Конституційний Суд України
взявся за мову і проковтнув “язика”.
За майже чверть століття своєї діяльності Конституційний Суд України втретє “взявся” за мовне законодавство. Як відомо, 3 листопада КСУ продовжив розгляд справи щодо конституційності закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, прийнятого Верховною Радою 16 липня 2019 року, але рішення не ухвалив. Про це йдеться на сайті КСУ. Розгляд справи триватиме на одному з наступних пленарних засідань, але його дату сайт суду не уточнює. До речі, через лабіринти КСУ два з половиною роки тому вже проходив попередній мовний закон, відомий як ЗКК, тобто “закон Ківалова-Колесніченка”, після визнання його неконституційним. Минулого року настала черга нинішнього мовного закону, ухваленого Верховною Радою попереднього скликання і підписаного тодішнім президентом Петром Порошенком.
Чому КС “відмахнувся” на якийсь час від чергового мовного судилища? Найшвидше, через те, що й сам опинився в центрі скандалу міжнародного масштабу. Пам’ятаємо ж, 27 жовтня в закритому режимі КСУ визнав неконституційною статтю Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за декларування недостовірної інформації, і скасував низку положень закону про запобігання корупції. Сказав — зробив і одразу ж поплатився. Президент Зеленський тут же не забарився з покаранням: розігнати всі, без винятку, конституційні мантії. Чим також ошелешив суспільство, роздратував усі можливі міжнародні інституції. Усі заговорили про конституційну кризу в Україні. Але це поки що інша тема.
Зараз лише про мову і людей, які визначають, наскільки її державність є актуальною і закономірною. Ото вже правдиво народна мудрість переконує: мовчи, аби дурість не лізла. Бо якби голова КСУ Олександр Тупицький не взявся особисто у ті дні, які вже увійшли в історію як спроба конституційного перевороту (причому з обох боків — і суддівського, і президентського), роздавати наліво-направо інтерв’ю та влаштовувати пресконференції по гарячих слідах подій, суспільство й не здогадувалося б, який, м’яко кажучи, дивний словниковий запас у високопосадового юриста. Його публічні висловлювання журналісти навперебій розхапали на цитати, як гарячі пиріжки. І було чого: словоблуддя пана Тупицького зашкалює: “Я скажу одне: напевно, важко уявити, що суд у неконституційний спосіб виступить проти народу України, а не буде старатися покращити питання національності, культури, “язика” українського народу. В цьому законі немає особливих проблем. Є питання національних меншин і т.д.”.
Хочеться одразу ж зануритись у контекст: як, на думку, пана Тупицького, можна “покращити національність”? Можливо, шляхом селекції вивести нову породу людей? Покращують же породи курей, свиней, корів і т.д. А який на вигляд “язик” українського народу? Завважте, це — лексикон голови КС! Як відповідь високоповажному юристу, згадати можна хіба що відому гумореску Павла Глазового про діда і “городську” продавчиню на ринку: “У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова. І сказав їй мудрий дід: Цим пишатися не слід, бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика, та не знає мови…”.
У мовний суд, який триває з 7 липня 2020 року, тобто вже понад чотири місяці, вже втрутився президент, який досі абсолютно спокійно споглядав, як його підопічні “слуги” бойкотували мовний закон, пропонуючи відкривати російськомовні класи і російськомовні школи. І коли про стосунки президента і КСУ сам Тупицький каже: “Це питання, на мою думку, до сих пор взривоопасне”, я боюся, що “взривоопасною” є компетенція у мовному питанні, у рівні грамотності власне пана Тупицького. Адже голова КСУ — це вершина професійної та інтелектуальної кар’єри правника. Але страшно: ця людина (разом з іншими суддями КС) має право скасувати будь-який закон України!
Відомо, що головним месенджем до КС поборниками “руского міра” в Україні на чолі з нардепом Бужанським є те, що нібито чинний закон дискримінує російськомовних громадян. Але ні президент, ні його вірнопіддані депутати не поспішають ініціювати прийняття іншого мовного закону, а саме: про мову національних меншин, хоча такий законопроєкт зареєстрований у ВР ще з літа. Але ж хіба можна прирівняти “вєлікій і могучій” до якоїсь нацменшини? Насправді їм не закон потрібний, а беззаконня, хаос і розбрат. І хоча на подібні сценарії “дискриміновані” російськомовні громадяни давно не реагують, “слуги” та “опезежисти” продовжують захлинатися слиною і жовчю.
Ще напередодні судового розгляду уповноважений із захисту державної мови, мовний омбудсмен Тарас Кремінь закликав Конституційний Суд проявити державницьку позицію в ухваленні рішення щодо “мовного закону”. На його думку, мовний закон повністю відповідає Конституції України і жодних підстав для того, щоб визнати його неконституційним, немає.
Не відомо, чим завершиться нинішня доля мовного закону в КСУ, як і не відома доля власне самих конституційних суддів, над якими завис дамоклів меч президента.
А ще ж не забуваймо: мовні майдани у нас збиралися вже неодноразово. Найбільшим був у вересні 2010 року, коли розпочалася масштабна всеукраїнська громадянська кампанія “Займіться ділом, а не язиком!” як протидія зареєстрованому у Верховній Раді законопроєкту “Про мови в Україні” (ініціатори — тодішні Партія регіонів і Компартія). Вуличні протести у Києві і по всій країні тривали два місяці, мітингарів розганяли беркутівці. Але, зрештою, цей документ так і не включили до порядку денного роботи парламенту. Невже нинішні мовні технологи це забули?
Коротка пам’ять корисна лише в єдиному випадку: коли вона зарубцьовує якісь трагічні події в житті людини, щоб не руйнувати її здоров’я. Коротка пам’ять влади — річ інша: вона відбирає слух, зір і совість.
Щодо совісті: дуже символічно, що життя мовного закону було поставлено на кін напередодні головного мовного свята: Дня української мови і писемності. Для чого, щоб зневажити цю дату в державному календарі?
Тетяна Слободянюк