Я народився у 1937-ому, коли вже мого батька не стало, і цей час мого народження і його смерті став одним цілим, цей гіркий рік досі не дає мені забути, які чорні мітки ставила і тоді, й пізніше злочинна радянська влада, як знищувала українців.
…Влітку 1966 року я, виконроб Хмельницького БМУ-69, виїздив з шофером підприємства Борисом Чернегою у відрядження в с. Вишневе Шепетівського району на будівництво ставка. Проїжджаючи повз розпочате тоді будівництво Центрального універмагу, звернули увагу на велике скупчення людей, гучний галас там. Ми зупинилися, підійшли й собі. І побачили, як екскаватор з правого крила фундаменту вигрібав на поверхню фрагменти людських рук із зітлілими шматками одягу, ніг у чоботях, черевиках, навіть уцілілі голови. Почуття всіх людей тоді неможливо передати. Найбільш вразило, що ті людські останки тільки на поверхні, на наших очах, почали темніти. А люди сюди почали прибувати ще з ночі. Їх зібрали чутки, що на місці котловану екскаватори розкопали підвали колишнього НКВС, де були закатовані жертви сталінських репресій 1937-1938 років. Серед тих, хто оточив цей котлован смерті, були й ті, хто сподівався упізнати останки своїх закатованих родичів. От хтось вихопив ложку з написом: “Мамо, збережи дітей, я ні в чому не винуватий. Деражнянський р-н”. От хтось читає нашкрябане на офіцерському ремені: “Товаріщ Сталін, мєстниє врагі народа травят нас вихлопнимі газамі…”.
Багато таких артефактів було від жителів Гречан, Лезневого. А старожили досі розповідають про те, що жителі Проскурова чули, як всю ніч гули мотори машин і вихлопними газами, спрямованими в підвали через спеціальні отвори, труїли сотні безневинних людей, які впритул стояли один до одного в страшній тисняві. Це був “винахід” місцевих енкаведистів. Так запопадливо вони виконували завдання з норми відстрілу “ворогів народу”. Не лише без суду і слідства, а й без зайвих витрат патронів…
Ми тоді, стоячи біля майбутнього ЦУМу навіть не зчулися, як працівники КДБ блискавично заповзялися виправляти тимчасову втрату “бдітєльності”, замітаючи сліди злочинів своїх попередників майже тридцятирічної давнини. Ніби з-під землі взялися грузовики з солдатами внутрішніх військ, розігнали людей, і за лічені години котлован був загороджений високим дощаним парканом. Будівництво на деякий час завмерло. В “органах” вирішували, як зам’яти скандал. Та незабаром вже все місто знало, що екскаватор почав працювати ночами. Весь тиждень викидав землю впереміш з людськими останками прямо на автосамоскиди. А ті (після підписів з водіями про нерозголошення таємниці) вивозили їх в невідомому напрямі за місто.
Та, мабуть, Господнє провидіння чи кров безневинно закатованих жертв стукає в серця живих, народжених того кривавого року. Бо доля привела мене в той же день зустрітися не тільки зі свідком, а й з учасником тих подій. Як мені було не здивуватися неймовірному збігові обставин, коли таємне стає явним. В один і той же день!
Так сталося, що за вечерею в тестя мого водія, Терешка Чабана, після нашої розповіді про побачене, почули від нього: “А я, хлопчики, там тоді був!” І розповів:
“Нас, а це більше тисячі чоловік з північних районів області, захопили серед ночі і гнали, і то лише полями, і тільки ночами, на Проскурів, як скотину на забій.
На день нас заганяли в ліс чи якийсь байрак, подалі від людських очей, бо ж саме жінки на полі сапали буряки. Охоронців півтора десятка — озброєних до зубів, на конях, а ми босі-голі, голодні, без води, хто в чім. Так цілий тиждень гнали нас на Проскурів, ще й підбадьорювали: “Там разбєрутся. У нас даром нє посадят”.
Та ця жевріюча надія з кожним днем гасла, коли ми бачили, як вони бояться, мов ті злодії, людей.”
“На моє щастя, — продовжував дядько Терешко, — на вахті в той підвал, з боку Палацу піонерів, стояв мій земляк, з Вишневого, Петро Яцьків. І коли нас заганяли в підвал, зчинилася колотнеча, піднявся нечуваний лемент нещасних людей. Петро буквально вихопив мене з натовпу і шпурнув у ближні кущі зі словами: “Тікай, Терешку, звідси ніхто живим не виходить!”. Ховаючись, я добрався за три дні додому”.
Хочу підкреслити, що викопані на поверхню у 1966 році останки жертв сталінських репресій з проскурівських підвалів НКВС, то лише їх частина, яка потрапила під смугу фундаменту універмагу. А основне лишилось там, в підземеллі, яке протягнулось дугою через всю вулицю до колишнього скверу ім. Горького , до теперішнього пам’ятника “Ангел Скорботи”. Значно більша частина підземелля так і залишилась могилою для безневинних жертв. Про протяжність підземелля аж до пам’ятника свідчили місцеві старожили, які ще тоді, 1966 році, розповідали, що бачили сліди спецотворів в підземеллях для закачування вихлопних газів віз автомашин. Тіла тим газом були живцем приспані і ніби законсервовані. Тому вони починали швидко темніти на поверхні, коли їх “зачерпнув” ківш екскаватора.
Про ті злочини комуністів нам сьогодні нагадує “Ангел Скорботи”, чудова робота народного художника України Миколи Мазура.
По всій Україні вже відомі захоронення жертв комуністичного терору: у Биківні, Луцьку, в львівських в’язницях, Чорткові, Умані, Тернополі, у Вінниці…. Недавно виявили в Одесі на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги майже 30 могильників. А скільки ще є досі утаємничених, не знайдених! І чомусь Проскурівський спецоб’єкт НКВС мало знають, зрідка пишуть місцеві історики, так само зрідка ЗМІ.
Маленька Фінляндія ще у 1918 році зуміла вирватися з лапищ московської окупації, і там з мінімальним запасом природних ресурсів люди сьогодні живуть чи не найкраще в світі. А Україна за 73 роки окупації на найродючіших землях, з найбільшими в Європі запасами природних ресурсів, пережила три голодомори, а в репресіях українців знищено більше, ніж у Другій світовій війні!
І досі, всі тридцять років нашої відновленої незалежності, кривавий ворог-сусід ніяк не може випустити нас зі своїх пазурів. Я впевнений, якби не був знищений голодоморами та репресіями цвіт нашої нації, її потуга, її хребет, ми сьогодні не жили б так, як живемо. Бо країною правлять нащадки тих, хто боровся проти її незалежності, бо патріоти були винищені, і досі з ними продовжують боротись. А дехто й досі жалкує за “червоним” минулим… І таким пам’ять про проскурівську трагедію, виходить, не болить, або вона коротка, “ковбасна”, на відстань “брежнєвщини”.
Нинішня війна, якою кривава Москва знову показує свою люту вдачу, переконує: якщо забудемо, що тут, у нас, коїли червоні вбивці та їх прихвосні, то підвали та катівні знову можуть з’явитись, наповнитись нами, українцями. Так як є ці катівні знову на території окупованого Донбасу.
Не забуваймо свою історію, бо вона болить невинними жертвами кожної української родини. А пам’ять не має строку давнини.
Анатолій БІЛИК,
член ВО “Свобода”, учасник
Помаранчевої революції та Революції гідності