Увесь світ спостерігає за стрімкими успіхами в спорті нашої землячки Марини Бех-Романчук. На легкоатлетку хмельничани покладають великі сподівання, адже Марина наполегливо тренується, постійно встановлює особисті рекорди, перемагає на змаганнях зі стрибків у довжину, її витривалості та працелюбності позаздрять навіть чоловіки. Все частіше ми бачимо спортсменку на шпальтах друкованих видань та екранах телевізорів, яка приваблює не лише вражаючими успіхами, а й харизмою, вмінням мотивувати інших. За спортивні заслуги Марині Бех-Романчук цьогоріч присвоїли почесне звання заслуженого майстра спорту України. Вона — чемпіонка Універсіади, призерка світових континентальних першостей. За підсумками жовтня минулого року визнана найкращою спортсменкою України. Минулоріч стала першою в загальному заліку серед стрибунок у довжину. Нагороджена орденом княгині Ольги третього ступеня. Попри щільний графік тренувань, нам таки вдалося поспілкуватися з нею телефоном.
— Пані Марино, чому саме легка атлетика?
— Більше та швидше за всіх бігала змалечку. Завжди хотілося перегнати, перестрибнути когось, тому й пішла в цей спорт. Щоправда, перший мій захід у секцію легкої атлетики був не дуже вдалим. Але, на щастя, шкільний вчитель фізкультури наполіг, щоб я таки почала займатися бігом професійно. Через півроку повторила спробу — знову записалася на секцію й більше цей спорт не покидала. Випадково потрапила до свого тренера Вадима Крушинського, разом із яким розпочала й продовжую шлях у великий спорт.
— З тренером, напевно, проводите більше часу, ніж із родиною, у вас бувають непорозуміння, суперечки чи в спорті це недопустимо?
— Ми знайшли одне одного як тренер і спортсменка. Ідеально підходимо в плані розуміння та його відчуття моїх фізичних можливостей. Оскільки з Вадимом Крушинським працюємо вже 14 років, він для мене — другий батько. Здається, завжди був поруч зі мною, разом ділили радості перемог та участі в змаганнях. Моє виховання не лише як спортсмена, а й особистісне, певною мірою, його заслуга. За це неймовірно йому вдячна.
— Одним із найбільших спортивних випробувань була ваша перша участь у Олімпійських іграх 2016 року. Що тоді видалося найскладнішим?
— Олімпіада в Ріо-де-Жанейро для мене була чимось неймовірним, незабутнім. Тоді посіла 12 місце, гадаю, на той період мені не вистачало досвіду, практики, спортивного стажу. Дасть Бог, братиму участь в Олімпіаді, яку цьогоріч перенесли на 2021 рік, і там уже почуватимуся впевненіше.
— Що для вас означала відміна Олімпіади-2020 у Токіо, в якій мали брати участь? Усі сподівалися на ваш успіх.
— Для мене це передовсім морально-психологічна проблема. Адже дуже багато і наполегливо тренувалася, була налаштована на перемогу, вже відчувала смак успіху. Але через коронавірус усе кардинально змінилося. І без того не могла дочекатися свого олімпійського стрибка, а тут доводиться чекати ще рік. Дуже важко було зрозуміти, як жити, рухатися далі, як налаштуватися на тренування в нових умовах.
— Попри все, в році, що минає, вам вдалося встановити нові особисті рекорди. Розкажіть, як це було.
— Зізнаюся, 2020-й видався дуже непростим, особливо коли постійно змінювалися карантинні правила тренувань. Для підтримки фізичної форми це досить проблематично. Все ж намагалася тренуватися за новим варіюючим графіком. Ближче до літа нам повідомили, що старти таки будуть і ми погодилися брати в них участь. І, як би там не було, цим спортивним сезоном я задоволена. Влітку мені не вдалося подолати особистий рекорд, але максимально до нього наблизилася. Не вистачало лише два сантиметри. Згодом, стрибаючи на різних стартах, врешті таки зачепила відмітку 6,96 м.
— За вас уболіває вся Україна, особливо рідний Хмельницький. Міська влада робить усе можливе для спортсменів, аби показали гарний результат: облаштовує місця для тренувань, преміює. Де, врешті, тренуєтеся: у Хмельницькому чи доводиться кудись їхати?
— На цьому етапі — в рідному місті. За підтримки міського голови Олександра Симчишина нині Хмельницький має гарні умови для тренувань: чудовий стадіон, який минулого року реконструювали. Тому здебільшого тренуюся вдома. Лише в холодні місяці (листопад, березень, квітень) виїжджаємо на закордонні тури, де тепло, гарна погода, де можемо тренуватися на вулиці для підтримки належної спортивної форми.
— Як, на вашу думку, загалом змінився спорт нашого міста в останні роки?
— За сприяння міського голови Олександра Симчишина спорт значно піднявся.
Найдостойніші спортсмени отримують премії міської ради, а це також стимулює до великих досягнень.
Високий рівень на змаганнях показують вихованці наших спортивних шкіл, отже, у хмельницького спорту є майбутнє.
Що вже й казати про спортивну інфраструктуру міста. Оновлюються стадіони, будуються спортивні майданчики, ініціються чимало спортивних заходів. Такого спортивного піднесення, здається, раніше не було. Показово, що сам міський голова Олександр Симчишин бере участь у багатьох спортивних заходах — показує приклад іншим, на нього рівняємося. Під час зустрічей зі спортсменами він постійно стимулює нас до нових досягнень.
— Професійний спорт дійсно гартує чи це виснажлива важка праця?
— Ми, спортсмени, не можемо прожити без активності жодного дня. Завжди в русі, навіть коли відпочиваємо. Гадаю, ті емоції, які відчуваємо, коли здобуваємо медаль чи бʼємо особистий рекорд, не порівняти ні з чим. Вони таки варті важких тренувань і фізичних навантажень. Заради відчуттів ейфорії успіху щодня працюєш, надихаєшся думкою про нові досягнення. Щодня прокидаюся й даю собі настанову бути кращою, ніж учора.
— Постійні перельоти, переїзди, тренування, змагання… Вистачає часу на якесь захоплення, крім спорту?
— Насправді часу не вистачає майже ні на що. В режимі постійних тренувань сконцентрована лише на своїх фізичних навантаженнях. Зазвичай тренуємося двічі на день, між тренуваннями — нетривалий відпочинок. Єдине, чим вдається захоплюватися, — це фотографія. Дуже люблю фотографувати й фотографуватися! Подобається вести свою сторінку в Instagram.
— Нині ваше найбільше випробування — Олімпіада в Токіо, а що далі?
— В умовах пандемії плани постійно змінюються, свої завдання розписуємо щомісяця. Попереду — новий сезон. Якщо все буде добре, виступатимемо на міжнародних аренах, зокрема на Олімпійських іграх. А що буде після Олімпіади — поки сказати важко.
— Чи замислювалися, чим займатиметеся, коли підете з великого спорту?
— Дуже часто, є чимало цікавих ідей. На яку саме надихнуся — поки не знаю. Усе залежатиме від того, як побудую спортивну кар’єру, з якими знаннями та рівнем досвіду її завершу.
— Які успіхи в спорті вашого чоловіка — відомого плавця Михайла Романчука?
— Михайло — чемпіон світу в короткому басейні, дворазовий чемпіон світу в довгому басейні та чемпіон Європи в довгому басейні. Нині він займається в Будапешті, попереду — ряд стартів, де прагне показати гідний результат.
— Як вдається двом спортсменам світового рівня знайти одне одного в шаленій суєті спорту, щоб побути вдвох?
— Коли йде повноцінний тренувальний режим зі зборами, змаганнями, можемо бачитися з чоловіком два-три дні на місяць, навіть на два місяці. Намагаємося пересіктися, де тільки можливо. Буває, у Хмельницькому, інколи — в Києві, часом летимо одне до одного на закордонні старти. У цьогорічному карантині був єдиний плюс — більше часу провели вдвох із чоловіком, зокрема три місяці в Хмельницькому.
— Своїх майбутніх дітей віддасте в спорт чи навпаки відмовлятимете їх від цього?
— З великим задоволенням! Але не гарантую, що це буде легка атлетика, бо є багато видів спорту. Усе залежатиме від бажання та успіхів дитини. Жодним чином не заважатиму, якщо дитина цікавитиметься чимось іншим. Але обов’язково спробую дітей у спорті, тому що, мені здається, — це дуже цікавий стиль життя.
— Серед спортсменів маєте кумира?
— Однієї людини, на яку рівняюся, немає. З дитинства фанатіла від багатьох спортсменів і в кожному подобалася певна риса або вольова, або фізична. Підростаючи, намагалася перейняти та поєднати всі ці якості, щоб досягти спортивних вершин.
— Нині — ви вже також для багатьох кумир, чи спілкуєтеся зі своїми фанами?
— Завжди намагаюся відповідати на повідомлення в соціальних мережах. Люди хочуть почути пораду чи просто добрі слова, аби мотивуватися. Часто зустрічаюся з людьми на змаганнях, вони підходять, просять сфотографуватися. На жаль, не вистачає часу, щоб зробити якусь лекційну зустріч чи щось подібне. В майбутньому, сподіваюся, щось таке організую. Можливо, проводитиму відкриті уроки для всіх охочих на хмельницькому стадіоні.
— Дякую за розмову.
Розмовляла Ірина Салій