Багато років минуло, як закінчилась Друга світова війна, але ті далекі події не забувають люди, не забувають давно дорослі діти, яких війна обпекла, осиротила. І я також хочу поділитися своїми спогадами, які не полишають ані на день.
Я дуже мало пам’ятаю тата, бо була зовсім малою. Він працював конюхом у колгоспі, приїжджав додому на коні і часом возив нас з сестричкою по вулиці. Ми з сестрою були близнючками. Тато нас дуже любив, пишався. А в сім’ї нас, дітей, було семеро. І він всіх любив, був лагідний і веселий.
Мама також працювала в колгоспі, піклувалась про нас, діток. Війна все перекреслила. Старшого брата, йому було 14 років, забрали в Німеччину, тата – на війну. Він загинув біля села Богородичин теперішнього Коломийського району, Івано-Франківськой області.
…Похоронка прийшла через три дні після жахливої трагедії, яка сталася в нас на обійсті. Селом тоді проходили наші солдати, і мама вибігла запитати за тата. Хтось із солдатів закурив і кинув недопалок за льох, вкритий соломою. Був вітер, полум’ я спалахнуло враз і перекинулося на хати: і на нашу, і на сусідські. Наша була дерев’яна, згоріла дощенту. Залишилися без даху над головами ще чотири сім’ї.
Мама наново звела хатинку сама, з соломи та глини. Так і жили, бідували.
Роки йшли. Ми, діти, виросли, збудували свої сім’ї, вже й внуки дорослі , ростуть правнуки, Нині я одна, діти – окремо. Знаходжу душевну радість, коли спілкуюсь з людьми, досі співаю у самодіяльності. Наш міський колектив «Гречаночка» часто виступає перед ветеранами. І досі їжджу в село Западинці Красилівського району, звідки я родом. Там є пам’ятник полеглим односельцям. Довгі роки він був занедбаний. Я звернулася до голови районної ради, попросила, щоб впорядкували дороге людям місце.
І, справді, все привели до ладу. Коли я крайній раз приїздила в село, то аж заплакала від щастя: пам’ятник оновлений, всі викарбувані прізвища також. Я дуже вдячна всім добрим людям, які подбали про дороге серцю місце. Згадую тут все своє життя, коли приходжу.
На жаль, важка хвороба (дифтерія) забрала сестричку у віці п’яти років, а потім не стало маленького братика. Злидні забирали в нас дитинство і життя.
Досі боляче все згадувати, тому бажаю, щоб діти не росли сиротами і з обікраденим дитинством, щоб ніхто не шукав по світах могилок своїх рідних. Нехай настане мир у нашій рідній багатостраждальній Україні, за яку нині віддають життя такі ж сини, батьки і чоловіки, як мій тато. Нехай квітне наша Україна, і жоден ворог ( а теперішнього ворога, який топче нашу землю, ми переможемо обов’язково) більше не нестиме війну і лихо. Слава нашій Україні, слава нашим захисникам і нашому народу.
Марія Сачок, донька фронтовика.
«Ми чекали тата, а діждали похоронки…»
