У час найбільшої біди надіємося на Бога. Стискають натільні хрестики й наші захисники на сході країни. За них моляться представники різних конфесій на мирних територіях, з ними й молитва капеланів. Священник на фронті — захисник і натхненник сміливих душ. Гартований вірою, сильний духом, здолавши власний страх, робить безстрашним українського воїна, який виборює мир. Капелан — також воїн, тільки озброєний молитвою. Наша розмова з капеланом 19-ї ракетної бригади “Свята Варвара”, доктором богословських наук — Даниїлом Тарнавським.
— Отче, бути священником означає бути людиною не лише високодуховною, а й освіченою. Ви — посередник між земним і небесним, вам довіряємо сокровенне. Розкажіть про себе.
— Переконаний, що моя справа передбачена мені Всевишнім. Ще з дитинства тягнувся до духовної літератури, читав дуже багато. Тому по закінченню хмельницької школи вступив до Волинської духовної семінарії в Луцьку, паралельно навчався в Чернівецькому православному богословському інституті. Маю вчений ступінь доктора богословських наук. Спершу служив у храмі Московського патріархату, там був висвячений. Але священник — це також громадянин. Із початком російсько-української війни перейшов до Київського патріархату. Цьому сприяло багато причин. Передовсім проросійська позиція МП. Ідеї “руского міра” я не сприймав взагалі. Тому в 2017 році вийшов із цієї церкви, і вже наступного року мене прийняли в клір Хмельницької єпархії УПЦ Київського патріархату. На ту пору її очолював митрополит Антоній Махота. Він не дав мені одразу парафії. Сказав, що для мене передбачена інша місія. Згодом призначив мене капеланом у 19-й ракетній бригаді “Свята Варвара”. У частині є гарнізонний храм мученика Нестора Солунського, там я служу з 2018 року. Нині я на військовій службі за контрактом на посаді капелана.
— Ваша місія на фронті — захищати душі молитвою, але потрібно думати й про тілесний самозахист. Вас навчали військовому ремеслу?
— На ту пору, коли став капеланом, умови служби вимагали, щоб священник мав три роки парафіяльного служіння. Звісно, церква підбирала свідомих людей, які розуміли, де служитимуть. Щоб стати капеланом, я проходив два навчальних курси. Вивчав тактичну медицину, інженерну службу, вогневу підготовку… Адже, якщо на франті капелан побачить, приміром, розтяжку, потрібно знати, як її правильно оминути. Але головне для капелана на фронті — проповідувати Слово Боже й здійснювати пастирську опіку військовослужбовців.
— Капелану зброю до рук дають?
— Якщо священник перебуває в зоні підвищеного ризику, то біля нього має бути озброєний солдат, який його охоронятиме. Священнику заборонено мати зброю для самозахисту. Але в екстремальних умовах війни не знаєш, як змусять діяти обставини. Коли є небезпека для твого життя чи життя побратима, можливо, й доведеться взяти автомат і відстрілюватись. І не відомо, який гріх буде більший — захистивши себе, здійснивши бойову втрату ворожої сторони чи, опустивши руки, допустити втрату власного тилу? Для капеланів це дуже риторичні питання.
— Що найбільше вразило, коли вперше потрапили на фронт?
— Цілковито усвідомлював, куди їду. Був готовий бути на фронті ще в кінці 2018 року, коли взяли в полон наших моряків. Як і в кожного військовослужбовця, для фронту в мене була злагоджена “тривожна сумка”, де знаходилися необхідні речі для польових умов. У капеланів у цій сумці ще й необхідне для богослужіння. Ризи, інші особисті речі, з якими їхав на фронт, мали виказати особу в разі моєї загибелі. Коли потрапив на фронт, передовсім мав турбуватися про духовні потреби військових. Проводив богослужіння, літургію. Для цього був окремий намет. На молитву збиралися щонеділі й щосвята. Військові не раз казали мені, що вона дає їм значне психологічне полегшення. Відчували, що комусь потрібні, бо за них моляться. Російсько-українська війна триває восьмий рік. Буває, чоловіки здаються, інколи дружини не дочікуються своїх чоловіків. Тоді психологічний стан бійця вкрай поганий. Йому потрібна допомога, порада. Тобто, священник на фронті — товариш, військовослужбовець, психолог. Усе, про що йдеться в приватній розмові, залишається між мною та бійцем.
— За церковним каноном, сказане священнику на сповіді — таємниця. Що, коли він дізнаєтеся інформацію, яка може вплинути на хід військової справи, може врятувати чи, навпаки, бути загрозою життю людей?
— Єдина таємниця, яка може бути порушена, — ймовірність самогубства. В такому випадку священник може попередити командира підрозділу. Інше залишається між священником і тим, хто йому сповідається.
— Ви православний священник, але на фронті служать люди різних релігійних конфесій, навіть атеїсти. Як вдається найти спільну мову з усіма, переконати, що молитва зцілює душі?
— Два роки тому проходив навчальний курс із канадськими капеланами. На той час Канада мала вже понад два десятки років капеланської школи в Квебеку. Там досить високий теоретичний рівень, але не було практики. Канадці проводили бесіди з українськими капеланами, їм було цікаво, як ми працюємо. От між мною і одним канадцем зав’язалася розмова. Скорочене його капеланське прізвисько GC (похідне від повного імені Джастіан-Себастьян Морін), він римо-католицький диякон. Тож він сказав мені, якщо не звертатиму увагу на догматичні сторони вчення церков, зокрема на релігійну приналежність, служба буде цікавою й безпроблемною. А якщо звертатиму увагу на релігійні розбіжності, мені нема чого робити у війську. Зі мною в армії — православні, католики, протистанти, навіть атеїсти. І мені однаково приємно спілкуватися з усіма. Саме тому, напевне, мені покійний владика Антоній Махота довірив участь у духовній раді міста Хмельницького. В її складі — я єдиний представник від ПЦУ. Також я є головою міжконфесійно ради капеланів, нам приємно співпрацювати. Маємо єдиного Бога, єдину Україну! Повинні об’єднуватися, щоб робити Батьківщину кращою.
— Які молитви читаєте для бійців?
— Такі ж, які на мирних теренах. Інколи богослужіння трохи коротші, якщо цього вимагають умови війни. Протягом року, за винятком кількох днів, читається Літургія Іоанна Золотоустого. На фронті багато часу для спілкування. Часто веду просвітницькі бесіди про православні свята, пости. Військовослужбовці отримують із перших уст доступну і корисну для них інформацію.
— На війну їдете тільки з молитвою чи займаєтеся й волонтерством?
— Волонтерством простіше займатися цивільній людині, адже потрібно знаходити спонсорів, частіше бути на мирних територіях. Для чинного військовослужбовця для цього має бути спеціальне погодження. Будь-яка наша поїздка на фронт відбувається за наказом. Серед капеланів є волонтери, але для їхньої діяльності є спеціальні умови. Я спілкуюся з нашими хмельницькими волонтерами Валентиною Базилюк, Лесею Стебло, Наталею Дзекар, залучаюся до багатьох їхніх проєктів. Але волію робити одну справу якісно, ніж три-чотири справи абияк.
— Вже згадували, що на фронт виряджаєтеся з особистими речами, які свідчать, що ви священник. Йдеться передовсім про одяг. Звикли бачити священника в ризах, як розпізнати на фронті капелана?
— Носимо форму, як усі військові. Але капеланів вирізняє символіка. Крім символів, за якими розпізнають рід військ, на формі фронтового священника є спеціальна нагрудна планка й погон із зображення православного хреста. Для військового важливо бачити, що він такий, як і вони, також у формі. Спершу капелани пробували ходити в підряснику, але тоді військові ставляться до них насторожено, не можуть відкритися. Інше, якщо усі в однострої. В церкві священник носить одяг, встановлений статутом. А на фронті — такий, як військовослужбовці. Це світова практика, так роблять і країни НАТО, Євросоюзу…
— Не вбий — одна із заповідей Божих. Але захисник державних кордонів озброєний, як виправдовує це православна церква?
— Воїн — це захисник України. Кожна людина має свою функцію. Лікар — лікує, вчитель — навчає, священник — молиться Богу, а воїн боронить кордони. Військовий присягає захищати Батьківщину, а не нападати на чужі кордони зі зброєю. Тому, виконуючи свій професійний обов’язок, він не йде проти церкви. Мене часто запитують військові, чи грішать, коли на війні вбивають людину. Пояснюю, що вбивство є різне. Якщо ти, наприклад, із заздрощів залізеш у хату сусіда й уб’єш його, забравши майно, звісно, це великий гріх. Заповідь не вбивати — про вбивство з ціллю наживи, невиправдане.
— Як радите бути в час війни?
— Вірити в перемогу, настання миру! Але Святе Письмо каже, що віра без діла мертва. Якщо любимо свою Батьківщину, повинні її захищати. Коли в 2014 році почалася війна, вражало, що батьки намагалися сховати своїх синів від служби. Чому такого нема в Ізраїлі? Там служать люди навіть з інвалідністю. Вони виборюють своє право служити в армії через суди. Лише коли українці будуть єднатися в обороні держави, зможемо здобути перемогу, мир, дати гідну відсіч ворогові.
— Різдво — особлива пора, яка зближує людину з Богом. У святкові дні будете на фронті?
— Якщо дозволять військові старшини. В іншому випадку — молитимемося про військовиків вдома.
— Що побажаєте усім з нагоди найбільших зимових релігійних свят?
— Усім — здоров’я. Це — найголовніше. Тим, хто втратив на війні близьких, бажаю, щоб Христос дав їм радість у серці. Дітям, у яких війна забрала батьків, — щедрої Божої ласки. Літнім людям зичу, щоб їх оминали недуги. Усім — миру, єдності, милосердя. Нехай новий рік принесе лише гарні новини. Переконаний, що перемога буде за нами. Бо, як казав патріарх Філарет, де Бог, там правда, Бог є правди Батько. Правда за нами, отже, за на ми Бог.
— Дякую за розмову, нехай Бог береже Вас.
Підготувала Ірина Салій