Йому не судилося бути на фронті. Справжнє обличчя фашизму він побачив у гітлерівських катівнях, пройшовши пекло п’яти концтаборів смерті.
6 липня 1941-го, коли німці захопили Мудриголови, Віктору Ткачуку було 18. Гуркіт мотоциклів, які їхали центальною вулицею зі сторони Чорноводів, доносився аж до їхньої хати-мазанки, яку ще дід збудував на околиці села. А вже увечері «нова влада» хотіла поселити у них двох німецьких солдат. Вони прикривали руками носи, кривилися, а потім, перекинувши в сінях відро з водою, щось прогелготіли і вийшли. Згодом Віктор дізнався, що вони оселилися в сусідському будинку. Звідти вечорами долинали звуки німецької губної гармошки та п’яний лемент. А вдень фашисти звіріли: грабували обійстя, прочісували ліс, села і за найменшої підозри катували людей. Згодом Мудриголовами прокотилася чутка, що молодь вивозитимуть до фашистського рабства. Віктор Ткачук разом із двадцятьма ровесниками потрапив до списку остарбайтерів.
У травні 42-го німці зігнали хлопців і дівчат до залізничної станції. Втрамбували, як худобу, у вагони-товарняки, услані тонким шаром прілої соломи, наглухо зачинили і повезли. Куди – ніхто того не знав. Потяг спинився в Дахау. Молодих невільників-українців ретельно оглядали лікарі, прицінювалися і розділяли на групи – сильніших до сильних, кволих – до таких же.
Віктора ще з декількома хлопцями відправили на авіаційний завод у Штутгарт. Там він отримав свою «арбайткартку» з фотографією та відбитками пальців і робочий одяг. Працювали по 12 годин на день, жили у бараках. Годували так, аби не померли з голоду – 100 грамів хліба на день, нечищену картоплину або щось схоже на юшку. Та тривало це усього декілька тижнів, доки нацисти не дізнались, що він комсомолець. Одразу- концтабір Дахау і перші тортури – 25 ударів шомполом по спині, карцер і знову катування. Хто після цього залишався живим, гнали на роботу. Здебільшого в’язні копали канали, корчували дерева в болотяній місцині. Хто непритомнів і падав з ніг – забирали в крематорій. Від думки, що завтра те ж саме може трапитись з ним, мало не збожеволів. Хотів тікати, але табір був під струмом, і через кожні 20 метрів стояли вишки з кулеметами.
Згодом його етапом переправили з Дахау до катівні в Заксенхаузені. Потім були Майданек, Освєнцім та Нойгам. У той час Віктор Ткачук, високий молодий чоловік 20 років, важив 39 кілограмів, його ноги і все тіло кровоточили, а на кістлявих руках випирали опухлі жили. Через виснажливу працю, нелюдський регіт фашистів, які виганяли їх у поле їсти траву, та божевільні крики людей, які вмирали у газових камерах, він відчував себе на 100 відсотків мертвим. Але якась невідома сила тримала його на світі. Дивом він залишився живим після випадку, коли з іншими українцями відмовився виконувати роботи, і на людей спустили собак, які рвали свої жертви на шматки.
Життя в’язню врятували американські солдати, які в квітні 1945-го оточили концтабір Нойгам. Пропонували переїхати до Америки, та він повернувся у рідні Мудриголови. Щоправда, без нагород. Замість них – шестизначний номер, витавруваний на руці в таборі смерті. Але тортури його не зламали. Та й протягом років після війни ніколи не говорив про те пекло, наче його пам’ять оповила темрява.
Віктор Ткачук відбудував у селі церкву і працював у ній до останніх днів свого життя.
У селі кажуть, мав він мрію – побувати на місцях фашистських катівень, які стали музеями. Хотів схилити голову і вшанувати пам’ять усіх замучених і закатованих. Але вона так і не збулася.
Лариса Лазаренко