На хвилі національного піднесення під час Революції гідності, стомлені від несправедливості й приниження, чимало хмельничан стали активними учасниками Майдану спротиву. Серед них і Анатолій Суліма.
Чоловік хотів кращого життя двом улюбленицям-донечкам та коханій дружині Валентині. Вдома не розповідав про свої наміри, не вдавався до деталей. Але чуйне серце дружини передчувало біду. У лютому 2014 року її серце ледь не вилетіло з грудей, коли дізналася, що чоловік десь там, під хмельницьким СБУ, де вже горіла будівля, а озброєні есбеушники стріляли в мирних мітингувальників. На щастя, для Анатолія Суліми тоді все обійшлося. Але ці події ще більше підштовхнули чоловіка до рішучих дій, відтак вирішив їхати на столичний Майдан.
“Анатолій просто рвався в Київ, його душа прагнула справедливості, — згадує дружина. — Казав, що не може сидіти, склавши руки, коли народ струсив плечі від ярма. Але тоді його вмовила залишитися вдома ще зовсім маленька донечка Маринка. Плакала, обіймала його, просила: “Таточку, не їдь…”. Дитячі сльози трохи вгамували його запал”.
Згодом, коли над країною нависла реальна загроза війни, Анатолій Суліма одним із перших у місті кинувся до військкомату, щоб записатися в ряди добровольців. І знову ж робив це потай від рідних.
Якось увечері, повернувшись із роботи додому, Анатолій Володимирович попросив кохану зайти на кухню й зачинити за собою двері. Та одразу зблідла, напівсвідомо сповзла на стілець і, наче крізь сон, почула, що чоловіка забирають у зону проведення АТО, він уже пройшов медкомісію й готовий вирушати. Призвали його в липні 2014 року. Цього разу ніякі сльози і вмовляння рідних чоловіка не зупинили.
“Напевно, якби я в порозі лягла, переступив би і пішов воювати. Інакше, казав, дітям в очі не зможе дивитися. Говорив: “Валю, там хлопчики помирають, а я у своїх 38 років на дивані відсиджуватимуся?” — ділиться дружина героя.
На фронті Анатолій Суліма потрапив у сьому автомобільну санітарну роту старшим солдатом Збройних сил України. За словами дружини, спочатку їх готували у Хмельницькому, вчили ремонтувати автомобілі швидкої допомоги. Його призначили водити швидку, адже в цивільному житті теж працював водієм: спочатку 14 років сидів за кермом маршрутного таксі, потім — у різних міських службах таксі.
Тож на війні Анатолій Суліма рятував поранених побратимів, доставляв їх з передової до мед-закладів.
Двічі з фронту навіду-вався додому. Остання відпустка припала якраз на Новий рік. Вдома чоловік загадав бажання якнайшвидшого миру в країні, щасливого життя в родині, але чомусь небо його не почуло.
“Вдруге потрапив на передову в січні 2015-го, тоді якраз почалися активні військові дії в Дебальцевому. Бойовики мали намір захопити важливий стратегічний об’єкт. Згадую, як хоронили хлопчика Дмитра Іваха, потім інших. Все це наганяло страху, почала ще дужче переживати за Толю”, — згадує дружина героя.
І, як виявилося, недаремно. Під час перевезення поранених із Дебальцевого 9 лютого 2015 року карета швидкої допомоги з екіпажем, де був Анатолій Суліма, потрапила в засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове. Потім машину жорстоко обстріляли, майже не залишивши шансів екіпажу вижити. Лише одного пораненого вибухом викинуло зі швидкої. На жаль, для Анатолія Суліми ця зустріч із ворогом стала фатальною.
Тіла загиблих знайшли лише 23 лютого, ще кілька разів намагалися вивезти їх з-під обстрілу.
“Попри все, Анатолій постійно був зі мною на зв’язку, хоч ми знали, що мобільні телефони прослуховувалися. Завжди телефонував увечері. А вдень трагедії, ніби відчував, зателефонував раніше, я була на роботі. Це була наша остання розмова. Потім зв’язок зник. Для нашої родини почалися найстрашніші дні — в очікуванні тривожної звістки. Надіялися, що живий. Але вже 23 лютого нам повідомили про його загибель. Похорон відбувся 25 лютого. Нині Анатолій спочиває з побратимами на Алеї Слави, що на кладовищі в Раковому”, — крізь сльози розповідає вдова Валентина.
Досі не загоїлася рана її втрати. Але Валентина Суліма каже, що постійно доводиться ховати сльози та біль: вдома — від дітей, на роботі — від колег.
У її памʼяті Анатолій залишився 38-річним чоловіком зі співчутливим серцем та доброю вдачею. Він завжди хотів зробити для когось більше, ніж для себе. Паралельно основній водійській роботі займався ще однією улюбленою справою — виготовляв меблі на замовлення. Вдома ж залишилося мало його виробів, бо все часу не вистачало.
У Хмельницькому мав багато друзів та знайомих, адже тут народився 1976 року. Навчався в колишній ЗОШ №11, тепер гімназії №2. Нині там навчається його молодша донька.
“Жити далі допомагають діти. Уже заміжня наша старша донечка. Дідусь не дожив до народження онучки. Нині їй рік і два місяці. Дуже хочеться, щоб в Україні нарешті запанував мир, заради якого помирали наші чоловіки”, — каже пані Валентина.
За відвагу Анатолій Суліма нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня, відзнакою “Народний герой України”, він — почесний громадянин міста Хмельницького. В школі, де навчався, висить меморіальна дошка на честь Героя.
Марина Зінов’єва