29 січня — День пам’яті полеглих у бою під Крутами
Січень в українському календарі розпочався тривожно: пандемією, з тарифними протестами, корупційними скандалами, які вже остаточно стали “обличчям” нової влади. Але є інший січень, протяглість якого спрямована в нашу визвольну історію, в час української героїки, яка формує генетичний код нації, наповнює подіями, які виховують національну свідомість і гідність у понад столітній боротьбі України з московською окупаційною агресією.
29 січня Україна вшановує пам’ять про полеглих у бою під Крутами у далекому 1918 році. Трагічна загибель студентського куреня, що пішов проти більшовицької навали, стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну.
З цією понад сторічною датою символічно перегукується інша, сучасна: 20 січня нація вшановувала героїчних захисників Донецького аеропорту — наших кіборгів. За аеропорт віддали життя 103 воїни України. Всі вони були добровольцями. Із них півсотні загинули в останній день штурму бойовиків. Ворог, як і століття тому, той самий: московський окупант.
Маємо згадати, чому добровольці так стоїчно тримали оборону аеропорту? Згідно з домовленостями аеропорт з грудня 2014 року був “зеленим коридором” — місцем ротації через блокпост сепаратистів і російських терористів. Українські воїни могли провозити лише вогнепальну зброю та обмежену кількість набоїв. А сепаратисти й терористи отримали право обшукувати на блокпосту військовослужбовців ЗСУ. “Зелений коридор”, який українські солдати називали “коридором ганьби”, проіснував трохи більше місяця. У січні 2015 року бойові дії відновилися. А 20 січня пролунав вибух потужністю трьох тонн тротилу — і три поверхи терміналу перестали існувати. Всередині вижили менше половини захисників з 55, які там залишалися. Останні 16 воїнів 21 січня потрапили в полон. Важкопоранених відправили в лікарню, решту катували. 22 січня 17 полонених сепаратисти примусили йти вулицями Донецька, влаштувавши їм коридор ганьби.
І так само, понад 100 років тому, більшовицька влада розтерзала крутівців та окупувала Україну майже на сто років. Наші сучасники, вбачаючи очевидні паралелі національної героїки, назвали їх першими українськими кіборгами.
Патріотичний рух завжди об’єднував українців від заходу до сходу. Наш край також має своїх героїв: і в когорті крутівців, і в легіоні кіборгів. Серед тих, хто брав участь у бою під Крутами, був подолянин Микола Бублик. Народився в Меджибожі 1900 року в родині подільських інтелігентів, загинув під Крутами, маючи 18 років від роду.
Як згадувала хмельничанка Олександра Гаврищук-Коваль, приятелька Анни Іванівни Бублик, матері Миколи: “Багато років Анна мовчала, бо дуже боялася — час же який страшний був. Але все ж розповіла, що викликали її до Києва на опізнання тіла. Два дні родичі розпізнавали своїх близьких у вагонах, що стояли на залізниці. Тіла не віддали додому, а повезли в Київ, де й похоронили”.
У боях за Донецький аеропорт загинули дев’ятеро військовослужбовців з Хмельниччини. Шестеро з них полягли саме 20 січня 2015 року. 18 січня, обороняючи летовище, загинув 25-річний кіборг з Хмельницького Дмитро Івах. У День Соборності, 22 січня 2015 року, на майдані Незалежності з героєм прощалися сотні хмельничан. Поховали кіборга на Алеї слави на кладовищі у мікрорайоні Ракове поряд з іншими хлопцями, які віддали життя за Україну.
…Природно, така потужна мотивація патріотизму мала б стати незаперечним маркером, шкалою цінностей для держави, яка знову виборює своє законне право бути вільною, будувати незалежне життя. Але криваві тіні минулого так і не зникли з цього шляху, вони вкарбовані в ментальність поколінь, яку майже століття блокував “совєтський” колоніальний режим, люто стирав з пам’яті українців усі визвольні події. І про подвиг українських юнаків, які жертовно прийняли смерть від осатанілих карателів Муравйова, нація дізналася вже у час незалежності, коли відкрились архіви, заговорило зневажене минуле. І ми намагаємося осягнути цю історичну протяглість боротьби за незалежність, ми навчились добровільно ставати на захист Батьківщини, як і сто років тому.
На жаль, нинішня українська влада, яка прийшла всього через п’ять років після Майдану, шукає шляхи до ганебного компромісу з окупантом, до торгівлі на крові, а до ролі головних миротворців допущені відверті українофоби. Їхня ненависть до України, до національної героїки, традицій вражає безмежним цинізмом і безкарністю, так само, як і антиукраїнський демарш влади, яка нині стала загрозою для існування незалежності держави.
І події, що відбуваються в Україні, викликають дедалі більше занепокоєння. Це відчувається у зовнішній політиці: розвал антикремлівської проукраїнської коаліції у світі. Відчувається у здачі позицій на фронті: відступ українських військ із територій, відвойованих кров’ю наших захисників. Зате з боку Росії жодних поступок, навіть на рівні припинення обстрілів. Стабільно гинуть наші бійці — ось такого “миру” досягла зе-команда, що постійно спекулює на пацифізмі, дезертирстві, капітулянтстві та боязкості не найкращих представників нашого народу.
Але особливо яскраво й болісно загальна капітуляція, відкочування назад демонструють себе в духовно-ідеологічній сфері, де, здавалося б, уже звільнилися від принизливого диктату Москви. Але ні, поступово все знехтуване нацією повертають і вперто нав’язують. Сформована дуже важка, гнітюча моральна атмосфера, що тисне на кожного українського патріота. Вже стало очевидно, що нинішня влада — це ляпас громадянському суспільству України й сьогодні ми оговтуємося після поразки. Які історичні уроки здобули, пам’ятаючи про смертельні бої під Крутами, в Донецькому летовищі? Якщо ми ціною українських життів, розтерзаних і відібраних територій заплатили за нинішнє життя, то чи варта ціна того, що зараз маємо?
Тетяна Слободянюк