14 жовтня, у День Українського козацтва і захисників України, у Хмельницькому урочисто відкрито меморіальну дошку з барельєфом легендарного українця, нашого земляка Костянтина Місевича, воїна і геніального бандуриста, всесвітнє визнання до якого прийшло у Нью-Йорку, де досі діє заснована учнями Місевича у 30-х роках минулого століття школа української бандури, а своє життя він віддав за Україну в лавах Української Повстанської Армії.
Автори монументального барельєфу — скульптор Роман Албул та художниця Оксана Мазур.
Ім’я молодої художниці, дизайнерки Оксани МАЗУР добре відоме хмельничанам: її батьки, народний художник України Микола Іванович та Людмила Олександрівна Мазури, увійшли в історію сучасного мистецтва України як самобутні митці національного масштабу. Оксана за своєю світоглядною суттю, мистецьким мисленням — спадкоємиця традицій родини. Українська ментальність — від глибокої автентики до національної героїки у сучасному виразі — не просто головна тема її творчості, а усвідомлений життєвий вибір. Її роботи пристрасні й по-жіночному ніжні, вона впізнавана як митець за незвичайними авторськими витинанками. Нинішня робота в техніці витинанки на металі стала органічною складовою барельєфу бандуриста і воїна.
— Кость Місевич увібрав у себе козацьку звитягу, підіймав бойовий дух побратимів як воїн і як бандурист, — з такими словами звернулась тоді до загалу Оксана Мазур. — Україна завжди мала і власних героїв, і зовнішніх та внутрішніх ворогів. Із зовнішніми — зрозуміло, а ось внутрішнього мусимо долати у собі постійно: це — наша меншовартість, через яку ми розгубили стільки українського квіту по всьому світу. У цій роботі ми намагались поєднати сучасне мистецтво з народною традицією іконопису, витинанки та українського постмодерну початку ХХ століття, епохи бойчукізму, тобто часу, коли жив і працював Кость Місевич.
Сьогоднішня наша розмова з Оксаною Мазур — про наш Хмельницький, його традиції і рух в майбутнє, про мистецьке середовище, яке формує новітні риси в портреті рідного міста.
— Оксано, яким ти бачиш місто у мистецькому просторі? Які його риси: давні, сучасні?
— Хмельницький творився переважно як конгломерат містечкової і сільської ментальностей. Звісно, тут немає таких глибинних архітектурних традицій, як у Львові, Івано-Франківську чи Харкові з його величезними будівлями і проспектами. Обличчя нашого міста ще формується, твориться людьми, які тут жили і живуть, щось залишають після себе. Батько приїхав сюди у 70-х роках, і йому пощастило створити дуже цікаві, оригінальні речі, що вплинули на формування міста, його культурного середовища.
— А скільки ще нереалізованого залишилося… Один із наймасштабніших проєктів Миколи Мазура — монументальна композиція “Скіфський курган” на в’їзді в місто з боку Лезневого на місці древнього кургану, який є однією з найдавніших пам’яток в Україні. Микола Іванович став не лише ініціатором ідеї, а й виграв мистецький конкурс, уже були готові макети, і міська рада ухвалила рішення про спорудження композиції. Але, на жаль, його життя обірвалося. Й доля “Скіфского кургану” досі невідома.
— Скіфський проєкт обов’язково відбудеться. Міська влада зацікавлена, принаймні, нинішня. Потрібно лише виготовити проєктно-кошторисну документацію, впорядкувати питання з землею, інші технічні нюанси. Але місто зацікавлене в цій роботі, бо подібного немає ніде в Україні: реальний, справжній курган на території сучасного міста.
— Хто реалізовуватиме цей задум? Це буде знову ваша спільна праця з Романом Албулом і твоїм братом, скульптором Богданом Мазуром? Це, по суті, мистецький спадок, заповіт Миколи Івановича…
— Батько й робив це разом з Романом, допомагали ми з Богданом. Будемо працювати, бо проєкт цікавий, дуже масштабний і унікальний. І якщо говорити про обличчя, формування міста, то це відбувається через усвідомлення власної історії, культури. І ми це прагнемо зробити в музеї історії міста Хмельницького, де буде представлена велика кількість етнографії, тому що місто формували, повторюю, не лише мешканці Проскурова, а й прилеглі села: зі своїм побутом, архаїкою, мовою, звичаєвістю.
— У Миколи Мазура є живописна робота “Доля”, яка вже стала хрестоматійною: селянка несе у вереті за плечима свій вантаж, несе історію роду…
— Українська культура такою є насправді. Україна досі величезна етнографічна, фольклористична пам’ятка: ми для світу — Terra incognita, тобто незвідана земля. Наше самобутнє мистецтво збудоване на народних традиціях. Особливо цікаві в цьому сенсі бойчуківці, які на початку ХХ століття згрупувалися навколо геніального Федора Бойчука. Бойчуківці, маючи академічну європейську освіту, звернулись до народних традицій — з їх ритмікою, пластикою, колористикою, і на цій основі створили абсолютно нову течію, нове мистецтво, український постмодерн. Талановитих українців у 1920-1930-х роках радянська влада спочатку підтримувала, але дуже швидко “з’ясувала”, що це мистецтво “нерадянське”, а винятково українське, а отже — націоналістичне. Художники були розстріляні, їх роботи винищили в музеях, мистецьких академіях, деякі тримали у сховищах, а згодом вивезли. І “забули” майже на століття. Ми тепер по краплинах знаходимо це, звертаємося до цієї унікальної спадщини, відкриваємо її заново.
— Повертаючись до сучасного міського мистецького середовища, що потрібно, аби воно ширшало, міцніло?
— Потрібна мистецька освіта. В усіх містах, де є художнє училище, формується потужне професійне середовище. У нас же як? Є художня школа, а далі її випускники їдуть до Львова, Одеси, Києва, Харкова і т.д. І здебільшого не повертаються. Якби в нас був художній заклад, коледж, училище, не кажу вже про інститут, академію, мистецьке життя було б багатограннішим, яскравішим.
— Оксано, вже в юному віці ти заявила про себе як талановитий, цільний світоглядний митець у різних стилях, галузях образотворчості. Це і власне живопис, і дизайн, і графіка, і художнє оформлення музеїв, різноманітних акцій. Ти відкрила нову грань авторської витинанки і тепер торуєш маминою стежиною, але це інші, монументальні витинанки: масштабні, об’ємні, паперові і на металі, з використанням сучасних технологій.
— Так, мене дуже цікавлять витинанки. Мама жила в інший час, коли не було нинішніх можливостей. Вона просто не встигла, хоч мала безліч ідей. Як витинанка остаточно прийшла в моє життя? 2017-го у Хмельницькому проходив різдвяний фольклорний фестиваль, який організувала Ірина Телюх. Вона попросила мене зробити декорації для нього. Хотілося чогось нового. А ще потрібно було зробити швидко, недорого і головне — втілити ідею Різдва.
Всі обряди, які збереглись донині, це — відголоски, тіні минулого. За 90 років дуже багато безповоротно відійшло в небуття. Я також часто буваю в етнографічних експедиціях, їздимо і з Іриною Телюх, її “Ладовицями”, по крупинці визбируємо те, що залишилося.
— …Тіні незабутих предків?
— Напевно, так. Тінь від того огрому, який був, від традицій, які творили наші пращури. Так і з’явилась ідея сценічної декорації: світло проникає крізь величезну витинанку і залишає на сцені узори-тіні.
Витинанки звичаєво й були різдвяними прикрасами: їх приліплювали до шибок і на снігу за вікном вимальовувались, відкидали тінь різні візерунки на різдвяні сюжети — від янголів до Богоматері з новонародженим сином.
Збереглись і дохристиянські мотиви, до прикладу, дерево життя як безперервний символ роду, залишились фрагменти цих вірувань, якоїсь магії. Це просто фантастика! І я вирішила, що різдвяний фестиваль — це не лише колядники, вертепи, а й витинанки. Ці освітлені композиції були масштабні, на висоту сцени, між ними проходили учасники гуртів, наче поєднуючи минуле й теперішнє. І мені захотілося цю тему розвивати. Є ідея далі створювати монументальні просторові речі, які здатні працювати об’ємно, масштабно. Цю ідею мрію втілити в експозиційних залах музею історії міста Хмельницького: люди в залах ходитимуть крізь витинанки, наче перетинаючи часові межі.
— Якщо продовжувати тему національної ідеї, то її сенс — патріотизм. Якою ти бачиш цю ідею в сучасній творчості, що для тебе найважливіше?
— Найважливіше — захистити. Ми називаємо Україну незалежною державою, а держава захищає своїх героїв, лицарів свободи. Але як насправді? Кого захищає? Ось у ці дні Інтернет гуде: Дарницький окружний суд м. Києва заборонив книгу Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса”. Чому? Тому що там ідеться про тих, хто довів Василя до смерті. І тут ім’я Віктора Медведчука, нині лідера ОПЗЖ, відвертого українофоба, спливає щоразу, коли йдеться про Стуса. І після всіх років української боротьби, війни найвищий суд України виносить вердикт: факти, викладені у книзі, неправдиві. Для всіх українців правдиві, а для найвищого державного суду — ні. Бо кат Стуса нині при владі і хоче використати момент. Виходить, ця влада думає так само, як вороги України?! Ясно, що не спинити цю книгу, ясно, що в свідомості багатьох людей відбувся зсув, якісні перетворення, але це — прецедент, ляпас.
Згадую, коли батько закінчив роботу над музеєм Голодомору в Меджибожі, я закінчувала альбом про музейну експозицію, і він був на ревізії в Інституті національної пам’яті, бо викладені факти мали бути достовірними, перевірені фахівцями. Так ось: як тільки прийшов до влади Янукович, кількість жертв Голодомору офіційно різко скоротилася від десяти — до трьох мільйонів. Але в книзі працівники Інституту, яким тоді керував Ігор Юхновський, нічого не виправили. Ця книга так і вийшла в нашій редакції. Але зараз знову публічно починається цькування, зневажання українства. Це боляче усвідомлювати…
— Кость Місевич як людина — хто у твоїх думках, мистецьких образах?
— Він насамперед носій гуманістичних ідей, бо ж відкрив не школу кулеметників, а школу бандуристів. Але жив у той час, коли вирішувалась доля України, тож довелося брати в руки зброю.
— Це, як наш оперний співак Василь Сліпак, Герой України, який покинув європейську сцену і повернувся в Україну добровольцем на війну. І віддав життя за неї.
— Так, очевидно, в гуманістах загострене почуття власної відповідальності. Коли я задумувала ідею цієї меморіальної дошки, зрозуміла, що Кость, уміючи так любити, дарувати любов людям своїм мистецтвом (вже цього достатньо, щоб бути патріотом!), віддав за цю любов життя. У цьому суть благородства людського духу, і ця спадкоємність живе в українській душі. Звичайно, краще було б, якби такі люди не гинули на війнах. І це велика біда людства, що ми досі гриземо один одного, вбиваємо, замість того, щоб творити. Бо покликання людини — не знищувати життя, а продовжувати його. І Кость Місевич увійшов в історію насамперед гуманістом-бандуристом і просвітянином. Його зброя — це духовність, мистецтво.
— Над чим ти працюєш зараз?
— Це — музей історії і культури міста Хмельницького. Почалось будівництво, як відомо, у 2016-ому, після затвердження міською радою творчої концепції. Вже завершується опорядження фасаду, проєкт якого виконав Сергій Лисий, талановитий хмельницький дизайнер, з яким ми розробляли зовнішні орнаменти, внутрішнє оздоблення. А коли розпочнеться монтаж експозиції, то буде задіяно вже багато виконавців. Робота кропітка, бо хочемо зробити наш музей дійсно новим, показати і традиції, і сучасне обличчя міста. Сподіваємося, що нам це вдасться.
— Дякую за розмову, за творчість, і нехай наша хмельницька доля буде щасливою і в буднях, і в самобутньому мистецькому просторі.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк