14 березня Україна відзначила День добровольця
До Майдану і початку російсько-української війни вони жили, як тисячі з нас: двоє братів були молодими успішними хмельничанами і свою подальшу долю не пов’язували з буднями війни, з добровольчим вибором, із новим, уже воєнним досвідом: у старшого — як начальника штабу 7 батальйону Добровольчого Українського Корпусу (ДУК), молодшого — заступника командира взводу полку “Азов”.
День Українського добровольця держава офіційно відзначила 14 березня, до речі, вже вп’яте, починаючи з 2017 року. Але його суспільна значимість не окреслюється винятково календарною датою, не вимірюється часовою межею. Тому що сьомий рік, день у день, триває війна, ворог продовжує шматувати нашу землю, відбирати життя її захисників. І феномен масової патріотичної звитяги, якою став добровольчий рух, продовжує залишатись актуальним і затребуваним.
Серед хмельничан чимало ветеранів, які на початку війни добровільно відправлялися на схід, свідомо обравши захист Вітчизни, не думаючи ні про соціальні пільги, ні про грошові виплати. Звичайні громадяни, кинувши власні справи — навчання, роботу, бізнес, родини, не маючи військового досвіду, довели, що неможливо перемогти тих, хто готовий за Україну та свій народ віддати найдорожче — власне життя. Серед них Микола Зозуля і Єгор Денісов — рідні брати по крові і побратими по духу.
Мотивація “Правого
сектора”
До 2014 року Микола Зозуля працював приватним підприємцем. Його Майдан розпочався у Хмельницькому: мітингами, кривавими подіями біля будівлі СБУ, далі — Київ, куди потрапив у розпал лютневих подій, коли снайпери почали прицільно розстрілювати мітингувальників. Той кровопролитний час, смерті побратимів стали переломними у його долі: вже в березні, коли лідер ГО “Правий сектор”, далі — командувач ДУК Дмитро Ярош оголосив першу мобілізацію у добровільне недержавне воєнізоване формування. “Чому я обрав “Правий сектор?” — згадує ветеран. — Бо саме “Правий сектор”, на моє переконання, відповідав духу Майдану, був його продовженням. А окупанти ненавиділи “Правий сектор”, як бик червону шматину: це також мотивувало. Я записався на мобілізацію у березні 2014 року разом з побратимами з області, нас було 20 чоловік. Ми поїхали, вмотивовані не коштами, регаліями — всі поїхали, бо треба було захищати країну. Збір оголосили біля хмельницького ресторану “Україна”, звідки автобусом ми прибули до Києва, де почався вишкіл. Для мене військова підготовка була не важка, бо я професійно займався боксом”.
І ще: до Майдану, до “Правого сектора”, який став вибором життя, Микола Анатолійович, як сам зізнається, був російськомовним хмельничанином, навчався у колишній ЗОШ№11 з російською мовою викладання, але війна все змінила. І мовний вибір також. Українська стала для нього єдиним маркером національної ідентичності. І таким залишається досі, пишається тим, що він – націоналіст.
Міфи і дійсність
Щодо міфів про те, що добровольці — це люди, які прямісінько з Майдану, ледь не голі-босі, у чому були, в тому і поїхали, — опинились в окопах без вишколу, то це “народили”, чого гріха таїти, власне, журналісти. Так, труднощі були, і без волонтерської допомоги добровольчий рух не досяг би такого всенародного розмаху. Але, насправді, як розповів пан Микола, перед тим, як потрапити у зону воєнних дій, добровольці проходять тривалий вишкіл, психологічні тести, інші випробування на зрілість і міць. Звісно, оснащення, зброї дуже не вистачало, але була величезна, нездоланна мотивація. А “…дух сильніший від гармат”, пам’ятаєте з “Енеїди”? Найсильніша зброя добровольця — сила духу. У ДУК “Правий сектор” Микола Зозуля здобув авторитет лідера, невдовзі почав керувати штабом 7 батальйону добровольчого корпусу, призначення якого розвідувально-диверсійна робо- та. “Те, що добровольці воювали окремо від Збройних Сил, також міф, — розповідає Микола Анатолійович. — У нас були спільні бойові операції. Наш батальйон робив розвідку для 93-ої бригади ЗСУ. Спільні завдання, спільні перемоги і, на жаль, втрати побратимів також спільні… Але це робило усіх нас сильними”.
Місцями бойової дислокації 7 батальйону були найгарячіші точки: Водяне, Опитне, Піски, Тоненьке, Спартак. “Ночували у підвалах, — згадує ветеран. — Базувались ми в Тоненькому, це дачний масив, знаходили будь-які приміщення, щоб було бетонне перекриття, спали в підвалах”.
Найпам’ятнішою битвою став захист Донецького аеропорту, де батальйон тримав позиції з травня 2014 року. “Зброї не вистачало. Багато хто приїхав зі своєю зброєю, в кого мисливська, в когось свої нарізні карабіни були, потім трофейна. Коли ми почали співпрацювати зі ЗСУ, з підрозділами МВС, то були забезпечені. Спокою біля ДАП не було ніколи, жодного дня”. Як начальник штабу, Микола Зозуля міг би убезпечити себе, але він завжди був серед своїх бійців, в бліндажах та в окопах, під прицільним вогнем. Найкраща мотивація для бійця — особистий приклад командира, переконаний колишній начальник штабу розвідбатальйону. Втратою, яка досі особливо ятрить серце, стала смерть Василя Сліпака, Героя України, співака Паризької опери, який покинув мистецьку Європу і став бійцем добровольчого корпусу у батальйоні Миколи Зозулі. “Василь ніколи не хизувався своїми мистецькими заслугами, був дуже простим, щирим і скромним”, — згадує побратима нині його командир. На Хмельниччину не повернулись 9 кіборгів.
Більше, ніж за особисте життя, Микола Анатолійович переживав за маму, Наталію Миколаївну, та молодшого брата Єгора, який також рвався на війну. “Залишайся вдома, бережи маму,” — наказав 25-літньому брату. Розумів: якщо загинуть обоє, самотня мама цього не переживе.
Вибір — “Азов”
У 2015-му Миколу Зозулю повернула додому …зламана нога. І братова вимушена відпустка стала для Єгора “квитком” на схід. Ця ідея не полишала його з часу, як старший брат записався у добровольці. І поки старший воював, молодший обирав і свою добровольчу долю. Чому не обрав “Правий сектор”, як старший брат? “Не хотів, — каже, — аби всі думали, що я шукаю “тепле” братове крило. Я хотів обрати свій шлях самостійно”. Бо ще коли Микола воював, Єгор, насправді, готувався до свого походу. Маючи спортивний досвід силового багатоборства, продовжував тренуватися. Вивчав специфіку і напрями діяльності багатьох добробатів і обрав полк “Азов”, що входив до складу Національної гвардії. Його поглядам і переконанням імпонував системний ідеологічний дух “Азова”, стержнем якого стали ультраправі “Патріот України” і Соціал-національна асамблея (СНА), з ідейним натхненником і лідером Андрієм Білецьким. І досі Єгор переконаний, що колишніх “азовців” не буває, бо до полку їх скликала передусім національна ідеологія.
Вишкіл “азовці” проводили на базі, що розміщувалась у “Хонці”, як іронічно називали колишню столичну імперію Януковича “Межигір’я”. Там Єгор не лише тренувався сам, а й, як інструктор, проводив вишкіл рекрутів, яких відправляли на схід. У квітні 2015 року воєнною базою дислокації його підрозділу став військовий полігоні “Урзуф”, де, за іронією долі, раніше розташовувалася одна з дач В. Януковича. Єгор Денісов, заступник командира взводу, почав вибудовувати вже на місці, в бойових умовах, систему фізичної і тактичної підготовки. Бойові завдання виконували і від корпусу “Азов”, як підрозділу Нацгвардії, і від ЗСУ. Саме ця військово-патріотична єдність з Українською армією допомогла відбивати атаки офіційної влади, яка начеб і висловлювала повагу і підтримку патріотичному духу, а з іншого -всіляко намагалась розпорошити, ослабити добровольчий, волонтерський рух, який правдиво об’єднав всю Україну.
У бойовій біографії “азовця” Єгора Денісова за понад рік воєнного життя — бої з терористичними групами так званої “ДНР” та російськими військами за населені пункти, зокрема, оборона Маріуполя, наступ на Широкине, і незабутній Іловайськ — трагедія, просякнута героїзмом українських захисників.
Ветеранів колишніх
не буває
Наше місто може пишатися тим, що Хмельницька міська рада першою в Україні прийняла рішення 20.09.2017 року (17-а сесія) про визнання бійців-добровольців, які брали участь у захисті територіальної цілісності та державного суверенітету на сході України, і про надання їм статусу бійців-добровольців АТО. І цим сприяла появі відповідного Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” (14.11.2017 р.) щодо посилення соціального захисту учасників антитерористичної операції, учасників Революції Гідності та членів сімей загиблих таких осіб”. І хоча Верховна Рада прийняла цей закон з двадцятої спроби голосування”, держава гарантує соціальний захист добровольців та волонтерів.
До речі, у 2019 році Хмельницька міська рада виділила дві квартири сім’ям загиблих воїнів-добровольців, постійно опікується соціальним захистом ветеранів і їхніх родин, безкоштовною реабілітацією та навчанням. Тому що війна не обирає: чи боєць ЗСУ, чи добробатівець. І увага з боку держави, місцевої влади вкрай важлива: соціальний захист потрібний усім, хто із зброєю в руках виконував священний обов’язок — захищав Батьківщину від окупантів. Нині Микола Зозуля — голова ВП ВГО “Ветеранське братерство”, представник “Рух у ветеранів України” на Хмельниччині, а Єгор Денісов – голова обласного осередку політичної партії “Національний корпус”.
Як реагують нинішні ветерани-добробатівці на нову хвилю протистояння? “Полізуть — знову отримають по зубах, ми готові дати відсіч усім путінським посіпакам”, — запевнив Микола Зозуля. І це правда, бо мотивація на українську свободу і гідність залишається незмінною: “Слава нації! Смерть ворогам!”.
Тетяна Слободянюк