Починаючи з 2018 року, міська влада здійснює реставрацію металевих скульптур народного художника України, чиє ім’я нині отримала одна з центральних міських вулиць – Миколи Мазура. Чому розпочинаю цю розмову з влади, а не з мистецтва? Адже мова йтиме про культурну спадщину, про мистецькі, вічні цінності. Але насправді ці поняття якнайтісніше взаємопов’язані, бо від ідеології, стратегії влади залежить не лише соціальна інфраструктура а й культурно-мистецька сфера, її збереження і розвиток. І коли у Фейсбуці на сторінці Олександра Симчишина днями ми прочитали, що відреставровані і оновлені чергові металеві скульптури Миколи Мазура, фактично вихоплені з руйнації, і на черзі — наступні, з’явилась упевненість, що місто збереже своє самобутнє обличчя. Адже, справді, не хлібом єдиним …
Отже, нинішня влада, попри всі соціально-економічні виклики, знайшла кошти на дороговартісні реставраційні роботи, і скульптурам, нарешті, не загрожує корозія забуття. У свій час не один міський керівник обіцяв Миколі Мазуру, що, безсумнівно, скульптури обов’язково потрібно зберегти. Бо ж це високохудожні мистецькі витвори і т. д. І все. А натомість скульптури занепадали: деякі з них «спиляли», інші – іржавіли, ще інші кудись «мігрували». Десять фігур місто втратило назавжди…
Ось так непросто протягом 30-літнього незалежного шляху будувались у нас колізії потреб духовних і буденних, побутових (на зразок: вам скульптури ремонтувати чи каналізацію?). На цій провокативній грані важко балансувати, але стиль, обличчя рідного міста найчіткіше вимальовує час. І лише з погляду майбутнього можна оцінити, що було втрачено. Каналізацію будь-коли можна відновити, а ось розтрощену мистецьку річ – навряд…
Стосунки талановитого митця з Хмельницьким завжди були особливі: він ще на початку 80-их заявив про себе як новатор, і цим одразу виокремився в мистецькому середовищі, став знаковим. Але парадокс: майже усе нове, пропоноване Мазуром-художником, монументалістом, скульптором важко пробивало собі дорогу. Занадто зухвалий, абстрактний, не зрозумілий народу – часто саме так «від імені народу» говорили чиновники і “хранителі” комунорадянської ідеології. Але повернемося до металевих скульптур: втім, не як атрибутів для дитячих розваг (сучасних майданчиків і химерних атракціонів в місті вже вдосталь), а як до явища мистецької естетики – унікальної на тлі всієї України.
Отже, 80-ті роки. Це був багатообіцяючий і потужний прорив у «мускулястих» канонах соцреалізму: молодий хмельницький митець Микола Мазур створив диво з …іржавих курганів металобрухту, які приречено чекали на переплавку на «Вторчорметі», а дочекались унікальної долі. Це стало початком народження в нашому місті фантастичної металевої казки: нині відомих в Україні і за її межами скульптурних композицій з металу на майданах біля готелю «Поділля», біля «Сілістри», на дитячому майданчику в парку культури і відпочинку, в інших місцях.
Одні захоплено вітали появу в провінційному місті новітнього урбаністичного стилю ( вперше в Україні!). Інші – ревнителі реалістичних канонів соцмистецтва, вважали витвори незбагненної фантазії молодого художника явищем буржуазної псевдокультури, далекої від соціалістичної ідеології, від потреб народу. Але сам народ, не відаючи, що його смаки та уподобання так енергійно захищаються, залюбки водив дітей до чудернацьких фігур, які прикрасили наші майдани та парки. Адже мешканці металевого Мазурового міста були незвичайними на той час лабіринтами, де всередині, у череві диво-дерев, казкових істот можна було вільно ходити, блукати, що особливо подобалося малечі. Це вже нині, коли надувні гігантські іграшки-лабіринти, батути і т. д. заполонили місця масового відпочинку, металеві скульптури отримали своєрідний перепочинок. Однак естетичне враження від дива з металу від цього не менше. Навпаки: на тлі стандартної індустрії розваг, яка строкатою повінню затоплює наше місто, металева казка видається ще більш вишуканою і неповторною.
А тоді, наприкінці 89-х, коли Хмельницький став родоначальником в Україні масової металевої скульптури, здавалося, що ми, нарешті, «вистрибнули» із перманентної провінційності естетикою нової скульптури. До речі, у металевих проєктах Мазура тодішній голова Хмельницького міськвиконкому Іван Бухал побачив не лише цю естетику, а й і неабияку економічну вигоду: адже йшлося не про дороговартісні сплави. Геніальний дивак і працелюб Мазур прикрашав місто практично з нічого: хіба можна назвати дорогими матеріалами звалища металобрухту, по яких вперто блукав митець і вишуковував необхідні деталі? Потім разом із хмельницькими зварювальниками «кроїв» і «зшивав» частини майбутніх композицій. До речі, чудово освоїв при цьому усі тонкощі зварювання металу.
Невдовзі металева казка оселилась і у фойє дитячого кінотеатру «Планета», і знову – захоплені відгуки мистецтвознавців, преси. Місто почало відчувати, наскільки пощастило йому з щедрим талантом Мазура. Коли Миколі Івановичу надійшло замовлення від обласного УВС: прикрасити фасад будинку дитячого автомістечка у парку відпочинку, то й цей проєкт митець реалізував у властивій йому новаторській манері. Це панно-чеканку ще досі пам’ятають старші хмельничани: символічна велетенська книга, джерело знань, відкриває захоплюючу сторінку Всесвіту. Вчись, пізнавай! До речі, ця робота у 1986 році отримала перемогу на республіканському конкурсі за вдале мистецьке вирішення і навіть була внесена до підручника з архітектури для профільних вишів.
Однак вже у 2000-ому погляд міського «ока» спрямувався у бік вільних ринкових стосунків. Дитяча автошкола перестала офіційно існувати, а приміщення в центрі парку викупив новий власник для ресторану. Інші стандарти – ось що потрібно місту, а не якісь інтелектуальні, не зрозумілі клієнтам ресторану “заморочки”! Дарма, що мистецька (комерційна в тому числі!) її вартість перевищувала вартість самого будинку, не те щочергового ресторанного екстер’єру! І панно було здане…на металобрухт, хоча в управлінні архітектури запевняли, що мистецька річ буде збережена і перенесена в інше місце. Словом, панно, яке з металу народилося, в метал (можливо, в майбутній набір консервних банок чи іншого побутового начиння?) переплавилось. Альфа і омега. Нині цим архітектурним шедевром можна помилуватись хіба що в альбомі про Хмельницький та на відповідних буклетах. Ну, й у підручнику для вишів, про який згадувалося.
Але ще жахливіше сталося пізніше, у 2003 році. Директору готелю «Поділля» захотілося реконструювати майданчик біля готелю, який прикрашало кілька скульптур, серед яких одна з наймасштабніших, яка отримала премію на міжнародному конкурсі(!) – композиція «Гармонія» (нині вона відреставрована і встановлена на подвір’ї нового музею історії та культури м.Хмельницького). Дарма, що цей мистецький витвір високо оцінили провідні мистецтвознавці як авангардне поєднання модернового і автентичного мистецтва. За задумом підприємливого керівника, до речі, депутата тодішньої міської ради, біля готелю має бути стоянка для автомобілів і розлогий китайський ліхтар, який донині убого «прикрашає» цю місцину. Ні тодішня влада, ні чиновники з управління архітектури не забили на сполох, не захистили витвір мистецтва від вандалізму. “Забирайте ці фігури, куди хочете!” – відрубав тоді готельний власник і депутат автору унікальних композицій. Вони, до речі, вже тоді потребували не знесення, а оновлення: деталі вкривались іржею, всередину металевого дерева-гармонії так і не було підведене освітлення. Щоб не морочити голову з наданням конструкції належного вигляду, її просто «спиляли». Чомусь вночі. І – вивезли геть. Наступного дня ми з Миколою Івановичем оглядали на майданчику лише свіжий металевий «пеньок». Понівечена скульптура частинами дивом збереглась з тих часів в різних міських закапелках. І чекала свого часу більше півтора десятка років! Тепер це – окраса мистецького двору музею.
Ці екскурси у не таке вже й далеке минуле, насправді, не просто спогади, а уроки спадщини, яка нам дісталась, і яку ми починаємо нарешті цінувати. І міська влада, яка ініціює чимало культурно-мистецьких проєктів, розуміє це ідеологічно нині, коли місто набуває усе виразніших рис сучасного європейського простору. Що в цих нових обрисах залишиться від нашої автентичності? Де брати власну історію, якщо її знищувати? І цей урок, який засвоїло місто, повчальний.
І капітальна реставрація, яку нинішня влада розпочала у 2018 році, це не черговий проєкт із збереження культурної спадщини, це більше: усвідомлення, що жити на цій землі потрібно гідно і з любов’ю, так, наче б щодня даєш собі звіт перед історією, перед нинішнім днем і перед майбутнім, яке тебе обов’язково запитає: а що ж ти залишив по собі?
Для довідки: вже на початку 2019 року в реставрацію металевих скульптур комплексу “Автомістечко” (це надзвичайно працемісткий, багатоетапний процес) було вкладено понад 65 тисяч гривень. Тоді ж був відновлений «Космодром». Далі «пройшли» реставрацію ще 19 фігур за понад 185 тис. грн. тисяч гривень. З початку 2020 року в сквері ім. Т. Шевченка відремонтували три скульптури і взялися за відновлення останньої в цьому парку і водночас найбільшої — “Дракона”.
«У планах — відреставрувати усі фігури Миколи Мазура, які є в місті. Минулого року навесні ми взялися за дві скульптури, що у сквері Шевченка. Зараз хочемо відновити ігровий комплекс “Автомістечко”, що у парку Чекмана. Половину фігур сьогодні вже встановили на місце. Вони знову стали привабливими і яскравими», – розповів ще на початку проєкту заступник міського голови Василь Новачок. — Під час обстеження скульптури “Дракон” було важко оцінити її стан. Знизу вона вся проіржавіла, тому довелося шукати кошти для додаткових робіт. У нас є договір, підписаний на 116 тисяч гривень, але будемо його ще коригувати”.
Весною минулого року “Дракон” повернувся у свою паркову стихію. Згодом, за 90 тисяч гривень, відновили там же ще дві скульптури: “Рибу-кит” і “Бабку».
Наймасштабнішої ж реконструкції потребувала перлина мистецької спадщини – «Гармонія». До речі, за словами Василя Новачка, у свій час кілька демонтованих власником готелю “Поділля” частин металевої конструкції перевезли в парк ім. Чекмана і просто кинули…
Ось так із забуття, із зовсім недалекого минулого, нині повертаємо те, що належить історії. Тепер черга — за “Садом”, що біля “Сілістри”. Про це повідомив у Фейсбуку Олександр Симчишин.
…Сад має бути живий – цвісти, плодоносити. Інакше – пустеля.
Тетяна Слободянюк