Книга книг говорить любити ближнього, як самого себе. А якщо любити, то й горе чуже за власне сприймати. Саме такими є життєві принципи людини великої душі — волонтерки Тетяни Баско. З дитинства мати вчила її не залишати людину в біді, байдуже, рідну чи сторонню. А все тому, що й самій родині жилося непросто. Сама пані Тетяна — дев’ята дитина в сім’ї.
“З дитинства памʼятаю, носила їжу прикутим до ліжка односельчанам, у яких навіть були родичі, близькі. Але найбільше про них чомусь турбувалася наша сімʼя. Згадую, як мама наказувала, аби я спершу нагодувала сусідку — бабу Параску, а вже потім ішла гратися з ровесниками. Зізнаюся, мені малій цього дуже не хотілося. Тож іще дитиною зрозуміла, як важко доглядати за літніми людьми. Тоді вперше витирала бабусі обличчя, годувала з ложки… У свої 18 років доглядала за стареньким інвалідом із рідного села. Навчилася згуртовувати школярів, щоб допомагали йому рубати дрова, носити воду. Це були мої перші волонтерські уроки”, — згадує жінка.
Дорослою Тетяна Баско стала справжньою сестрою милосердя в цивільному. Розмах її опіки нині величезний: дбає про будинок для літніх людей, дітей-сиріт, військових на сході країни…
Турбота про захисників — особлива сторінка в житті волонтерки. Патріотична, освічена українка, журналістка за фахом, на хмельницькому майдані Революції гідності була з перших днів. Підтримувала громаду не тільки словом, а й ділом. Усіх майданівців знала в обличчя, переймалася їхніми турботами. Звісно, найактивніші з Хмельницького подалися на столичний майдан, а потім добровольцями пішли боронити Україну від сепаратистів.
Ночі не спала після трагічних подій під будівлею СБУ. Особливо боліло серце за пораненого Олега Топольницького. Попри тривале лікування молодий чоловік втратив ногу.
“Хвилювалася, хто подбає про цю дитину, адже він сирота, хто зарадить, — крізь сльози розповідає Тетяна Баско. — І якось Бог привів мене до нього. Випадково познайомилася з його бабусею. Вона розказала, що це її Олежка так поранили, але бабця навіть не знала, де він лікувався. Взимку привела стареньку з палицею в реанімацію до онука, з ним одужував ще один поранений. Бідна бабця ще хотіла останніх 20 гривень хворим залишити, казала на двох розділити. І в ту мить такий жаль пройняв…”.
Поки поранений лежав у лікарні, Тетяна Баско турбувалася про нього, як про власного сина. Всім розповідала про Олега й потроху почали підтягуватися люди, які також хотіли йому допомогти. Згодом оформила банківську карту, щоб бабусі благодійники перераховували кошти. А коли Олега вирішили відправити на лікування в Чехію, виявилося, що в нього одні штани й ті брудні від крові. Тоді разом з волонтерами назбирали йому одягу стільки, що ще й вдома залишилося. Розголос про нього сягнув навіть Португалії. Звідти пані Тетяні телефонувала добродійка, питала, як допомогти земляку. Як зі світу по нитці — бідному сорочка, так майданівцю силами добрих людей вдалося пройти курс лікування за кордоном.
Коли почалася російсько-українська війна, Тетяна Баско була однією з перших, хто кинувся на допомогу бійцям. Спілкуючись із військовими телефоном, дізнавалася їхні потреби. Найнеобхіднішими були маскувальні сітки. Опанувавши спосіб їх виготовлення, пані Тетяна з чоловіком почали самотужки виготовляти маскування з сітки для риболовлі та клаптиків тканин. Тоді найбільше сіток потрібно було захисникам Донецького аеропорту. З часом їх кількість налічувала тисячі і самі вони вже не справлялись з роботою. Потрібно було організовувати команду, яка мала їх плести. Вдома це було важко, тому імпровізовану майстерню облаштували у ТЦ “Дитячий світ”. Тоді вже ніхто нічого не забороняв і на третьому поверсі торгового центру розрісся волонтерський штаб. Плели маскувальні сітки, кікімори, вʼязали шкарпетки та рукавиці, шили подушки. Знайомі швачки після своєї основної роботи шили хлопцям білизну, латали теплий одяг.
У Тетяни Баско зʼявилося дуже багато однодумців. Якось військовики замовили маскувальну сітку для машини, яку назвали Фросею. Про неї на війні ходили легенди. Пофарбувавши колеса автівки у білий колір, накинувши на неї маскувальну сітку кольору снігу, хлопці підʼїжджали впритул до сепаратистів і з вікон обстрілювали ворога.
Життя волонтерки під час війни стало дуже насиченим подіями. Можна навіть книжку писати про історії, які сталися з її друзями-військовиками. Згадує, як росіянину Іллі Богданову, який перейшов воювати на бік української армії, допомагала отримати українське громадянство, а ще, як одному із захисників шукала берци 46,5 розміру. Взимку носив старі з підошвою, примотаною скотчем, а зверху на чобіт одягав вʼязану шкарпетку. Сльози навертаються на очі щоразу, коли пані Тетяна згадує засніжені окопи, в яких ночували наші бійці, як копали їх у люті морози.
Каже, війна змінила багатьох військових. Юнаки, які пішли на фронт, там подорослішали, дехто навіть одружитися встиг. В одного пані Тетяна з чоловіком на весіллі були названими батьками.
“Щотижня передавали на фронт їжу. З іншими волонтерами лагодили її спершу в мене вдома — кухня чорна була. Потім перебралися в церкву, яку відвідую, — храм Преподобного Іова Почаївського. Там готували на електричній плитці, згодом довелося облаштовувати потужнішу техніку. Часто готували бійцям різні домашні страви, особливо любили вареники, які називали бандерівськими. Передавали їх в АТО відрами машинами, які відправлялися на схід із різних міст. Тоді хлопцям так хотілось домашньої їжі”, — розповідає добродійка.
Чимало допомагала й вдовам, які втратили своїх чоловіків на фронті. Більшість із них — молоді жінки. Дехто з захисників так і не побачив своїх новонароджених дітей… Вгамовуючи біль і сльози, Тетяна Баско вчила їх жити далі.
Опустилися крила волонтерки, коли президентом України став Володимир Зеленський. Розчарувалася, що після такого сплеску національного піднесення, пробудження національної свідомості більшість українців, навіть бійців на Сході, обрали некомпетентну людину, з сумнівно патріотичними поглядами.
Нині пані Тетяна почала більше перейматися дітьми-сиротами. У згаданому православному храмі, прихожанкою якого є дуже давно, познайомилася з педагогом ружичнянського Центру соціально-психологічної допомоги реабілітації дітей “Подолянчик”. Так розпочалася її допомога сиротинцю, згуртовувала й інших прихожан. Нині колишні вихованці притулку для дітей люблять пані Тетяну як маму.
Разом із вірянами православного храму Тетяна Баско неод-норазово збирала гроші та все необхідне й для психоневрологічних центрів у Меджибожі та Виноградівці.
Знає жінка кожного в обличчя й у міському будинку для літніх людей. Допомагає стареньким, чим може.
Що ж дає тендітній жінці сили на таку милосердність? Каже, Бог допомагає, ним кожному своя місія розприділена.
Тетяні Баско неодноразово пропонували заснувати громадську організацію, але не бачить у цьому потреби, бо люди й без того обʼєднані духом та добрими справами.
“Добротою наших людей не перестаю захоплюватися, вони ніколи не залишать у біді, варто лише звернутися до них за допомогою”, — ділиться пані Тетяна.
За свою волонтерську діяльність Тетяна Баско має чимало відзнак. Але про них розповідає неохоче. Каже, то не головне, навіть трохи їх соромиться, бо робить усе щиросердно і не заради винагороди.
“В усіх добрих справах своїх не розчарувалася, включно з участю в Революції гідності. Раніше, в роки Майдану, про нас писали іноземці, що українці — приклад для всього світу. А нині подружка — редактор газети в Чикаго каже, те, що зараз там пишуть про сьогодення українців, — біль і сором. Попри все вірю, що лихо мине, як страшний сон. Патріотизму дітей навчала, викладаючи ще в Палаці творчості дітей та юнацтва. І дорослі не повинні забувати, що маємо бути горді, що ми — українці!” — закликає жінка з великим серцем.
Іринна Салій