Це довела й корінна хмельничанка, нині громадянка США, Віра Драгілєва. Вона якраз той приклад, коли за наших не соромно, а навпаки.
У школі — відмінниця, активістка, голова шкільного самоврядування, поліглот, багатогранна особистість. Навчаючись у старших класах Хмельницької школи № 16, тепер це колегіум ім. В.Козубняка, старанна учениця стала офіційним представником у складі іноземних делегацій міста. В той час, коли не було Інтернету й мобільного зв’язку, міжнародна дружба налагоджувалася наживо.
“Коли вперше, у 1986 році, в Хмельницькому побачила офіційних представників інших держав, вони були для мене, наче прибульці з космосу. І це не перебільшення. Моя мама була перекладачем, викладала іноземну мову в хмельницькій школі. Певно, від неї перейняла талант легко вивчати мови. Тому мені доручили місію розповідати про наше місто і країну поважним гостям. А розповідати було про що. В школах дух патріотизму плекали змалечку. В нас була якісна освіта, дисципліна. Згадую своїх освічених, інтелігентних вчителів. Один з них навіть сварив нас французькою! У нас було розвинене дозвілля. Я була переконана, що живу в найкращій країні. Так і розповідала іноземцям”, — згадує пані Віра.
Здібній і допитливій, Вірі хотілося побувати за кордоном. Вона брала участь у міжнародних конкурсах, багато читала про різні країни. Але їхати далеко від Батьківщини тоді не дозволяв вік. Врешті, коли їй виповнилося 15 років, у супроводі мами їй дозволили поїхати в каліфорнійське місто-побратим Модесто з місією познайомити тамтешніх школярів з Хмельницьким, Україною. І сталося це за чотири дні до путчу в СРСР.
“За кілька днів в Америці нам сказали про Україну: “У вас там таке твориться!”. Зізнаюся, страшно було. Порадили залишитися на невизначений термін в американських друзів. Так і зробили, бо інформації ,безпечно чи небезпечно, в Україні не було. Термін нашого перебування за кордоном затягнувся. Мені запропонували піти до американської школи, щоб не пропустити навчання. Пройшла тестування, виявилось, що рівень освіти в мене навіть вищий, ніж в американських школярів. Навчалася з дітьми на рік старшими у фізико-математичному класі,” — розповідає землячка.
Для шкільних ровесників в Модесто Віра стала іноземною зіркою. Для неї організовували пресконференції, її поважали, нею цікавилася. Але згодом інтерес вщух. Вона стала рівною з іншими й довелося боротися за своє місце під сонцем. “Оскільки думала, що їду на кілька днів з України, взяла лише валізку. У ній сукенка, власноруч шита спідниця й шорти. Решта — подарунки для іноземців. Тоді, до слова, іноземцям дарували дуже цінні подарунки: шапки з натурального хутра, розкішні вишиванки тощо. Пізніше одяг нам з мамою давали друзі”, — згадує Віра Драгілєва.
Нині сама дивується, як їй, тоді юначці, вдалося легко призвичаїтися до нової країни. Мову удосконалила майже відразу. Крім школи, співала у п’яти хорах, зокрема церковному. Все було їй цікаво в новій країні.
“Згадую випадок з уроку історії, коли нам розповідали про Другу світову війну. Спершу я навіть не впізнала, про що йде мова. Запитую: “А яка це війна?”. Американці розповідали про війну в контексті боротьби Америки та Японії. Мене це обурило, адже війна відбувалася на наших теренах! Я розповідала, як гинули наші дідусі та бабусі. Мої тамтешні однокласники також дивувалися”, — розповідає українська американка.
Лідер від природи, Віра Драгілєва хотіла бути кращою й в Америці. Вижити й самоствердитися було головним її завданням. Це нині емігранти захищені законом, тоді більше сподівалися на людяність.
Згодом залишитися довше в Америці Віра Драгілєва змогла, вигравши “Зелену карту”.
Після закінчення школи вступила до коледжу, де вивчала іноземні мови. Нині знає до 60 мов світу. Згодом отримала ще п’ять вищих освіт різного профілю. Має докторський ступінь з психології. Написала девʼять науково-популярних книг, викладає математику у виші в Нью-Йорку.
За кордоном вона відбулася навіть як виконавиця танців народів світу та оперна співачка. Коли співала в хорі, її помітили і запросили до оперного театру. Нині мріє організувати сольний концерт у рідному Хмельницькому.
Має ще одне цікаве захоплення, яке перетворила на професію, — кінематограф. У виші вивчає історію та теорію світового кіно. “В Америці ніхто не обмежує твої можливості й бажання. Можеш спробувати все, що тобі подобається. Крім усього іншого, я вчуся грати на фортепіано в університеті, де викладаю. А ще дуже люблю кермувати. Обʼїздила автомобілем усі штати. Подорожуючи, зупиняюся в цікавих місцях, фотографую. Людей дуже люблю. І щоразу, коли подорожую, спостерігаю за ними. Американці у великих містах дуже заклопотані власними справами”, — розповідає Віра Драгілєва.
Девіз емігрантки: “Весь світ — мій дім”! Свого часу навіть робила антропологічні дослідження у Єгипті.
“Моя база, нажиток, — документи. Решту можна купити. В Америці не маю власного житла. Винаймаю квартиру. Придбати власне житло, особливо приватний будинок, там дуже важко. Податки – величезні, а ще потрібно доглядати за будинком. То тільки в кіно показують, як просто живуть американці. Насправді, там немає коли розслабитися. Потрібно постійно працювати. Люди, які вештаються вулицями в обідній час, стають підозрілими для поліцейських. Приїжджаючи в Хмельницький, я заряджаюся позитивом. І завжди рекламую рідне місто іноземцям. Тут мешкають батько, сестра з сімʼєю. І ще зауважу, що сучасний Хмельницький дуже погарнішав, став справжнім європейським містом, — додає Віра Драгілєва.
Щодо того, чи знають в Америці про непросту ситуацію в Україні, наші стосунки з Росією, пані Віра розповідає, що нині частіше показують новини про нас. Але пересічні американці — люди, які переймаються власними справами, їм не завжди є діло до інших країн. Проте, якщо років 20 тому американці думали, що Україна — це Росія, тепер всі знають, що це — самостійна, незалежна держава.
Чи повернеться у рідний Хмельницький, поки не знає, каже, все можливо. За кордоном чи не щодня згадує рідні вулиці міста, де пройшло дитинство, де розуміють її гумор, де смачно готують, де гарно і затишно. Навіть на іншому континенті Віра Драгілєва з Батьківщиною в серці.
Ірина Салій