Співрозмовник

Лариса Власенко: “Однаково люблю великі й маленькі ролі”

Високе звання заслуженої артистки України присвоюють за професійність виконаних на сцені ролей, талант й артистизм. Провідна акторка обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Старицького Лариса Власенко це звання отримала ще у 30 із хвостиком років. А торік їй присвоїли звання народної. Тут уже щось більше, ніж просто висока майстерність. Це символ величезної любові глядача, високого розуміння ролі, вміння бути взірцем для інших. Тож Лариса Власенко — тепер одна з найяскравіших зірок українського театру, яка входить до невеличкого сузір’я сучасних народних артистів з Хмельниччини, де, крім неї, ще актор монотеатру “Кут” Володимир Смотритель. Про довгу й щасливу театральну дорогу наша розмова з енергійною, позитивною, безмежно закоханою у свою справу акторкою Ларисою Власенко.

— Ларисо Кирилівно, як відчули в собі творчу іскру?
— Коли в тяжких пологах мама народила мене на світ, я страшенно кричала. Потім батьки жартували, що я викричалась і почала гарно співати. В нас на західній Україні, а народилася я в Олеську на Львівщині, не вміти співати взагалі вважалося чимось неприродним.
Свій перший виступ на сцені я й досі пам’ятаю. Це було по закінченню першого класу, коли з однокласницею мали вітати випускників російськомовною піснею “Во поле береза стояла”. Перед виходом на сцену напарниця злякалася й чкурнула кудись за куліси. Я, тамуючи сльози, виконала твір сама. З тих пір мене не оминали шкільні вечори. Якось вчителька-філолог, якій нині 92 роки, Євгенія Надорожняк (дуже поважна і строга, завжди стримана), прослухавши, як читаю Шевченкову “Катерину”, заплакала, — клас аж принишк. У девʼятому класі вчителька запропонувала мені зіграти головну роль із поеми “Відьма” в місцевому Будинку культури. Зал був повнісінький! Наступного дня після вистави мене перепинила землячка і каже: “Панно Ларисо, я дивиласі-диваласі, шо ви там вчора на сцені робили… Боже, ви ж природжена артистка!”.
Відтоді мене так і називали в окрузі “природженою артисткою”.

— Одразу зазіхнули на столичний вуз?
— Так, адже на той час гідних театральних шкіл в Україні було лише дві: київський і харківський інститути. Обрала столицю. Іспити склала успішно, зовсім не боялася комісії. Але в рік, коли вступала до театрального вишу, було вдвічі більше випуск-ників шкіл. Разом зі мною вступала ще одна Лариса Власенко. Стою біля списку тих, хто вступив, і читаю: “Лариса Власенко. “О, думаю, чого це там не “К”, а “О”? Підходить до мене незнайомець і каже: “О, доцічко, О…”. Так зрозуміла, що вступила не я, а тезка. З відчаю подалася в столичне культосвітнє училище. Потрапила на режисерський факультет, бо акторського там не було. Після року навчання в училищі ще один викладач Олександр Лисиця, який працював у Національному академічному театрі ім. І.Франка, запросив мене на навчання в театральну студію. Так я потрапила до театру.

— Саме в столичному театрі ім. І.Франка ви зіграли свої перші ролі на професійній сцені.
— Так. У театрі ставили “Циганку Азу” під назвою “Лиха доля”. Тоді панувала цензура: комуністична партія давала настанови показувати на сцені соціальні мотиви, отож у виставу ввели роль двох малих циганчат. Мене запросили грати одного з них. Тут зі мною грали народні артисти УРСР Станіслав Станкевич та Віктор Цимбаліст. Останнього так пройняла своїм діалогом, що ледь не просльозився на сцені. По завершенню спектаклю назвав мене золотком. Для мене це була невимовна радість. Була маленька, спритна і амплуа хлопчиків мені личило. Ще зіграла Костю у виставі “Камінь, що світиться”. Далі було ще кілька цікавих ролей на сцені відомого столичного театру. Запамʼяталася й вистава “Фараони”.

— Як же потрапили до хмельницького театру?
— Закінчивши студію при київському театрі, хотіла їхати у Львів, але не склалося. Тут одногрупник Вʼячеслав Хімʼяк запрошує мене до нині обласного академічного муздрамтеатру ім. М.Старицького. Головним режисером театру тоді був Анатолій Горчинський. Перша моя головна роль у хмельницькому театрі — Наталка з “Горлиці” Олексія Коломійця. Диво — роль мого дідуся грав сам Генріх Фігурський, заслужений артист України, кумир тогочасних театралів. Варто йому було лише слово вимовити, як зал вибухав оваціями. Вдома заснути не могла, в голові постійно роїлися думки, як краще зіграти виставу. Напевно, тому й заміж вийшла в 42 роки, бо всю молодість присвятила театру.

— У Хмельницькому вам нарешті вдалося відійти від звичного амплуа хлопчиків?
— Так, хоч ролі хлопчиків мені теж дуже подобалися. У Хмельницькому прийшла моя зіркова година: ролі сипалися одна за одною, різні, характерні. Одна з перших — Луїза в постановці за твором Шиллера “Підступність і кохання”. Також грала Химку у виставі “За двома зайцями”, виконувала партії в опереті, розважала малечу в виставах для дітей. Загалом зіграла понад 250 ролей.

— Є роль, де найбільше схожі на себе?
— Не задумувалася над цим. Коли осмислюю героя, вибираю всі нюанси власної вдачі, які б йому підходили. Люблю спостерігати за людьми, потім їхніми рисами наділяю своїх героїв.
Узагалі всі ролі мені, як діти. Однаково відповідально, з любовʼю й цікавістю ставлюся і до головних, і до епізодичних. Ніколи не відмовлялася від ролей. Ще змалечку батьки навчили мене всю роботу виконувати по совісті. За такими принципами і працюю в театрі. Не можу вибрати улюбленої ролі. Перевтілення з одного образу в інший — дуже цікавий процес. Були часи, коли за 30 гастрольних днів мали зіграти 52 вистави. Вранці ти Івасик Телесик (з цією виставою підкорили весь Далекий Схід), а ввечері — Еліза Дулітл із вистави “Моя чарівна леді”. У Воронежі цю виставу Бернарда Шоу грали 12 разів.

— Хто ваш улюблений сценічний партнер?
— Поважаю всіх акторів, з якими підкорювали театральні підмостки. А це — заслужені артисти України Олександр Топоринський та Микола Валівоць. З трепетом згадую, як грали в опереті “Циганський барон” зі Степаном Бортнічуком, теж заслуженим артистом. Я виконувала роль Мірабелли. У постановці було багато сцен кохання. Тоді ми просто кайфували від ролей, знаходили якісь нові підходи, обговорювали, що відбуватиметься на сцені…

— Успіх актора багато в чому залежить від режисера, вам з усіма працювалося легко?
— Звісно, режисери є різні. Але доля посилала мені багато прекрасних професіоналів своєї справи. Завжди пам’ятатиму режисерів Абрама Каца, Анатолія Горчинського, Віталія Карпенка, Едуарда Мірошника. Особлива згадка про Анатолія Літка — свого часу одного з найкращих режисерів України. Коли шукав кандидатуру на роль Софійки у психологічній драмі “Безталанна” Карпенка-Карого, сказав, що шукає “дівчинку, яка проковтнула сонечко”. Одразу зрозуміла, якою має бути ця героїня. На цю роль Анатолій Літко затвердив мене одразу. Згодом про мене казав, що й гадки не мав, що в такій провінції може бути такий діамант.

— Серед колег маєте кумирів?
— Звісно. Наприклад, заслужені артисти України нині покійний Леонід Диса, у якого на сцені виходило все дуже безпосередньо, Микола Валівоць, Анатолій Остапенко, який підкоряє глядача миттєво. Дуже люблю спостерігати за грою акторок Тамари Герасименко, Емми Мужевітіної, Елли Санько та Сніжани Туткевич-Самойлової.

— За свою творчу кар’єру ви мали можливість відчути театр двох епох: радянський і незалежної України. Як можете їх охарактеризувати?
— У всьому є свої переваги й недоліки. Раніше доводилося грати вистави, які схвалювала комуністична партія. Але життя театру було насиченіше гастролями. Ми часто їздили за кордон, нас більше шанували, зустрічали з оркестром. Нині з виставами їздимо лише в найближчі міста, адже це дуже затратно. Проте любов глядача до театру така ж велика, як і раніше. Є багато людей, у яких — щеплення до театру, їм не цікаво жити без нього.

— Нині головний режисер облмуздрамтеатру Дмитро Гусаков робить ставку на сучасну драматургію. Як ви до неї ставитеся, адже часто вона виходить за рамки дозволеного, трапляються нецензурні вислови?
— Сучасна драматургія різна, є цікаві висококультурні, оригінальні твори. А щодо нецензурщини, не терплю лайки навіть на вулиці, не те, що на сцені театру. Багато сучасних драматургів грішать і тим, що надто прагнуть оголити не лише душу, а й тіло актора. Одна справа, якщо це зроблено високопрофесійно і твір дійсно цього вимагає. Інша, коли режисер просто намагається заманити до театру хтивих чоловіків. Та милуйтеся ж удома своєю дружиною, а в театр ідіть за іншими враженнями! Усе це вимагає високого професіоналізму й тонкого відчуття дозволеності. Інколи режисеру варто зробити тонкий натяк на пікантну сцену і глядач отримає більше емоцій, ніж від споглядання оголених тіл.
Що ж до нашого театру, довіряю театральній команді, зокрема головному режисеру, тому впевнена, що хмельницький глядач побачить тільки кращу сучасну драматургію.

— Чи завжди вдається залишити всі особисті турботи за стінами театру?
— Коли виходиш на сцену, всі негаразди підсвідомо забуваються. Відбувається чітка концентрація на ролі. Не знаю, можливо, це професійна, набута здатність. Дуже важливо добре вчити ролі, це допомагає грати, коли в тебе нема настрою.

— У театральних колах існує чимало забобонів перед виходом на сцену, ви в них вірите?
— Ні, я — людина віруюча. У гримерці від усього лихого мене охороняють ікона й щира молитва. Та й узагалі по життю намагаюся не тримати в собі негативу, образ. Це дуже допомагає під час роботи з емоційними творчими людьми.

— Багато хто вважає, що стати популярним актором можна лише знімаючись у кіно, хотіли б спробувати себе як кіноактриса?
— У мене був такий досвід. Знімалася в телевізійній версії “У неділю рано зілля копала” від Укртелефільму, де грала першу дівку. Чимало знімало телебачення й вистав хмельницького театру, зберігаю ці відеозаписи.

— Що відчули, коли вам присвоїли звання народної артистки України?
— Щодо справжніх емоцій, це в мене виходить завжди якось смішно й сумбурно. Спершу не впізнала голосу нашого директора театру Андрія Ковальчука. Він і повідомив мені радісну новину. Оторопіла. Підбігла знайома, почала ще більше радіти, ніж я, змусила мене зателефонувати дочці Катерині, яка теж працює акторкою в нашому театрі. Звісно, для мене — це велика честь, вдячна, що так високо оцінили мої талант і професіоналізм. Пригадується весь мій творчий шлях, найяскравіші ролі, театральні школи, де навчалася. До слова, згодом я таки закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

— Акторська робота вимагає дуже багато сил, як відпочиваєте?
— Дуже люблю зустрічі з родиною. Одна сестра з сімʼєю — в Києві, друга — в Олеську, де наша рідна хата. А ще 12 років нашою з дочкою віддушиною був собака Найк. Дуже товариський, любив гостей. Часом здавалося, що розуміє більше, ніж людина. А який був кумедний!

— Нині всі ваші творчі мрії здійснилися?
— Хочеться ще зіграти якусь драматичну роль, хоч нічого ніколи не планую. Один австрійський філософ казав, що глядачі ходять до театру, аби було холодно і душно, щоб плакати і сміятися, за емоціями. Важливий енергетичний посил зі сцени.

— Дякую за розмову.
Розмовляла Ірина Салій

Фото Тетяни Гурковської

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *