Серед однокласників, як виявилося з роками, Павло став найуспішнішим. У школі чомусь вважалося, що цей довгов’язий білявий хлопець з голубими й чистими очима ні на що інше не здатний, як бути відмінником. Авжеж, старанно вчитися, знати відповіді на усі запитання вчителів і — давати списувати. Усім. Він нікого не виокремлював, просто витягував з портфеля зошит з домашнім завданням, клав на парту. Охочих списати назбирувалося чимало, тож вони обсідали парту, як бджоли стиглу грушу. І навіть так само дзижчали: у їхньому гурті гуло, як у вулику.
Павло, чи, як його лагідно усі називали, Павлик, тим часом “залипав” у якусь книжку. Як правило, то була фантастика. Його теж усі називали фантазером. Мрії у нього були найрізноманітніші. Йому легко давалися точні науки, тому хотів стати хіміком. Або ж математиком. Або ж поглиблено вивчати фізику і стати відомим вченим…
Цей лагідний сором’я-зливий хлопець багато мріяв. Розповідав про свої мрії усім. Однак, не всі вірили, що Павлик може досягти якихось вершин. Ну, вчитель, максимум, викладач у виші. Розумний, інтелігентний, доброзичливий…
На першу зустріч, після п’яти років, він приїхав уже дипломованим спеціалістом — програмістом. Чесно кажучи, ця професія, здавалося їм, не дуже личила їхньому Павлику. Ніхто й ніколи чомусь не міг уявити його “айтішником”. Ось професором з портфелем викладача й пенсне на носі — будь ласка.
Однак про Павлика мало хто думав, були зайняті розповідями про себе, хвалилися, згадували. Он Ігор їхній інститут сухопутних військ закінчив. Офіцер, такий красивий у військовій формі! А Катька і диплом педагога отримала, і заміж “вискочила”, і донечку народила! Їй по-доброму всі заздрили — усе встигла! Одне слово, кожен мав уже якісь досягнення, про які поспішав розповісти. Павлик лишень сказав, що живе у Львові, комп’ютерні програми розробляє для якоїсь там фірми, начебто спільної, українсько-німецької. Якої саме фірми, нікому вже не було цікаво, усі бігли до танцю, та й Павлик якось не дуже квапився розповідати.
Зустріч минула швидко. Опівночі усі розійшлися-роз’їхалися по своїх місцях.
Коли минуло десять років після шкільного випуску, знову найактивніші закомандували зустрітися у рідному містечку. Тепер усі стали трішки поважнішими. Майже всі одружилися і хвалилися, показуючи один одному фотки діток. Лише Павлик мовчав про сім’ю, сумно віджартовуючись, що його наречена, мабуть, ще підростає. Однак саме Павлик мав найвишуканіший вигляд серед них усіх: стильний, з модною стрижкою. Одяг і черевики, здається, самі розповідали про свою якість і високу ціну. На руці гордовито виблискував дорогий швейцарський годинник. У руках Павлик крутив ключі від автомобіля. Дівчата перешіптувалися, що й авто у нього відповідного класу. “Крутим став наш Павло, жаль, що ми вже заміж повиходили, — усміхалися. — А то позалицялися б”.
Павло все ще був неодружений. Працював у тій самій фірмі, часто їздив у закордонні відрядження, заробляв дуже пристойно. Уже й трикімнатну квартиру придбав у Львові…
Наступна зустріч однокласників відбулася аж через десять років — тобто, через двадцять після випуску. І цього разу Павло однозначно став головною фігурою. Бо приїхав сяючий, задоволений і з дверей оголосив: “Можете мене привітати, я — молодий батько, з вас усіх наймолодший. Син у мене, Максимко!”
Дійсно, підросла нарешті для нього наречена, Оленка, на п’ятнадцять років молодша. Закохався у неї і ніби ніде нікого не було й немає. Усе для неї, коханої. А вже коли син народився, щасливішого за Павла годі було шукати. Хоч і на роботі постійно був зайнятий, та не дозволяв своїй молодій дружині перевтовмлюватися. Головним її завданням було годувати дитину, гуляти з нею і потім відпочивати. А він, Павло, усе мив, прав, готував. І від цього кайфував — син росте!
Минали роки, Максим підростав. Павло щедро ділився його фотками з друзями, пересилаючи на Вайбер. А у своїй сторінці на Facebook взагалі взяв за правило мало не щодня виставляти пости про життя свого синочка. Як ішов до школи, як вчився на велику їздити, як на морі хвилі підкорював… А вони сім’єю, щоб ви розуміли, побували практично всюди, де можна. Щоліта відпочинок на морському узбережжі, а взимку — екскурсія до менш гарячої країни. І на всіх фотографіях Максим, син Павла, його щастя і радість. Щоправда, малий був копією матері. Такий же смаглявий і чорнокосий. Павло і цьому радів: “Люблю його від цього стократ більше, бо так схожий на кохання мого життя!”.
Освітою займався особисто. Школа, звісно ж, найкраща. Знання іноземних мов на високому рівні. Особливо штудіювали німецьку. Батько, досконало її знаючи, допомагав синові. Коли вже Максим був у класі шостому чи сьомому, то з батьком міг практично вільно спілкуватися німецькою. Що вони й робили вдома, і мама не розуміла про що вони говорять, тому дуже сердилася.
А чому, власне, німецька, запитаєте? А тому, що Павло вважав, що будь-який німецький продукт — найякісніший. Пропрацювавши у німецько-українській фірмі десяток років, добре затямив, що німці ніколи не підведуть. Тому й мріяв свого Максимка до Німеччини відправити, щоб там освіту здобував. Знайшов якусь освітню програму за обміном, і Максим уже в десятому класі навчався у Ганновері. Після закінчення одразу вступив до місцевого університету на біологічний факультет.
Про це Павло теж одразу сповістив усім у соцмережах. Усі ставили “лайки”, хто щиро, а кого, може, й завидки брали, однак, все одно, долучався. І саме на цей час і припало 35-річчя їхнього шкільного випуску. Востаннє їхній клас зустрічався ще на 20 років, тому охочих знову побачитися було чимало. У школі зібралися у липні. І Павло приїхав, разом з Максимом, щоб кілька днів погостювати у мами й бабусі.
Уже ніхто не дивувався елегантності й вишуканості Павла, його черговому автомобілю “з нуля”. Вечір видався веселим і, як завжди, галасливим. Усім знову було наче по сімнадцять. Лишень Павло, помітили спостережливі однокласниці, якийсь ніби не такий, як завжди. Чомусь сум в очах зачаївся. Більше мовчить, ніж слово яке скаже. Щось думає і думає…
Аж тут раптом Ірина, їхній колишній староста, як вигукне: “Павлику, а де твоя обручка?”. Той знітився, аж почервонів, здається, руку під стіл заховав. І якось аж сердито кинув: “Та нема обручки, нема! Годі про це!”. Усім не по собі стало, уже й не до веселощів. А Павло притьмом кинувся на балкон, цигарку тремтячими пальцями припалює. Хотіли йти його заспокоювати, але Катька, яка найпершою заміж вийшла і уже двох онуків виховувала, зупинила всіх: не треба!
Сама пішла, пляшку шампанського прихопивши. Павло її не відштовхнув. Усі мовчки усміхнулися: звичайно, не прожене, вона йому у школі подобалася! Довгенько вони на балконі розмовляли. Та ні, не розмовляли, вигукували щось, кричали, сміялися, плакали. Пили шампанське і палили цигарки. А потім вийшли. Павло ніяково потис чоловікам руки, попрощався з усіма та й пішов до материнської хати.
Катька ж усіх зібрала за столом й почала розповідати. Виявляється, Павло зі своєю Оленою не живе уже три роки. Пішла вона від нього. Точніше: поїхала. Ні, полетіла. Аж у Штати, разом з колегою Павла, якого запросили туди на роботу. Той теж покинув дружину з десятирічною донькою.
Павло благав Олену не забирати ще й Максима. Але вона й не думала його брати. “Нехай з тобою залишається, я не проти. Він же тебе любить більше, ніж мене. Але навіщо він тобі? Ти ж не знаєш і не помічаєш нічого, живеш у своєму світі. Нарешті скажу тобі правду. Максим не твій син! І тебе я ніколи не кохала! Вийшла заміж за тебе, бо мій хлопець, дізнавшись, що вагітна, чкурнув, аж загуркотіло. А тут якраз ти трапився, для мене уже й підтоптаний, але багатий і добрий. Ось я і вирішила скористатися моментом. І не помилилася. Але ж ти теж щасливий був…”.
Ось так вони розпрощалися. Максим, щоправда, сумує за мамою. Але вони спілкуються телефоном, він їй уже пробачив. Павло ж… Павло щасливий, що син залишився з ним.
…Наприкінці серпня вони поїхали знову до океану. Насолоджуються відпочинком максимально, адже Максиму через тиждень-другий на заняття. На всіх фотографіях, які Павло виставляє у Facebook, він разом з Максимом, своїм сином.
Тетяна Сікорська