Українська незалежність починалася зі сміливців, котрі змогли кинути виклик тоталітарноному режиму. Ризикуючи власним життями, вони публічно відстоювали рідну мову, культуру, громадянські права та свободи. Пропагандою та сміливою просвітою в національних питаннях зуміли сколихнути народ, Україну. Серед цих легендарних особистостей — почесний громадянин міста Хмельницького Кузьма Матвіюк.
Він народився на теренах нашого краю, в селі Ілляшівка Старокостянтинівського району, в роки Другої Світової війни — 2 січня 1941 року. Батьки Кузьми Матвіюка — сумирні селяни-колгоспники, які разом із усіма, попри свою корінну українськість, скорялися московським порядкам. Єдине, чого не могла забрати в них нав’язана комуноідеологія, — віра в Бога. З собою до церкви брали й малого Кузьму, доки вчителька за це не викреслила його зі списку кращих учнів. Уже тоді, хлопчиком, Кузьма Матвіюк відчув гніт і несправедливість. Не розумів, чому він, старанний учень, тепер не може навіть вірша прочитати на шкільному заході.
Вдруге його приголомшили, коли на виховній годині класна керівниця розповідала “свою” історію України. Мовляв, коли німці віроломно напали на СРСР, спершу вступили на територію України, де українці зрадили “родіну” і перейшли на бік німців. Усе дитинство Кузьмі Матвіюку було соромно за свій народ-зрадник. Вирішив: подорослішає, стане росіянином! І коли після школи поїхав на Донбас, там впевнено перейшов на російську. Але доросле життя Кузьми Матвіюка в радянській системі, попри все, не відібрало в нього здатність критично мислити.
Зокрема, почало дивувати, чому більшість росіян служать в армії в Україні, а юнаків-українців забирають до армії в Росію. Чому наші не служать в Україні? Адже, якщо на наших теренах до війни служили росіяни, то версія про зрадництво українського народу – брехня?!
Навчався Кузьма Матвіюк на інженерному факультеті Української сільськогосподарської академії в Києві. Часто відвідував лекції нащадка легендарного Артемія Терещенка, який до революції тримав в Україні всі цукрові заводи. На його лекціях у період “хрущовської відлиги” Матвіюк вперше почув про сільське господаство США, адже професор у повернувся з Америки в Україну. Краще намагався засвоїти і запам’ятати, щоб впровадити у вітчизняній колгоспній системі.
“Але коли я брався це робити, виявлялося, системі, вищим керівним органам це не було потрібно”, — додає Кузьма Іванович.
За те, що був людиною честі, з високим почуттям громадського обовʼязку, свого часу ще й був покараний і висміяний. Коли працював викладачем у технікумі, йому дали таємний наказ прийняти екзамен в одного високопосадовця поблажливо, оцінку поставити високу. Але екзаменатор, виявивши відсутність знань з предмету, не міг переступити через себе — поставив “два”. Двійочником був секретар парторганізації.
“Керівництво технікуму, звісно, мені відомстило. В одній із моїх рецензій знайшли граматичну помилку, замість “вкрай недбало”, я написав “крайньо недбало”. І на педраді обговорювали мою невідповідність займаній посаді. Мені здавалося, що, навчаючи, відсікаю нездатних якісно працювати. І за це мене ще й осудили. Далі подібних випадків було чимало, що викликало особистий спротив до радянської системи. Щоразу пригадувалася цитата когось з великих: “Брешеш, кате, не стану на коліна!”. Це сполучилося з українською впертістю, і я опинився в числі дисидентів”, — розповідає Кузьма Матвіюк.
Працюючи в уманському технікумі викладачем, він одразу приєднався до колег-українців. Половина ж педагогічного складу були росіянами, які насаджували свою мову студентам. Кожен із них у будь-якій суперечці давив імперською політикою: “Так вам что, и советская власть не нравится?”. Кузьма Іванович тямки не мав, до чого та “cовєцкая власть” в кожній суперечці, але до пори до часу терпів. Врешті в технікумі постало питання, якою мовою викладати: українською чи російською. З сорока педагогів троє почали агітувати за українську. Російськомовні вважали українську меншовартісною.
Його націоналістична пропаганда продовжилася тим, що розповсюджував з-під поли працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Спершу її не визнавали антирадянською, тому давав її навіть заочникам, яким допомагав із кресленням. Згодом Кузьма Матвіюк організував студентів, які домагалися такого ж викладання українською мовою, як в Уманському педінституті ім. П.Тичини. Вони проводили й шевченківські вечори, одягали вишиванки. В кінці 1960-тих років Кузьма Матвіюк вже був знайомий з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Леонідом Плющем, Борисом Антоненком-Давидовичем та іншими видатними пропагандистами національної ідеї. Вони знайомили його з тематичними антирадянськими працями, які Кузьма Іванович продовжував розповсюджувати, включно з працею Дзюби, яку на той час уже визнали антирадянською. Про це стало відомо КДБ. В 1972 році у кімнаті Кузьми Матвіюка встановили “прослушку”. І 13липня 1972 року був заарештований. На час слідства, яке тривало півроку, Кузьма Іванович перебував у слідчому ізоляторі Черкас. Вирок — чотири роки в таборах Мордовії.
Це була жахлива помста окупантів за бажання бути вільним українцем. У пеклі біля висоградусних котелень парово-сіркового господарства з лопатою, якою накидав у вогонь вугілля, проживав кожний табірний день. Робота в котельнях була найважчим покаранням для норовистих українців. У вересні 1974 року, працюючи в нічну зміну, на фугувальному верстаті втратив пальці лівої руки.
“Через перепад температур у котельні й на вулиці у мене постійно трималася температура 37,2 C˚. Для легенів це дуже небезпечно. Часом я противився надмірно виснажливій роботі. Брав участь у тюремних страйках. Тоді кидали в карцер. Іноді зі мною потрапляли туди й великі люди, як Стус, Чорновіл, Лісовий ”, — згадує Кузьма Іванович.
Карцер, табір — ось місця для розмов про Україну. Перемовитися крізь маленькі віконця камер можна було лише, коли наглядач дрімав у теплій кімнатці. А ще, коли усіх полонених вели з дистанцією 15 метрів два рази в тиждень до цирульні та лазні. Тоді-то й бачив Стуса Кузьма Матвіюк у всій його величі, хоч змордованого, виснаженого.
“Василь Стус, Вʼячеслав Чорновіл, Василь Лісовий та Михайло Сорока були у сусідній зоні. Часто за непослух їх привозили до нас у карцер, бо в них не було. Як казав Василь Лісовий: “Ми в карцері більше на вашій зоні валялися”. Їхню зону ми на футбольній термінології називали класом А, а нашу класом Б. Одного разу зі Стусом їхав у “воронку”. Отаке куце було в нас спілування. Але й так відчувалося, що національне питання ці відомі люди розуміють глибше. Від них почув, що Україна отримає незалежність, але до влади першочергово прийдуть мерзотники і кримінальні елементи. Це вважав маячнею, адже скрізь чули лише “слава КПСС!”, садили за найменший прояв націоналізму. Через роки я зрозумів, чому вони дійшли такого висновку. Хоч прагнення до незалежності було великим, але незалежна Україна не мала достатньо професійних керівних кадрів. І за кермом залишалися колишні російські кадри, які розуміли демократичний устрій, як можливість вільно розкрадати Україну”, — розповідає Кузьма Матвіюк.
У таборі він був не лише з репресованими інакодумцями, а й із рецидивістами.
У 1976 році СРСР підписав Гельсинські угоди, зобов’язувався дотримуватися прав людини. І на міжнародному рівні запевняв, що інакодумців радянської системи та політичних в’язнів у СРСР немає. Тобто репресованих, як Стус, Чорновіл, Матвіюк, зачисляли до злочинців-рецидивістів. І, щоб стерти їх з лиця землі, запобігаючи розголосу, могли запросто потопити з рецидивістами в баржах.
“Але ми не здавалися! Різними способами нам вдавалося писати листи на Захід, де повідомляли, що не знаємо, що з нами буде завтра. Заявляли, що хочемо свою незалежну державу. Після таборів ще рік я перебував під домашнім арештом. Мені заборонили жити в Умані, де викладав до табору, і я повернувся в рідну Ілляшівку на Старокостянтинівщину. З дружиною Софією ми познайомилися в студентські роки, і після мого повернення працювали у Самчиках на дослідній станції. В Хмельницькому мені теж не давали роботи. Я почав писати в газету “Правда” та інші видання, що мене “ганяють” з політичних мотивів і я не можу працювати за професією, хоч держава оплачувала моє навчання. Добивався справедливості навіть через Гельсинську спілку. Через це мене направили в Пирогівці, де була сильна парторганізація, мовляв, зроблять з мене людину. Згодом, де б не опинявся на роботі, мене цькували начальники за настановами КДБ. У 1982 році таки прийнятий на роботу керівником гуртка технічної творчості Хмельницької обласної станції юних техніків, а в 1988 році переведений на посаду заступника директора цього закладу. Так і прожив до 1988 року”, — розповідає борець за українську незалежність.
У цьому ж році в Хмельницькому створили культурологічну організацію“Спадщина”, потім — обласне товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка. І саме в “Спадщині” почали піднімати питання про створення в Хмельницькому осередку Українського Народного Руху. Серед активістів був і колишній редактор газети “Проскурів” Богдан Теленько. Коли в 1990 році Кузьму Матвіюка призначили головою хмельницького міськрайонного Руху, у списках рухівців було вже 300 осіб.
Половина з них діяли активно, самовіддано. Інша половина — існували лише на паперах. У 1989-му році рухівці провели свій перший, установчий з’їзд Тоді НРУ називався Українським народним рухом за перебудову. На третьому, який відбувся 28 лютого-1 березня 1992 року, учасники відчули, що реально будують свою державу.
“В складі Руху ми вели полеміку з комуністами, викривали політичну фальш. Агітували людей напередодні Референдуму 1991 року, аргументуючи, що вступ до нового СРСР буде для нас загибеллю. Розповсюджували листівки, підбурювали до загальнонаціонального страйку. Точно знали, якщо за і ідею незалежності України проголосує лише на відсоток більше людей, ніж половина, Росія скаже, що ми цей відсоток “натягнули”. Нам потрібно було усі 90%. Врешті, мрії про незалежність здійснилися. Але Росія в прагненні підкорити Україну не здалася. Виснажувала її економічно. Можливо, через 10 років визначення розпочалися загарбницькі спроби, але завадила війна в Афганістані. Свої плани щодо України, які намітили ще в 1991 році, росіяни реалізували у 2014 році”, — розповідає Кузьма Матвіюк.
Доля незалежної України, вважає, розвивалася синусоїдно. І в наш час ця синусоїда, на його думку, найнижча, порівняно з правліннями попередніх президентів, через некомпетентність влади та продаж землі. Але в кращу долю Батьківщини вірить, як і в повернення Криму, хоч, вважає, станеться це нескоро.
Все життя Кузьма Матвіюк боровся за Україну, залишався вірним Батьківщині і дружині Софії. Усі біди чоловіка терпіла, бо любила безмежно, а ще тому, що й сама була з родини репресованого воїна сотні УПА, і 20 років з матірʼю прожили в сибірському засланні.
Має Кузьма Іванович ще одну любов — трьох дітей, які, каже, навіть в наш час почувалися, як діти ворогів народу.
Тортури Мордовії, постійні цькування і залякування не зламали патріота. Він вистояв, виборов для нас право бути собою на своїй землі. У 1990 році Матвіюк подав до облвиконкому проєкт створення приватного сектору господарювання на селі, а коли у 1992 році в структурі облвиконкому був створений відділ розвитку селянських (фермерських) господарств, Кузьма Матвіюк його очолив. Під його керівництвом в області створювалися і розвивалися фермерські господарства. Йому вдалося добитися справедливого і чесного розподілу фінансової державної допомоги фермерам та не допустити появи в області так званих “білих фермерів”. Це, коли посадова особа створювала фермерське господарство, селяни обробляли землі господарства, а прибуток надходив посадовій особі. Звільнений з посади через досягнення граничного віку перебування на державній службі.
За період з 1998 по 2018 роки Кузьма Матвіюк написав і опублікував понад 150 статей, аналітичних матеріалів та відгуків. У них автор порушує проблеми національного відродження, державного будівництва, збереження села і захисту української землі від продажу.
Нині Кузьма Іванович очолює обласне Товариство політичних вʼязнів, репресованих і членів їхніх сімей та ГО “Захист і збереження землі”. Читає лекції перед молодіжними аудиторіями та проводить диспути з учнями старших класів.
Його життя — приклад самовідданої любові до України.
Ірина Салій