилася біля воріт будинку, закритого від дороги щільним шатром пожухлого осіннього винограду, яке хрустіло і шелестіло під крилом пізньолистопадового вітру. Здавалося, весь будинок поринув в осінню тиху пустку. Очевидно, тут жили переважно, пенсіонери. Ми, роззираючись, зайшли всередину приміщення разом з ріелтером та жінкою, що продавала квартиру. Хазяйка була молода і поводилась досить зверхньо. Як виявилося пізніше, це була внучка померлої понад рік тому господині.
— Речі ви ще заберете? — поцікавилась я, оглядаючи кімнати.
Жінка, відволікаючись від клавіатури мобільного телефону, роздратовано кинула:
— Нащо мені ця рухлядь? Скину вам п’ятсот баксів, тільки вигрібайте самі, або живіть, як є. Мені ніколи возитися.
— Але ж тут книги, фотоальбоми, якісь документи, речі і навіть меблі! — я була вражена, а Ліда, також вражена, мовчала.
— Добре, скину ще сто доларів. Наймете вантажників, вигребуть все зайве, — по-своєму витлумачила мої слова господиня.
Ми, звісно, з радістю погодились на зниження ціни, але поведінку цієї жінки зрозуміти було важко. Невже бабусине життя настільки її не хвилювало, що вона не забрала бодай фотографій, документів? Це ж сімейний архів.
— Ми з мамою живемо в Італії. Не перевозити ж мені бабин спадок. Було б що… — жінка махнула рукою на знак завершення розмови.
Щоправда, внучка таки забрала нагороди покійної: кілька медалей за доблесну працю, орден “Знак пошани”:
— Візьму, це цінне. Точно, раритети можна буде продати, та й везти неважко…
Цього разу цинізм спадкоємиці бабусиної хати нас навіть не здивував.
На нову обстановку грошей у Лідине не було, так що дуже швидко вона оцінила переваги купівлі житла з меблями та кухонним начинням, господарським інструментом. Через тиждень вже переїхали з донькою у свою нову квартиру.
— Знаєш, Лізочко, тут чудово. Так затишно, ніби додому повернулася. І Павлинці подобається. До речі, я майже знайшла роботу. Тут поруч є ательє з ремонту одягу. Я ж швачка, пам’ятаєш? І школа з садочком недалеко. Десять хвилин маршруткою, — Лідин голос був молодий і бадьорий, і я раділа за подругу. — До речі, на Новий рік запрошую тебе до нас на новосілля.
Я приїхала на день раніше, 30 грудня, бо не хотілося самій залишатись дома, та й перспектива провести два дні на свіжому повітрі, у товаристві щасливої Ліди, побачити їхнє з Павлинкою нове житло, квапила мене до подруги.
Ліда вже повністю обжила хату. Вона майже нічого не змінила. Затишком віяло звідусіль, свіжістю від попраних фіраночок та штор. А Павлинка із задоволенням обживала для іграшок шухляди двох різьблених комодів.
— У мене таке відчуття, що тут жила дуже добра людина, і вона ось-ось повернеться, вип’є з нами чаю з варенням… — усміхалася Ліда, показуючи усі закапелки своєї хати. — Я бачила її фотографії. Дуже приємна жінка, Дариною звали. І, виявляється, була дуже шанована в колишньому радгоспі. Весь час була в передовиках, працювала в тепличному господарстві. Навіть якісь нові сорти овочів вирощувала, мала нагороди. Внучка забрала не все. От решту я зберігаю: грамоти, дипломи, фото. Може, до музею віднести? Чи в школу? А взагалі я хотіла б сходити на її могилку. Чогось про неї весь час думаю, — поділилась подруга.
Для неї це було природно: вона ж, добра душа, весь час за когось переживала.
— То в чому річ? Завтра, в неділю зранку, й підемо, — усміхнулась я, бачачи, як подруга позбувається тягарів минулого життя.
Цього ж вечора ми познайомились і з Лідиними сусідами, з першого поверху, подружньою парою літнього віку.
— Жанка, оця, що квартиру продала, зовсім бабуню занедбала. А та ж життя присвятила доньці і внучці. Дочка давно в Італію гайнула, на Жанку бабусю Дарину лишила. А та й не навідувалась з міста. Ховали Дарину сільська рада і сусіди. А це, бачиш, коли час прийшов, приїхала спадок продавати… — розповідала сусідка. — І навіть на могилку не навідалась. Ось така вдячність…. А треба було б і пам’ятник поставити, і квіти посадити. Дарина була дуже хорошою людиною, все селище її поважало. Життя важке прожила: ще дівчам забрали в Німеччину, коли війна була. Радгосп потім підіймала, дочку сама ростила.
Сусідка ще довго розповідала про покійницю, аж поки нас на сон не почало хилити. Спалося нам обом, як виявилося, тривожно: чомусь скрипіла підлога, щось бурмотіло і зітхало за вікнами і за стіною. Ліда розповіла, що їй наснилося: ніби якась бабуся ходила по хаті і просила для неї лампадку засвітити.
Вранці у кімнату, де ми спали з Лідою, зайшла Павлинка:
— Мамо, а що таке лампадка?
— Що? — здивувалась та.
— Бабуся Дарина приходила і просила їй лампадку запалити. Жаль її, — зітхнула мала.
Ми з Лідою лише перезирнулися.
У привидів ми не вірили, але з самісінького ранку заспішили до церкви, де замовили службу за упокій Дарини, і звідти на цвинтар. Бабусину могилу нам не відразу показали. Зарослий горбик із купкою обшарпаних вінків, що стриміли з-під невисокої шапки снігу, та невеликим, напівпохиленим хрестом у головах.
Ми мовчки постояли біля могилки в зимовій цвинтарній тиші. Першою обізвалась Ліда:
— Давай поприбираємо. І квіти весною треба посадити. І, напевно, хоч маленький пам’ятничок поставити. Незручно якось на це дивитися…
Ми взялись до роботи. Поправили вінки, вирівняли краї земельного могильного насипу, винесли сміття, підправили хреста. У торгівців біля цвинтаря купили букетик різнокольорових безсмертників, лампадку. Не помітили, як майже минула третя година дня день і небо почало тьмяніти. Запалили свічечку у скляній лампадці і направились до виходу.
Трохи відпочивши, почали дома готувати новорічну вечерю: замаринували м’ясо, нарізали овочі на салати. “О, треба мариновані гриби відкрити, там банка в комірці, і відкривачка в коробці з посудом теж там”, — Ліда поквапилась до комірки в коридорі, де громіздились не розпаковані речі, до яких ще не дійшли руки. Потрібна коробка з кухонним начинням, видно, згубилась між речами колишньої хазяйки, які Ліда не насмілилась викинути.
— Лізо, ходи сюди! — покликала мене подруга, коли на кухні я робила соус для салату. — Тут сюрприз, виявляється!
З-поміж коробок, між якими Ліда у напівмороці намагалась знайти свою, вона несподівано витягла маленьку різьблену шкатулочку, в якій жінки, як правило, зберігають коштовності чи біжутерію. Ліда стояла біля комірки і розгублено тримала в руках свою знахідку — целофановий пакетик, перев’язаний старенькою стрічкою. Коли розгорнули, не повірили своїм очам: там було… півтори тисячі євро! Ми пригадали, як бабуся-сусідка розповідала, що Жанна шукала в хаті після смерті Дарини. Онуку цікавили гроші, отримані її бабусею-остарбайтером, яка кілька років тому отримала з Німеччини законну компенсацію за вимушену працю у фатерлянді у часи війни. Але скарбу Жанна так і не знайшла і заквапилась до Італії.
Першим бажанням щиросердної Ліди було повідомити родичів про знайдений скарб. Але моя голова працювала раціональніше:
— Лідо, це — твоє з Павлинкою. Дух бабусі Дарини тобі віддячив. Вистачить і на пам’ятник, і на повернення боргу. Вважай, що це вам подарунок на Новий рік.
Тетяна Слободянюк