Чергова персональна виставка члена Національної спілки художників України Олександра Антонюка “Полювання на осінь” відкрилась 15 жовтня у Хмельницькому художньому музеї. Самобутню творчість хмельничанина давно оцінили не лише в Україні, а й за кордоном, втім нам таки щастить найбільше: адже свої роботи Олександр Антонюк спочатку пропонує на огляд рідному місту, де вже відбулося понад два десятки його персональних виставок.
Свою нинішню імпрезу автор назвав підсумковою: осінь рахує житейське збіжжя, а отже, прожитий час, змушує хоч на мить озирнутись у минуле, перетнути видимі і невидимі кордони досяжного. Та й чи існують кордони в часі, просторі, душі? Головне — відчувати співзвучність вічності і твоєї особистої миті, твоїх сенсів і відчуттів… Свої сюжети автор знаходить у конкретних речах і по-своєму інтерпретує у творчість через власну філософію, самоіронію, емоційну палітру. Його роботи — притчі, переважно взяті з біблейних сюжетів, дитячих казок, народних пісень — це діалог з нами, сучасниками, про вічне, про таємниці і сенс буття.
Нинішній осінній вернісаж митця виявився незвичним: через карантинні застороги вхід у виставкову залу — по п’ятеро, і тому, замість прем’єрного збудженого гомону, тебе оповиває тиша. Єдині погляди — спрямовані на тебе з полотен. Але дивно: ці біблейські сумовиті погляди-печаті доречні і наче зрозумілі: що, мовляв, дожилися, замаскувалися діти ХХІ сторіччя? І саме з нашим коронавірусним часом асоціюється “янгольська тематика” художника. На одному з полотен втомлений янгол виглядає з-за білої, як простирадло, шторки у порожній кімнаті. Розчинене навстіж вікно єдине впускає світло, як душа впускає надію. Нагадує шпиталь, де за лікарняною ширмою-перегородкою у коридорі, палатах — кволі люди. І янгол наче втомився хвилюватися, оберігати, застерігати.
У центрі уваги митця — проблеми сучасного світу, переосмислені через минуле, від витоків до сьогодення. Показова в цьому сенсі живописна серія “Сім печаток”. За Книгою Одкровення, сімома символічними печатями була закрита книга Апокаліпсису, Другого пришестя, про що було відомо лише Богу, і лише достойний Агнець (Лев) міг відкрити ці печаті і побачити зміст. Сьома печатка символізує сім ангельських труб, які в свою чергу символізують сім чаш гніву Божого і ще більші катаклізми. У цьому й суть художньої інтерпретації Антонюка як художника і філософа: сакральне переосмислення сучасного буття.
Його мистецький інтелект постійно шукає відповіді на проблеми сучасного у різних подіях минулого, в площині вічних загальнолюдських цінностей. “Гра в бісер” — таку назву отримала живописна серія (2019-2020), на яку автора надихнув однойменний роман (1931 р.) німецького письменника Г.Гессе. Події в творі відбуваються в далекому майбутньому, у вигаданій провінції Касталії в центрі Європи. Це резервація духовного життя, де економіка, виробництво і політика зведені до найнеобхіднішого мінімуму. Головну частину населення Касталії складає аскетичний орден інтелектуалів, які займаються освітою і вихованням молоді, а також грають у специфічну гру, названою грою в бісер, в якій людські цінності переплітаються в складні асоціативні візерунки. Хіба подібну втаємничену гру не ведуть з народом нинішні правителі, владні мужі?
Особливою серією робіт художника залишають його вірні друзі коти, горді самітники і філософи. “Це — мотиви дитинства і доросле сприйняття світу, — розповідає художник. — У декого не перестає працювати отой канальчик, у якому живуть казки, дитячі герої, і на світ така людина продовжує дивитись широко розплющеними очима. Стоїть кіт на порозі старенької хати з вузликом. До призьби дерев’яне колесо приперте. Куди йде? Суть: коли світ тобі стає затісний, коли стіни твого дому руйнуються, ти робиш крок у невідоме. Тобто, це крок віри. Крок назовні, у світ. І, в принципі, тут головний не котик, а ти. Все, що є, взяв із собою у вузлик і пішов. Чи хотілося мені робити такий крок? Для мене рух уперед — це тільки тоді, коли знаєш мету. Коли людина не має мети — сенсу нема: вона може кидатися вліво-вправо, топтатися на місці, але при цьому не наближається до мети, до мрії. Треба задавати собі іноді запитання: ось це, що я зараз роблю, наближає мене до мети, до бажаного чи ні? Художня творчість для мене не лише професія, я так пізнаю життя: за допомогою образо-творчості. Як художнику, мені це легше зробити, бо я можу через якісь свої почуття, думку, емоцію створити образ, своє ставлення до нього. Це як простий тест для дитини, коли ти запитуєш, наприклад, чи вона знає, як у кімнаті розставлені речі. І коли вона каже, що знає, а потім пробує намалювати, то виявляється, що вона більше живе у своїй уяві, ніж користується раціональним світом”.
Тетяна Слободянюк