(Закінчення.
Початок у №34)
— Вимкнути? — спитав.
— Ні-ні, хай грає. Люблю цю пісню, — втомлено мовила.
— Я теж, — відповів.
Пісню змінила інша, а вони все ще мовчали, наче обдумували слова попередньої, для обох улюбленої, кожен приміряючи її слова до своєї долі.
— Я хочу вислухати тебе, Полінко, — обережно почав він.
— Ааа… Нема що розказувати, Юрцю. Вибач… Та й навіщо воно тобі?
— Знаєш, у кожної людини бувають такі хвилини, коли треба просто виговоритись, хоча б для того, щоб стало легше на душі. Як там, у прислів’ї: розділене горе — пів горя, розділена радість — дві радості.
— Це так. А буває, достатньо просто помовчати з кимось — і легшає. Добре у тебе, Юрію. Тепло, затишно. Гарна хата.
— Твоя теж гарна.
— Гарна… Тільки життя в ній нема, тому не гріє… Та й яка вона “моя”?..
Від втоми жінка ледве складала слова докупи. Він не квапив, не ставив навідних запитань.
Поліна ще автоматично, рефлекторно схлипувала. Не помітила, як заплющились очі. Груди знову зродили відхлип від недавнього плачу, ревних сліз.
Ледь спершись на спинку м’якого крісла, на якому сиділа, за мить буквально відключилась, поринувши у глибокий сон. Потім вона подумає, що вдома (в Миколи) отак просто не заснула б, принаймні в ту страшну ніч. Та й ніколи (від заміжжя) легко не засинала. Самій — важко після скандальних вечорів, а його не обходило, як вона засинає і чи спить взагалі. Для нього головне — щоб ґарувала, приносила в хату зарплатню та всіляко обслуговувала його.
Юрій тихо піднявся, майже навшпиньки, боячись розбудити Поліну, зняв із дивана тепле покривало й накрив жінку.
Лігши в іншій кімнаті, довго не спав, боячись навіть думати, що вона завтра піде, а надто — щó завтра її чекає в “її” домівці. Та якій там “домівці”?! Домівка — це там, де тобі добре, це він знає.
Картав себе, що тоді, коли Полінка могла стати його коханою, він соромився, не приділяв їй уваги. А вона вийшла заміж. Виходить, однокласниці таки раніше дорослішають, ніж однокласники.
Боявся, що вона піде серед ночі, а він не почує, тому майже не спав. Насторожував її стогін уві сні, який раз по раз долинав до нього через ледь відчинені двері. А на світанку, як уже майже розвиднілося, сказав, проводжаючи:
— Я ж тепер не зможу спокійно жити, Полінко, знаючи, що в тебе…
— Не треба, Юрасю. Мені соромно… Вибач, будь ласка. Нічого не зміниш. Дякую тобі за розраду. Не знаю, куди я зайшла б, якби ти не зустрівся чи не впізнав, не заговорив, не забрав до себе…
— Дякую за ці слова…
Йому справді було приємно почути це. Потім додав:
— Хоча ти так нічого й не казала… Але не переймайся, Полінко. Все це — між нами. Я справді не міг поминути тебе і просто так залишити серед ночі, серед зими… Хто б я після цього? А ти… ти мені не просто однокласниця й односельчанка…
Він запнувся на півфразі, а вона поспішила сказати: “Бувай”.
Невдовзі, як знову сталася подібна буря, Поліна не робила кола селом, а одразу відчайдушно повернула на вже знайому вулицю, хоча й довго простояла біля вже знайомого паркану. Вагалась і ще більше соромилася зайти. У Юрія світилось, хоча було вже близько до півночі. Подумала: ось погасне вікно — й вона поверне додому. А він мовби відчув її присутність: вийшов з ґанку — й одразу попрямував до хвіртки. “Як, ну як можна відчути?”, — думала пізніше, не раз із приємним щемом згадуючи…
Як він зрадів! А потім враз похмурнів: адже в неї знову щось сталося, якщо вона прийшла!
— Полінка? Полінка!.. Ти не повіриш: я весь вечір думаю, що там у тебе, бо нині бачив Миколу п’яного… Як добре, що ти прийшла!
І знову не квапив. Знову духмяний чай, мед, її улюблене печиво, яке не приїдається. Знову — мелодія із приймача і тепла розмова. Спершу про все й ні про що.
Поліна почала сама. Й полилась її невимушена розповідь. Цього разу вона володіла собою, хоча й зі слів, і з вигляду кричала її душевна втома. Юрій не перебивав: дав їй вволю вибалакатись, вилити все, що вважала за потрібне. Хоча й думала, що треба б десь і прикусити язика: Юрій не подружка, тож чоловікові, хоч він і однокласник, нащо все те знати? Але він більше, ніж подруга! — перечило єство (чи серце?)… І Полінка відчула, як її душі легшає. Біль і тривога якось наче розтанули, мовби оцей мед у чаєві.
Вечір слухав — і здався: не закінчувався. Ніч давно прийшла, хоча для них ще не почалася. Часу не помічали, хоча всього лише розмовляли, тільки дзигарики щогодини нагадували про час: вицокували “круглу” годину. Не хотілося розходитись, але їй треба було йти. Мусила: надворі — світанок.
Цілий вечір, слухаючи Полінину розповідь, Юрієві так хотілося закурити, аж у голові паморочилось. Але терпляче стримувався: при ній не дозволив би собі. Це ж як себе треба не поважати, щоб при жінці, та ще й в хаті, курити! І взагалі: треба кидати цю дурну звичку! — подумки вирішив і вже знав, що так і зробить. Щоб Полінка навіть не знала, що він мав цю шкідливу, згубну звичку, не гідну справжнього чоловіка.
Цілий вечір і на прощання йому так хотілось обійняти її, притулити близесенько до грудей, до самісінького серця, проте боявся сполохати, образити. І їй так хотілось його доторку, але боялася здатись легковажною, надто вільною.
— Все мине, Полінко. Наберись терпіння. А якщо захочеться вилити душу, якщо несила терпіти — прийди, я завше вислухаю. Ми ж однокласники, а це — майже родичі, — усміхнувся на прощання, хоча хотілося сказати набагато більше.
Ну, а їй… так хотілося почути щось більше…
Жінці стало тепло-тепло, вкотре за цей довгий і водночас такий короткий вечір, вечір — до світанку.
Але цей її настрій розвіювався тим швидше, чим ближче Поліна підходила до Миколиної хати. Хммм… Укотре запримітила, що їй подумалось: “Миколиної”, а не “її”, “їхньої”. Бо це справді Миколина хата. Була юридично, за спадщиною, і буде фізично. Себе вона в ній уявляє все важче, якось непевно, наче в чужій. Чомусь нічого теплого й радісного не пригадується, лише сварки, лайливі, замість ніжних, слова, її вічна завантаженість рутинною роботою, розмови тільки про роботу і про гроші та її вічне догоджання чоловікові. Згадалося мудре прислів’я, не раз чуте з бабусиних вуст: жінка чоловікові — подруга, а не прислуга!
Миколина хата для неї — помешкання, але не оселя, не домівка. Зате легко уявляє себе у… крайній хаті села… Там твоя домівка, де тобі добре. Це вона тепер точно знає!..
Любов Сердунич