16 липня, нарешті, після дворічного протистояння політичних сил, численних провокацій українофобів з різних боків, таки набрала чинності одна з головних статей Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, так звана, культурна.
І хоча цей вистражданий закон у суспільстві назвали “лагідною українізацією”, дворічна боротьба за мовно-культурний простір була жорсткою. Причина: медіапростір — одне з найголовніших полів битви в російській гібридній війні проти України, у війні, котра є передусім війною за ідентичність. І головним інструментом збереження ідентичності, національного самовизначення є культура, медіа та інформаційний простір.
Нагадаємо, що частинами 2-6, 8 статті 23 закону унормовано застосування державної мови у сфері культури. Ними передбачені, як ми вже знаємо, норми, які стосуються сфери культури і розваг, туристичної, книговидавництва та роботи книгарень, кіновиробництва, демонстрування фільмів в кінотеатрах і на телебаченні тощо. Усім, причетним до галузі культури, медіа було дано термін — два роки. Саме стільки часу потрібно, аби, як кажуть, переформатуватись. Хоча власники найбільших медіахолдингів, чия продукція досі до 80 відсотків — російськомовна, сподівались, що “ручна” монобільшість не підведе. І культурну статтю знову культурно “пошлють”: з правками, відтермінуваннями і т.д.
Але 16 липня розставило таки крапки над “і”. По-перше, несподівано більшістю голосами “за” проголосувала президентська монобільшість, звичайно, крім, бужанських і йому подібних.
Як виявилося, монобільшість не така вже й “моно”, і в ній є депутати з проукраїнською, державницькою позицією, які не бажають більше втрачати власну політичну репутацію і гідність на догоду проросійським силам. По-друге, як показують соціологічні дослідження, в суспільстві схвально сприйняли закон про захист державної мови, і, навпаки, зростає критичне ставлення до хиткої, безбарвної мовної позиції Зеленського. По-третє, зараз і самому гаранту не до української мови: після скандалу з “вагнерівцями” і висунення йому політичними опонентами звинувачень (поки що не офіційних) у державній зраді, Зеленський наче б не реагує на українську мовну перемогу. Жодного “відосика”, жодного коментаря. Воно й зрозуміло: хіба йому, медіакоролю, власнику потужного кіно, шоу-виробництва, радіти, що його багаторічний бізнес, його імперія комедійного жанру, яка спрямована на російськомовного і просто російського споживача, тепер матиме проблеми? І фінансові, і, юридичні, і виробничі, і, безперечно, політичні? Хоча я переконана, жодного притомного українця менш за все хвилює, як Зеленський буде свої комедії, “квартальні” щоу перекладати українською, і чи його імперія реготу буде актуальною на головному бізнес-майданчику – в Росії?
Турбує інше: за 23 статтю проголосували в останній день перед депутатськими літніми канікулами. Отож, до осені наберуться сил і знову “точитимуть” вистражданий десятиліттями мовний закон, як шашлі дерево. Так, він отримав потужний захист: Конституційний суд 15 липня визнав конституційним закон про державну мову у повному обсязі. Щоправда, для цього конституційникам знадобився цілий рік. Хоча всій Україні довелося чекати закону про захист державної мови аж 31 рік, відколи, у цей же день, 16 липня 1990 року, було проголошено Акт про незалежність України.
Але чи тільки несхитний “рускій мір” є загрозою для повноцінного входження в життя культурно-мовної концепції закону? Незважаючи на те, що й розроблені механізми його впровадження? І справа не лише у великій політиці. А й в інерції мислення. До прикладу, згадаймо, що з 16 липня всі вистави іншою, ніж державна, мовою мають супроводжуватися перекладом за допомогою субтитрів чи в інший спосіб. З 16 липня мовою музейної справи та мистецьких виставок є державна. Мовою туристичного та екскурсійного обслуговування також.
Набрання чинності ч. 6 ст. 23 закону про державну мову покликане змінити цю ситуацію.Адже аналіз мови серіалів, проведений Секретаріатом Уповноваженого із захисту державної мови, засвідчив, що із 48 серіалів, які демонструвалися на п’яти провідних телеканалах України з 1 по 7 червня 2021 року, 29 демонструвалися російською мовою (67%), українською лише 19 (33%). Частка серіалів, що демонструвалися українською мовою, в розрізі телеканалів склала: “1+1” — 1/5 (20%); “Інтер” — 1/5 (20%); ICTV — 5/9 (56%); “СТБ” — 5/11 (45%); “Україна” — 2/13 (15%). І це за місяць до повноцінного українськомовного наповнення!
Тобто, два роки виробники російськомовної теле-шоу та іншої продукції і у вус, як кажуть, не дули. “Вы себе представляете, как в театре слушать оперу “Пиковая дама” на украинском языке, а не на языке оригинала? Это же нонсенс!” — обурювався на одному з політичних шоу на центральному телеканалі запрошений театральний режисер. Його швидко поставили на місце: мовляв, а в п’єсах Шекспіра, Б. Шоу на українській сцені також звучить мова оригіналу, англійська? До речі, чудових українських перекладів іншомовної класики в Україні не бракує. Але ж звичка перемагає: глядач не піде. А хто запитував глядача?
І кілька слів про гумор, адже цей жанр творчості завжди актуальний. Нав’язане царювання в нашому шоу-бізнесі російськомовного гумору навіть створило певний стереотип: гумор — царина російської мови. Кілька хлопців з “Вар’ятів-шоу” запросто пробили величезну діру у кораблі російськомовного шоубізнесу в Україні. І останній тихенько булькає на дно.
Одне слово, проблем для дискусії, насправді, немає, і внутрішня проблема в іншому: наші митці дуже часто лише на сцені українськомовні, а за лаштунками скидають з себе українську, як сценічний одяг. От вам і органічність… Але ж є, хтось звично скаже, приватна, особиста територія, де ніхто не має права вимагати розмовляти українською! Так, приватне життя недоторканне. Але хіба це, насправді, не свідчення подвійних стандартів, у яких ми звинувачуємо владу, політичну еліту і т.д.? А культура? Це особлива галузь: вона формує наш духовно-культурний простір, світогляд, самобутність. І мова — її серце. До речі, а ви замислювались, чому, незважаючи на нашу всенаростаючу бідність, у нас в рази було більше мовних майданів, а не тарифних? Бо економіку легше підіймати з руїн, ніж мову, культуру. Час їх “розмиває” безжально і часто безповоротно.
…Поки що “рускому міру” лише прикусили язика. І не потрібно тішити себе ілюзіями: мовляв, ми нарешті маємо закон. Поки що виграно черговий бій, і тимчасове затишшя нагадує фіктивне перемир’я на Донбасі. І не треба нікого переконувати, що восени, повторюю, бужанські, потураєви і вся “опезежистська” рать з новою люттю і з новою тактикою підуть у наступ на ненависний їм закон, особливо найдражливіші його статті. Значить, війна за державну мову, яка розпочалась навіть не 30, а понад 100 років тому, далеко не незавершена. І події, які сьогодні відбуваються у сфері мовної політики, вкотре примушують згадати давні пророчі слова видатного мовознавця Юрія Шевельова про те, що історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни.
І, насамкінець, про так звану статтю В.Путіна про “дружбу між росіянами та українцями”. Саме так цей вбивця України вирішив нагадати про себе у розпал боротьби за українську мову. У звичній для кремлівського вурдалака манері він переконує, наскільки ми, виявляється, близькі! Для цього навіть псевдостаття про спільні корені, душі, “язикі” написана ще й по-українськи! Це в час, коли від “братніх” снайперських куль та мін щодня гинуть наші воїни уже 8-й рік. Це при тому, що в самій РФ ліквідовані всі українські школи, бібліотеки, переслідуються люди, які лояльні до України, її вектору та ідеології!
Та я звертаюсь до тих, хто живе в Україні. Звідки ж ви черпаєте “глибоку любов” до мовної політики окупанта і чому ненавидите свою землю, історію, мову, шановні прихильники “руского міра”? Ганебного “міра”, який з собою несе лише війну?
Тетяна Слободянюк