Народився я взимку 1926 року, а в сімнадцять мене вже призначили начальником воєнно-навчального пункту села Воздвиженське, що у Ставропольському краї, звідки я родом. Там навчав дівчат та хлопців військовому ремеслу. Згодом сам потрапив на фронт. У 1944 році став кулеметником автоматної роти Першого Білоруського фронту, пізніше довелося воювати і в складі польової полкової розвідки. Сміливості мені, юному, не бракувало: я врятував пораненого командира та привів двох полонених німців у штаб.
Нам з командиром довелося побувати і в полоні, втекти з якого було смертельним ризиком. Але я відважився. Вискочив до німців, які нас охороняли, з переляку почав кричати їм всі слова німецькою, які знав. І вони, перелякані, впали ниць. Тоді я звалив на плечі свого пораненого начальника, загорнув в намет і поніс до своїх. До пункту призначення йшов з останніх сил, падав із ніг. Брудного і виснаженого, мене зморив сон. Прокинувся від голосів побратимів. Відкрив очі – троє високоповажних командирів нашої армії. Чомусь думав, що розстріляють, бо приніс пораненого командира (його забрали до шпиталю). Але мене, навпаки, похвалили і вручили мій перший орден Червоної Зірки. Згадую ту мить – сльози на очах.
У боях під Варшавою мене важко поранили, майже на місяць втратив памʼять, потрапив до шпиталю. Коли одужав, був призначений командиром відділення в другу танкову роту.
Війну закінчив під стінами Рейхстагу. Бій під Берліном запам’ятався дуже добре. Саме там вибухом фаустпатрона мене оглушило, тепер ношу слухові апарати.
У післявоєнні роки разом із десятками тисяч радянської молоді будували на півночі Росії і типові поселення, і міста, бази для ракет стратегічного призначення, електростанції, заводи.
Хоч нині мені 95 років, про війну мої згадки незабутні, свіжі досі. Інколи вночі щось насниться – прокидаюся й починаю писати оповідання, вірші на цю тему. Жодного слова не вигадав, усе написане взяте з життя. Нині маю власні книги і публікації. Хочеться, щоб про війну не забували. Часто відвідую шкільні зустрічі, розповідаю про Другу світову війну, про своє життя.
На жаль, мало сучасників пам’ятають імена тодішніх героїв. Тому одну зі своїх книг “Переможний березень 1944 року на Поділлі” присвятив героям Радянського Союзу, які боролися за визволення Хмельниччини. У книгу ввійшло 21 імʼя, але згодом в обласних архівах віднайшов відомості про ще чотирьох.
Нині в Україні знову війна, і дуже важко осмислити те, що воюємо з тими, з ким взяли Рейхстаг. Мої сльози нині виливаються у віршах. Пишу російською мовою, бо так вже історично склалося, хоч Україну люблю над усе, тут жили з дружиною, народжували дітей. Тут зустрічаю старість.
На жаль, ровесники навіки відходять, живих нас обмаль. Та навіть коли тобі за 90, ще так хочеться з кимось розділити свято Перемоги, гордість за пройдений бойовий шлях. А він для мене вагомий: нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеню, орденом «За мужність», медалями «За бойові заслуги, «За визволення Варшави», « За взяття Берліна».
Микола РЯЗАНЦЕВ, хмельничанин.
З боями пройшов до Берліна
