Має Хмельниччина щирої душі співачку, яка підкорила народну пісенну творчість, світову й вітчизняну класику, зачаровує романсами, виконанням творів сучасних авторів. Це — заслужена артистка України, солістка обласної філармонії, викладач музичного коледжу ім. В.Заремби Олена Леонова. Любов глядача та професійне визнання здобула завдяки тому, що на вівтар свого таланту поклала віддану багаторічну працю. Про це наша розмова.
— Пані Олено, вашу здатність прожити в пісні життя, відчути її мелодію, зміст цінують і люблять. Це ознака справжнього артиста. Ви неодноразово ставали лауреаткою всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Є особливо близький твір, де найбільше відчуваєте себе?
— Дуже рідко трапляється музична композиція, в якій себе не відчуваю. Співак, як хороший актор, спершу осмислює, проживає твір, потім виконує. Тоді публіка вірить, інакше не заслужиш її любові. Музика — це інформація в звуках. Як декламатор ставить правильно наголоси в тексті, так передаю співом кожен поворот фрази, кожну емоцію.
Інколи навіть боюся своїх емоцій. Буває, пісня настільки ранить, що доводиться її кілька днів переплакати, а вже потім виступати на сцені, щоб не нахлинули сльози і спів лунав професійно. Щоб не було спазму в горлі. Особливо це стосується українських творів, де до кінця розумієш кожне слово. Надзвичайно люблю романси Лисенка, Степового, Кос-Анатольського, Левітової… У них і музична, й поетична мови дуже цікаві. В обласній філармонії виконую оперні твори, багато з них написані сучасними композиторами. Попри те, що репертуар чималий, є ще багато не заспіваного…
На все не вистачає часу, адже роботу в філармонії поєдную з викладацькою в музичному коледжі ім. В.Заремби. І скрізь викладаюся на повну, інакше не вмію. А це дуже не просто, виснажливо.
— Такої ж віддачі вимагаєте від своїх студентів?
— Якщо музику обрав за професію, це твоя робота. А будь-яку роботу, вважаю, потрібно виконувати настільки добре, наскільки можеш. В музичному коледжі навчаю гри на бандурі, академічної постави голосу бандуристів. Адже за освітою я не лише вокалістка, а й бандуристка. Також закінчила хмельницьке музичне училище, згодом навчалася в Київській державній консерваторії імені П.І.Чайковського.
— Якщо студенти люблять вас, як викладача, то публіка, — як прекрасну співачку. Важко було відбутися в Хмельницькому, як камерній співачці, отримати звання заслужена артистка України, адже в нас нема оперного театру, як у великих містах?
— Щаслива, що сюди переїхала. Залишитися в Києві після консерваторії можна було, але там ніхто не створив би мені таких умов. Пішки, спокійним темпом, за півгодини — я на одній із двох улюблених робіт — в музичному коледжі. Тут спілкуюся з молоддю, а це так цікаво. Потім іду на роботу в філармонію. Багато країн обʼїздила, гастролюючи. Коли в 1992 році прийшла працювати в філармонію, тут бракувало солісток. Мені доводилося все встигати, а тоді ще маленьким був син. Було не просто, але я щаслива з того.
— Напевно, наснажує не лише улюблена справа, а й любов публіки: оплески, квіти?
— Так, це додає впевненості в тому, що твої старання комусь потрібні. Люблю співати й на заняттях для моїх вихованців. Вони беруть приклад. Буває, на першій репетиції їх вражає мій голос, те, як звучить романс чи арія. Спершу в них емоційний шок, потім очі горять. Можу навіть для однієї людини співати. А коли в залі публіка… Не сподіваєшся — і повен зал! І всі щиро переймаються тим, що ти доносиш зі сцени. Тоді думаєш: “Не даремне я так працюю, викладаюся на повну!”.
— Не кожне місто має орган, у хмельницькій філармонії він є. Маєте унікальну можливість співати під його музику. В чому особливість такого співу, чи це складно?
— Для хорошого музиканта, який має гостре вухо, — це не проблема. І, за великим рахунком, немає різниці, чи біля тебе орган чи тромбон, чи скрипка, чи бандура… Наша органістка Наталя Молдован — вище всякої похвали. Акомпонуючи, підбирає тембри. Працювати з нею — одне задоволення. І завжди увага фокусуватиметься на вокалістові. Ніхто й не задумується про помпезність інструменту. Насправді органні труби, які видно в органному залі, — лише маленька частинка тих, з яких він складається. Звісно, органістка не підбирає найгучніші тембри, коли акомпонує солістам. У неї гарний смак, відчуває кожного артиста. І перед виступом швиденько налаштовує інструмент під нього.
— А як вам співати з філармонійним симфонічним оркестром?
— Мені подобається, маю оркестровий слух. За природою я — вокалістка, хоч маю фах й інструменталістки. І чоловік — диригент симфонічного оркестру. Тож в мені симфонічна музика в вухах звучить більше 30 років. Це так цікаво, коли стільки музичних фарб…
— Ви брали участь у міжнародних фестивалях, гастролювали у Франції, Італії, Польщі, Голандії, Німеччині та інших країнах. Сприйняття камерної музики за кордоном і в Україні однакове?
— Років 15 тому до нас приїхала молода піаністка, яка закінчила музичне училище. Нині живе й працює в Іспанії. Прийшовши на мій концерт, по його завершенню каже: “Якби ви працювали у державному закладі в Іспанії, вас на руках носили б”. Напевно, в нас менше матеріальної складової, ніж, скажімо, в європейських країнах. Найцінніше, що маю, – самореалізацію, і моя душа спокійна. Віддаю людям те, чим Господь мене щедро наділив.
У Франції кілька разів виконували українську музику в школах. Там уроки планують за рік, була шокована. І діти так проймаються людською працею, мистецтвом — ніхто й не рухнеться, так слухають. Не знаючи української мови, вони повністю поринули в атмосферу народної пісні. Тоді подумала, що саме так потрібно виховувати любов до музики. Там кожна дитина в середній школі грає на музичному інструменті.
А італійці шаленіють від своєї музики.
Мене вразила Південна Корея. Тамтешні мешканці дуже не схожі на інших. В українців розвинене відчуття свободи, а в них – відчуття спільноти. Наче шестерні одного механізму. І тим щасливі. А щодо сценічного мистецтва, вони та японці кардинально відрізняються від європейців. Їхні емоції наче застигли в масках. Одна маска – хитрий сміх, коли на сцені злий герой, друга — печальний герой, добрий, який страждає. А коли ти виходиш на сцену, показуєш різні, природні емоції, усі щиро переймаються сценічним дійством. І при цьому сидять, знову ж таки, як один організм. Це так цікаво!
— Вже не один рік в обласній філармонії ставлять опери, вона перетворюється майже в оперний театр. Яка ваша в них участь?
— Співала головну героїню в “Ярославі Мудрому”, “Богдані Хмельницькому”, опереті “Летюча миша” — головну роль Розалінди. Були в мене і другорядні, епізодичні ролі. Замислювалася, як же буду ставитися до того, що – не головна героїня. Але, коли виходиш на сцену, настільки переймаєшся дійством, що вже не важливо епізодична в тебе роль, головна чи другорядна. Хоч, звісно, всі хочемо бути головними. Маленька роль дає більше часу на те, щоб озирнутися довкола, щось помітити. Нині поставили дитячу оперу “Пан Коцький”. В захваті від неї. Нашому головному режисеру Богдані Латчук-Вороновій вдалося зробити її неперевершеною. Там мені належить одна з головних ролей – Лисички. Дуже цікавий образ, коли можна побути в перебільшених емоціях, які краще доходять до дітей.
— Голос — ваш дар і знаряддя праці. Як його бережете?
— Займаюся постановкою академічного голосу. Це видно навіть під час розмови. Маю звичку розмовляти в високій позиції. Голос дуже залежить від стану організму. Його треба відчувати. Треба знати, наприклад, які страви підходять, які ні. Виявляється, мені протипоказано солодке, білий рис. А коли організм у тонусі, є сили, то й голос гарно звучатиме.
— Ви згадували, що професійно володієте бандурою. Чому нині не виступаєте з цим інструментом?
— Раніше виступала, коли навчалася в музичному училищі, консерваторії, на різних конкурсах, навіть потім по приїзду з Києва до Хмельницького. Але бандура — це окрема, дуже трудомістка праця. Потрібно щодня сидіти й займатися на інструменті годину-дві. Підбирати вокальні твори, переробляти їх для інструменту. Це значно важче, ніж підготувати вокальний виступ.
Як інструменталістка, реалізовуюся в своїх студентах.
— Часто серед ваших вихованців трапляються справжні самородки?
— Буває по-різному. Часом в студента дані посередні, але сильний характер допомагає йому наполегливо навчатися, розвиватися музикально, естетично, й він може навіть досягти консерваторського рівня. Інколи інструменталіст починає рости вокально. Тоді розвиваємо цей його талант. Нині деякі наші студенти співають в академічному ансамблі пісні й танцю “Козаки Поділля”. Дехто співає за кордоном. А буває навпаки. Студент виступить і бачиш — талант, музикальність від Бога! Але може бути й так, що він не хоче розвиватися. Звісно, викладачі заохочують таких учнів, шукають індивідуальний підхід. Успіх музиканта – це 90 відсотків праці, решта – справа таланту. Відчути в собі дар можна тоді, коли розумієш, що справа тобі дається легко.
— У вас ніколи не було спокуси змінити академічний спів на естраду?
— Естрадна пісня — це зовсім інша манера виконавства. За кордоном естрадні співаки завжди ставлять собі голос в академістів. Тому можу легко виконати й естрадну пісню. Співала з естрадно-симфонічним оркестром. Брала участь у філармонійних концертах симфоджазу, симфороку. Звісно, під час таких музичних експериментів потрібно, щоб вони не йшли в розріз зі стилем. Зовсім змінювати свій стиль виконавства не хотілося б.
— Як справжня артистка — завжди в творчих клопотах, що готуєте на найближчий час?
— До 9 березня в філармонії пройде Шевченкіана, в якій братиму участь. Маю соло в кантаті Ревуцького “Хустина” та Скорика “Гамалія”. Остання — дуже красивий твір, невеликий. Ще підбираю твори для нової програми. Як викладач, готую студентів на конкурс. Планів багато, та сили не такі, як у 30 років. Нині вже маю онучку, їй два роки і три місяці. Коли не хоче їсти, їй вмикають Шуберта, вона підспівує, заспокоюється, їсть. А ще дуже любить “Вальс квітів” Чайковського і “Болеро” Равеля. Словом, в нашій родині всі змалечку музиканти. Син і невістка — скрипалі.
— Дякую за розмову.
Розмовляла
Ірина Салій