24 серпня Україна святкує 29-ту річницю виняткової історичної події — ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР абсолютною більшістю голосів Акта проголошення незалежності України.
Насправді ж у 1991 році відбулося відновлення української державності, яка має тисячолітню традицію — Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовське, Козацька держава, державні утворення ХХ століття. Але під впливом зовнішніх чинників та внутрішніх міжусобиць українські території не раз потрапляли під владу держав-завойовниць.
Під час Української революції 1917-1921 років українцям вдалося відновити державу. Вона кілька разів змінювала назву і форму: УНР, Українська держава, знову Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка. Становлення держави відбувалось одночасно зі спробами стримати зовнішню агресію з боку Росії та Польщі. Українська Народна Республіка у цій боротьбі зазнала поразки, а українські політики, які представляли державу, продовжили діяльність у формі еміграційних урядів.
Західні землі України розділили між сусідніми країнами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною, куди вони увійшли без жодних особливих статусів. На решті земель УНР через збройну агресію більшовицької Росії було встановлено комуністичний режим. Радянська влада спиралася на потужний репресивний апарат, а її функціонування було безпосередньо пов’язане з центром влади у Москві.
Протягом 1920-х завдяки політиці українізації в Україні розпочався підйом національної культури, часткове залучення українців до керівних органів. А створення Української Радянської Соціалістичної Республіки було вимушеною поступкою російської комуністичної влади українському національному рухові. УРСР мала деякі формальні ознаки держави (кордони, органи влади, символіку), проте не було головної — суверенітету. Відтак вона ніколи не була незалежною, ані у вимірі внутрішньої, ані тим паче зовнішньої політики.
В міру посилення комуністичного тоталітарного режиму зростала політична і економічна залежність України. Це викликало наростання спротиву, який вилився в рух, спрямований на відновлення незалежності. У кінці 1980-х цей рух разом із національно-демократичними революціями у Східній Європі відіграв важливу роль у падінні комуністичних режимів, а в Україні призвів до відновлення незалежності.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР під тиском демократичної опозиції та масових вуличних демонстрацій ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року було прийнято Акт проголошення незалежності України.
Остаточне утвердження України як незалежної держави відбулося 1 грудня 1991 року, коли понад 90 відсотків громадян підтримали цей вибір на Всеукраїнському референдумі. Результати референдуму заклали початок міжнародного визнання України іншими державами. Після цього формальні ознаки державності, які мала УРСР, наповнилися реальним змістом. Але на початку ХХІ століття російська влада на чолі з Володимиром Путіним взяла курс на відновлення свого впливу на пострадянському просторі. В Україні вона активно використовувала проросійських політиків, економічний тиск, громадські організації та підконтрольні їй медіа. У 2010 році президентом України став зручний для Кремля політик Віктор Янукович. Його спроби створити в країні антидемократичний режим, схожий на російський, викликали масовий громадянський протест. У результаті він змушений був утекти з України, а Росія для збереження впливу вдалася до збройної агресії в Криму та на Донбасі.
Тож з 2014-го, через 23 роки після проголошення незалежності, українці знову зі зброєю в руках стали на захист власної свободи і територіальної цілісності держави. Ця боротьба триває вже шостий рік поспіль і дуже прикро, що на шостому році російсько-української війни президент України Володимир Зеленський з першого ж дня перебування на посаді почав руйнувати інституції в середині країни і підривати її авторитет у світі, стрімко вибудовуючи антидемократичний і антиукраїнський режим. Адже у президента, тим паче у такий час, мала б бути проукраїнська риторика, риторика, яка б не підігрувала нашим ворогам. На жаль, у Зеленського її немає і якщо й надалі він продовжуватиме грати роль миротворця, а насправді загравати з країною-агресором, здаючи інтереси своєї держави, він з часом може опинитися у Ростові.
Варто згадати лише таємні домовленості про створення спеціальної “Консультативної ради”, в яких ОРДЛО фіксувались в якості суб’єкта, а Росія миротворцем. Тобто в так звану Консультативну раду Зеленський і його команда за стіл переговорів на рівних правах і в рівному статусі хотіли посадити представників офіційної України та самопроголошених “ДНР” і “ЛНР” і у такий спосіб визнати їхню легітимність. Росія ж, яка насправді є агресором, за допомогою даного формату мала перейти у статус спостерігача, тобто миротворця. Іншими словами РФ мала отримати підтвердження своєї мантри “нас там нєт” і всістись за стіл переговорів як “посередник”, а не учасник конфлікту. Від України відповідний протокол у Мінську підписали другий президент Леонід Кучма, від Росії — спеціальний представник Азамат Кульмухаметов, від ОБСЄ — Гайді Грау, від ОРДО і ОРЛО — Наталія Никонорова і Владислав Дейнего. У переговорах також брав участь глава Офісу президента України Андрій Єрмак.
І хоча тоді, налякавшись акцій протесту, команда Зеленського “поставила на паузу” ідею проведення діалогу з Донбасом на російських умовах, вона явно продемонструвала свою антиукраїнську позицію і державну зраду. Продовжив її екс-президент Кравчук, який очолив Тристоронню контактну групу, на якій сторони дійшли згоди щодо повного та всеосяжного припинення вогню на лінії розмежування з 27 липня. Зеленський назвав нове перемир’я проривом. Але парадоксальна річ: Росія стверджує, що не є учасником триваючого конфлікту на Донбасі на сході України і тому не може гарантувати дотримання перемир’я, але при цьому російський президент Путін проводить телефонну розмову з українським президентом Зеленським для обговорення припинення вогню на Донбасі. І це лише один приклад, коли незалежна Україна грає під дудку Росії, яка зазіхнула на її суверенітет.
Нині є інформація, що партія “Слуга народу” після місцевих виборів планує створити ситуативну співпрацю з політсилою Медведчука-Рабіновича “Опозиційна платформа — За життя”, яка є однозначно проросійською. Чим це може закінчитись? Втратою суверенітету як складової незалежності? Однозначно — ні! Бо, на щастя, окрім пристосуванців та зрадників, які, до речі, завжди траплялись на шляху до незалежності, справжніх патріотів, для яких незалежність нашої держави — це не просто слова, в рази більше і в критичні моменти вони вміють об’єднуватись.
Хоча ризики залишаються. Тому варто пам’ятати, що Мінські угоди — це пастка, замаскований обман, Троянський кінь Путіна. Всівшись на нього, він хоче протягнути автономію або особливий статус Донбасу — це його мета, щоб у такий спосіб домогтися контролю над усією Україною. А президент Зеленський йому в цьому допомагає. За таких обставин маємо усвідомлювати, що, слідуючи Мінським угодам і формулі Штайнмайєра, яку досі підтримує і наш президент, і той же Кравчук, Україна ризикує втратити незалежність. Бо все ж таки питання внутрішнього державного устрою має вирішуватися тільки самою Україною, а не іншими країнами. А відтак влада України має вимагати від Росії повернення своїх окупованих територій і стояти на цій позиції твердо, вимагати виведення російських військ з території України, а не підписувати угоди про всеосяжне припинення вогню на умовах капітуляції і замовчувати, що Росія — ворог.
Варто задуматись і врешті зрозуміти, що наша незалежність — це величезне досягнення, але разом з тим це й досі боротьба, плавба серед штормів: з революціями, мовним протистоянням, національними зрадами, іржею корупції, олігархатом і жертвами від російсько-української війни. Це й досі більмо в очах деяких наших сусідів. Тому незалежність потрібно не лише виборювати, а й утримувати, і коли це усвідомить більшість, тоді можна буде стверджувати, що Україна перемогла.
Лариса Світловська