Дозволю собі зробити публічним факт з приватного життя відомого хмельницького сімейства — Оксани та Олександра Драганів. У Олександра Васильовича, директора філармонії, випускника Львівської музичної академії імені М.Лисенка, диригента камерного оркестру — вісім вишиванок. І на сцені публіка вже звикла майже завжди бачити диригента в елегантній вишитій сорочці. Кожна ручної роботи, неповторна і має свою історію. Автор вишитих сорочок для чоловіка-митця — дружина Оксана. І саме від неї я дізналась історію вишиванки, яка вразила і запам’яталась.
…Наша з Оксаною Ярославівною запланована зустріч відбулась в особливий день — на Стрітення. Серед зимових свят саме Стрітення, здається, володіє особливою магією: на якусь мить у сковані морозом володіння лютого залітає весна, і її подих радісно відчувався у той день. Після кількаденної холоднечі погода наче стрепенулась, з дахів бадьоро крапали підталі бурульки, а в калюжки на тротуарах сміливо пірнали горобці. “А вже весна, а вже красна — із стріх вода капле…” — виринали у пам’яті дитячі відголоски веснянки. І моя героїня, Оксана, також схожа на весну: ніжна, по-жіночому сонячно-тепла. Виявилося, що, справді, вона – весняна: народилась у травні. І хоча Оксану знаю понад десять років, з того часу, як молода сім’я приїхала у наше місто зі Львова, і молоду дружину директора філармонії бачимо ледь не на усіх концертах, та ця зустріч була особлива. Оксана Драган — майстер народної творчості України, і її витвори нещодавно з’явилися у чудовому фотоальбомі “Майстри декоративно-прикладного мистецтва Хмельниччини”, виданому обласним науково-методичним центром культури і мистецтва. Автор тексту та укладач — Таїсія Стан, голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
До ілюстрованого збірника ввійшли матеріали про творчість 52 майстрів народного мистецтва області. Восьмеро з них хмельничанки. Серед них Оксана Драган, яка професійно працює у галузі килимарства і вишивки. Втім, хмельницьке визнання для Оксани — це заслужений підсумок її творчих надбань і пошуків, адже вона народилась і виросла в гуцульській Коломиї, в краї, де народна творчість стала не просто брендом, а ментальною суттю мистецького світогляду, поезією на полотні. Магія гуцульських оберегів жива і в наші дні: композиційно складні ромби — засіяне (читай — житейське) родюче поле, а ще знаки сонця, баранячі ріжки, щетинки, павучки та інші оберегові символи здоров’я, удачі, багатої родини. І не дивно, що за справжньою сорочкою багато хто їде на Гуцульщину, аби потім гордо розповідати друзям: “Це ексклюзив, з самої Коломиї…”.
Академія і бабусина скриня
— Скільки себе пам’ятаю, — розповідає Оксана, рукоділля в нашій родині було улюбленим заняттям. Я обшивала усіх своїх ляльок, а вишивати почала у шість років. Моя мама чудово вишиває, шиє, в’яже, і нам з сестрою прищеплювала любов до цієї справи з дитинства. У Коломиї навчалась у художній школі. Після школи вступила до педагогічного коледжу, на факультет образотворчого мистецтва, і там для мене взірцем були викладачі, які навчали нас усьому, що має стосунок до декоративно-прикладного мистецтва: вишивання, ткацтво, шиття, батик, лозоплетіння, плетіння з соломки, писанкарство… Наші педагоги не лише вчили нас на заняттях, а й самі були істинними майстрами своєї справи, і ми, студенти, поринали у цей прекрасний світ художньої творчості. Далі продовжила навчання в Львівській національній академії мистецтв на факультеті декоративно-прикладного мистецтва, на кафедрі художнього текстилю, згодом там же закінчила аспірантуру.
Погляд крізь час
Саме у Львові, в академічному середовищі, дівчина почала по-новому осмислювати суть, естетику національної культури. І ось тоді новим поглядом оцінила скарби старої домашньої скрині, хоч вміст її знала з дитинства. Прабабуся Катерина давно відійшла у вічність, але залишила рукотворний спадок: старовинні рушники, серветки, сорочки з “вуставками”, з складними багатошаровими орнаментами, переважно в темних тонах, з витіюватими візерунками. На ці речі Оксана дивилась вже по-іншому: як на зразок звичаєвої естетики, традицій і сакральної культури народу. Наче крізь вишиванку бачила епоху своїх предків. Вже в академії почала вивчати й складне мистецтво килимарства з його величезним різноманіттям орнаментики і технологій виготовлення. В дипломній роботі теж не обійшлось без автентики і авторської інтерпретації народної орнаментики. У цій роботі використано тисячі ниткових переплетінь, збережено виразність і багату кольорову гаму відтінків. Уміння поєднувати нитки для сюжету вимагає надзвичайної зібраності, терпіння і хисту. Та, поринувши у світ гуцульської давнини, Оксана передусім залишається сучасним митцем: поєднуючи традицію і сучасність, створює власні складні сюжети, переважно сакральної, духовної тематики.
Коли Оксана Драган почала працювати на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та трудового навчання (гуманітарний факультет) у Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, кілька років тому разом із деканом факультету, відомою майстринею народної творчості Галиною Бучківською привезли із Косова до Хмельницького справжнісінький ткацький дерев’яний верстат, який нині освоюють студенти факультету. Вона активна і енергійна, бере участь у виставках, у фестивалях, отримала звання майстра народної творчості України.
А любов до вишивання, яку прищепили їй з дитинства у Коломиї, зайняла особливе місце також тут, у Хмельницькому. Напевно, кожен у нашому місті знає затишну і наповнену вишуканими, ексклюзивними вишитими сукнями, сорочками та іншими виробами декоративно-ужиткового мистецтва, крамницю “Гердан” на розі кінотеатру “Планета”. До речі, промовиста назва крамниці, як і архітектурне вирішення фасаду — це Оксанина ідея. У “Гердані” є чимало робіт, виконаних за розробленими Оксаною схемами та фасонами. Її роботи — це вдале поєднання традиційної автентики і сучасних стильових композицій з допомогою комп’ютерного дизайну, яким професійно володіє мисткиня. Вона переконана, що вишиванка, особливо вишита руками, попри древню історію, це сучасна річ, яка створює кожній людині свято, адже й купуємо, шиємо вишиванки не на будень, а для особливих моментів у житті. Оксанині роботи помітні саме цим особливим почерком авторки: вони зовні стримані, виважені, але навдивовижу елегантні, вишукані і ваблять зір складною структурою орнаменту (на фото внизу). Вони й чимось схожі на Оксану: таку ж стриману зовні і сяючу душевною любов’ю до світу.
Вишиванка – біографія сім’ї
Її любов відчувається в усьому: у родині, у двох донях, Соломійці і Юстинці, у творчості. Вишиванки у родині Драганів розповідають про всі головні події: одруження, вінчання, хрестини доньок… Та й доням також дістались у спадок гени їхніх батьків: 11-річна Соломійка успішно навчається у міській школі декоративно-прикладного і образотворчого мистецтва, 4-річна Юстинка робить перші кроки у світ мистецтва — займається у балетній студії при філармонії. Уся молода родина Драганів любить вишиванки: мамині і бабусині. До речі, з мамою в Оксани стосунки також особливі: як двох майстринь, і навіть коли пізно вночі котрась завершує чергову роботу, дзвонить іншій: подивись, річ готова. Тому що споріднені душі.
І насамкінець про вишиванку, історія якої мені запам’яталась особливо: коли у філармонії проходила серія концертів-реквіємів, присвячених Небесній Сотні, у лютому-березні 2015-го, Оксана разом з мамою вишили для Олександра сорочку у кольорах червоно-чорного прапора ОУН — символу визвольних змагань українців. З цим прапором, поряд з синьо-жовтим, наші перші добровольці прямо з Майдану відправлялись на схід, захищати Україну від московських посіпак. У в цій сорочці, яка вкривалась орнаментами любові, болю, вірності, наче закарбувалась гідність і незнищенна пам’ять.
А вишитий родинний спадок, який об’єднує і має власну історію, схоже, продовжать Оксанині доні: традиція — річ жива.
Тетяна Слободянюк