У народному танці пульсують український дух, невичерпна енергія та колорит. Танцюючи, кожен регіон залишав свій хореографічний слід на стежках вітчизняної історії. Коли юний сучасник запитає, як танцювали на Поділлі, поведіть його на концерт народного художнього колективу ансамблю танцю “Подолянчик” при Палаці творчості дітей та юнацтва. Цей колектив — хранитель танцювальної спадщини Поділля. “Подолянчик” — не просто першокласна школа танцю, тут у дитячих душах сіють і плекають зерна патріотизму. Про колектив, який понад 50 років славить не лише край, а й країну, наша розмова з його керівником — відмінником освіти України, лауреатом премії ім. Б.Хмельницького Іваном Гуреєвим.
— Іване Юрійовичу, засновником колективу був ваш батько — заслужений учитель України Юрій Гуреєв. Які його танцювальні традиції продовжуєте, що запроваджено нового?
— Батько був закоханий у танці з дитинства, адже ріс у родині акторів театру. Коли спостерігав за виставами, найбільше йому подобалася їх танцювальна частина. З театру набрався рухів, техніки й сам почав танцювати. Професійної хореографічної освіти в нього не було, адже в радянські часи в Україні не було вищої хореографічної школи народного танцю. Спершу танець для Юрія Івановича був хобі, а професійно вивчав філологію в Кам’янець-Подільскому педагогічному інституті. Але потім зрозумів, що танець — основна справа життя. Батька перевели до Хмельницького, де в 1964 році при нинішньому Палаці творчості дітей та юнацтва й організував “Подолянчик” на базі існуючого ансамблю пісні й танцю. Танцівників відбирав серед учнів теперішнього НВК №10. Спочатку це були лише хлопчики з неблагополучних сімей, дехто з них навіть був на обліку в кімнаті міліції. Танцем хотів їх перевиховати. І це йому вдалося. Хлопчаки одразу закохалися в народну хореографію. Після занять для них часто організовували різноманітні етнографічні екскурсії, щоб зрозуміли основу національної традиції. Під час однієї з таких екскурсій почули, що на Поділлі хлопчиків колись називали подолянчиками або подолянщиками. Учні запропонували так назвати колектив. Юрій Іванович радо підтримав ініціативу. Це дуже влучна назва, адже основна частина програми ансамблю — саме подільські танці.
Хоч Юрій Іванович родом з Єнакієвого, що на Донеччині, під час війни батьки перебралися на Поділля до бабусі. З тутешнім фольклором батько знайомий змалечку, багато його танців із народного кореня — і нині в репертуарі “Подолянчика”. Загалом наш колектив виконує понад 50 танців. У його складі — до 300 учнів, 100 з яких — концертна група, яка за рік має до 60 концертів, решта дітей займається в хореографічній школі. Нині тут танцюють постановки хореографа Жанни Гуреєвої, моєї мами. Вона створила дуже багато номерів для маленьких діток. Тож тепер батькових і наших сучасних постановок у репертуарі десь 50 на 50. Досі живий заснований батьком фестиваль “Зимові візерунки”.
А щодо нових традицій, — започаткували “Зірку “Подолянчика”, коли спільним голосуванням дітей і дорослих визначаємо кращих за рік. Переможців вітаємо яскравим дійством на сцені. Автор ідеї — моя дружина Лариса Гуреєва.
— Який ваш особистий внесок у розвиток колективу?
— Коли замінив батька, дуже хотілося підняти професійний рівень колективу. Батькові цього не вистачало, бо сам був самоучкою, хоч дуже талановитим і досвідченим. Я ж танцював з п’яти років (з дитячого садка), буквально виріс у “Подолянчику”. Після армії вступив у столичний інститут культури, де вивчився на професійного керівника танцювального колективу. Коли переглядаю старі відеозаписи, як раніше танцював колектив, бачу, що колись діти підкуповували більше артистичністю та щирістю, а техніка танцю була недосконалою. Нині ж, навпаки, діти танцюють професійно, а от емоцію дитини дуже важко побачити. Сучасне ґаджетівське покоління — дуже скупе на емоції.
Крім того, я розробив програму, завдяки якій окремо навчається підготовча група. Тобто діти з п’яти років вивчають ритміку, основи музики. Лише здавши іспит у п’ятому класі, наші учні можуть виступати в ансамблі.
— Попри те, що нині — безліч хореографічних шкіл, які зваблюють західними чи східними танцювальними традиціями, вам вдається бути взірцем і захоплювати сотні дитячих та юнацьких сердець саме народним танцем. Як до нього залучаєте?
— Багато співпрацюємо з навчальними закладами міста. Нашу майстерність і рівень бачать, адже часто виступаємо на загальноміських заходах, влаштовуємо концерти, куди приїжджають гості з інших міст України. Наш колектив користується заслуженим авторитетом.
— Який він — подільський танець, що в основі репертуару “Подолянчика”?
— Поділля — дуже розгалужене, від Прикарпаття стелиться вздовж річки Південний Буг. І в кожній його частині танцювали по-своєму. За народним подільським танцем поставили дуже багато концертних номерів. Наприклад, “Подільські ковалі”, який занесений в енциклопедію українського танцю. Його автор — Юрій Гуреєв. В редколегії енциклопедії — батько українського танцю, який народний танець підняв до рівня академічного, Павло Вірський.
У подільському танці є ходи, невластиві іншим регіонам. Як-от крок із п’ятки на всю стопу. Танцювали, як правило, на ґрунті, а влітку ґрунт сухий — здіймав куряву, тому предки під час танцю й робили такий акуратний крок. Є дуже багато народних танців, заснованих на такому кроці, один із них — “Ковалі” (південь Поділля, що межує з Буковиною). В танці “Вихиляс” чи “Подільський вихиляс”, записаному в центрі області, у селі Вовковинці, що на Деражнянщині, ногами танцюють активніше. Тут є тинки, притупи, вибиванці. На основі цього поставлений і танець із нашого репертуару. В ансамблі Павла Вірського є подібний танець, але він кадрильний. А наш “Вихиляс” — ігровий, заснований на традиціях молоді регіону. У ньому відтворюються вечорниці. Виконуємо і “Проскурівську кадриль”. Це — постановка Жанни Гуреєвої, де кадрильна перебудова заснована на подільських кроках. Цей танець розповідає, як могли танцювати саме в нашому місті 200-300 років тому. Оскільки в Проскурові мешкало багато євреїв, виконуємо й єврейський сюжетний, але дуже близький до єврейського фольклору, танець про те, як родина збирає старшого брата на весілля. Пишаємося й сучасним танцем “Подільські рушники” на основі фольклору нашого краю.
— “Подолянчик” не просто продовжує народну традицію, а й єднає українським танцем схід і захід країни. Зокрема фестивалем “Зимові візерунки”, який щороку проводять до Дня Соборності України. До Хмельницького з народними танцями приїжджають колективи з різних міст.
— “Зимові візерунки” започаткував ще Юрій Гуреєв до свята Соборності. Батько був далекоглядним і ще задовго до того, як День Соборності України став державним святом, почав відзначати його танцями. Спершу просто організовував концерти, потім створив фестиваль, куди з’їжджалися діти зі східних і західних регіонів країни. Цей фестиваль став актуальним для нашого краю й тому, що саме на території області був кордон, який розмежовував захід і схід України. Саме тут відбулося об’єднання ЗУНР і УНР. Тому цей фестиваль став улюбленим. Багато колективів, які на ньому побували, хочуть ще до нас завітати. Їх приймаємо в родинах вихованців “Подолянчика”.
— Ансамбль відомий не лише на українських теренах. Згадайте найяскравіші гастролі за кордоном.
— Поїздок на фестивалі та конкурси за межі країни було дуже багато. До карантину, наприклад, були в Туреччині, Словаччині. На словацькому фестивалі “Зимовий Оскар” не тільки гарно виступили, а й досхочу накататися на санчатах, адже фестиваль проходив у курортному містечку Кошица.
— Карантин дуже сповільнив роботу “Подолянчика”?
— Звісно. Діти належно не займалися майже півроку. Заняття проходили онлайн, кожен учень вивчав певні рухи. Для сольників таке завдання ще більш-менш підходить, але в нас переважно колективні танці. Крім того, багато дітей були в селах у бабусь, де взагалі немає Інтернету. Лише тепер, після трьох місяців занять, вихованці потроху повертаються в форму.
— Влада міста нині покращує умови занять у Палаці творчості дітей та юнацтва.
— Так, завдяки владі міста, особисто міському голові Олександру Симчишину Палац утеплений, його фасад став кольоровим. Отримуємо підтримку й безпосередньо від керівництва Палацу, батьків наших вихованців. За все це — велика подяка!
— Які перспективи у випускників колективу?
— Можуть займатися у танцювальних колективах вишів, які обрали. Також вступати в профільні вищі навчальні заклади. Багато наших колишніх вихованців нині навчаються танцям у Польщі, мають власні танцювальні студії, очолюють відомі танцювальні колективи України.
— Дякую за розмову.
Розмовляла
Ірина Салій