Незабаром тих, хто любить читати, чекають літературні новинки хмельницької поетеси та письменниці Ольги Саліпи. Два її романи перемогли у престижних літературних конкурсах і вже готові до видання. Творчість авторки стала стрімким проривом у літературу, одразу завоювавши інтерес читача та схвальні відгуки авторитетів слова. Про літературні успіхи Ольги Саліпи наша з нею розмова.
— Пані Олю, ви плакали від щастя, коли рукопис вашого роману переміг в одному з найпрестижніших літературних конкурсів “Коронація слова”.
— Так, адже перемогти не сподівалася. Це конкурс, якому два десятки років, де є номінації “пісенна лірика”, “пʼєси”, “молода коронація” — твори для і про дітей. Але номінація “романи” вважається найпрестижнішою. За рік у конкурсі беруть участь до шести тисяч письменників — відомих та початківців. Кращих обирають анонімно, автори підписуються псевдонімами. Твори конкурсантів мають бути раніше не виданими й ніде не опублікованими. Головна умова “Коронації слова” — написання рукопису українською мовою. Це конкурс міжнародного рівня, тому змагатися доводиться не лише з українськими авторами.
Цьогоріч оголосили переможців лише в номінації “романи”. В фінал вийшли 18 рукописів, а всього на конкурс надіслано більше тисячі з семи країн світу. Багато років головою журі цього конкурсу є філолог, літературознавець, доцент Софія Філоненко. До складу журі також входять видавці, керівники великих бібліотечних систем, а також минулорічний володар першої премії. Отож наступного року оцінюватиму конкурсантів і я.
— За результатами цьогорічних літературних змагань корону одягнув ваш роман “Оля” про Ольгу Кобилянську. Познайомте наших читачів з цим твором.
— Він невеликий за обсягом, не має навіть десятка друкованих аркушів, на противагу іншим конкурсним романам. Журі часом називали його художньою біографією Ольги Кобилянської, але мені це дуже незвично, бо біографію не писала. Це роман, де розкриваю особистість, внутрішній світ Ольги Кобилянської. Звісно, там є біографічні дані, описані історичні події, які відбувалися з нею та її оточенням. Але все це, скажімо так, — фон для розкриття її особистості.
Ольга Кобилянська цікава для мене як сильна жінка, в якій багато протиріч. Вона боролася зі своїми невдачами, умовами, в яких опинилася. Крім того, що народилася в інтелігентній сімʼї, де цінували книги і знання, в неї не було ніяких можливостей для розвитку. Не було належних умов стати тим, ким вона стала. Освіта Ольги Кобилянської обмежилася чотирма класами, решта — самоосвіта. Цікаво було показати її як жінку, можливо, прирівняти до сучасниць, щоб десь знаходили себе і розуміли, що проблеми сильної жінки колись і нині однакові.
— Не боялися створити неправильний психологічний портрет відомої особистості?
— Боялася й досі боюся, адже такий ризик є в кожному творі про реальних людей. Про Ольгу Кобилянську читала багато спогадів її сучасників, особисті листи, твори, щоденники. Вели щоденники й ті, з ким вона спілкувалася. Наприклад, той же Осип Маковей. У ті часи досить активно листувалися, адже це був період епістолярного вибуху. Для себе зробила висновок, що Кобилянська у творах і Кобилянська в спогадах — зовсім різні люди. Ймовірно, в листах вона така, якою хотіла б бути, а не така, якою була. У цій особистості поєднувалося дуже багато різних рис, часом кардинально протилежних, що часто буває у жінок, які шукають себе. Вони — пристрасні, дуже емоційні, але не знають, що з цим робити.
— Знаково, що роман про велику українку назвали просто “Оля”. Назва виказує, що йтиметься більше про її особисте?
— Те, що Ольгу Кобилянську називаю Олею, а не Ольгою, дійсно символічно. У творі її так називає Осип Маковей. Зізнаюся, точних відомостей, як називав її в листуванні немає, але допускаю, що він міг називати її Олею. Адже, за спогадами нащадків Кобилянської, якийсь час вони навіть жили разом. Хоча Кобилянська та Маковей ніде про це не згадують. Їхні стосунки взагалі покриті таємницею. Те, що для інших Кобилянська — Ольга, а для Маковея — Оля, якраз демонструє протиріччя двох її сутностей. З Маковеєм вона — Оля, бо хоче бути жінкою, коханою, слабкою, десь турбуватися про нього.
— У романі “Оля” є щось про дружбу Ольги Кобилянської з Лесею Українкою, яку сучасники часом трактують на свій лад і навіть приписують їм нетрадиційну любов?
— Те, що їм приписують, — викривлене журналістами літературознавче дослідження публікації про листи Кобилянської та Лесі Українки. Я читала ті листи, йдеться в них про щиру жіночу дружбу. Мабуть, у кожної жінки є така подруга, якій можеш повністю довіритись. Так, у моєму романі є зовсім невелика частина, пов’язана з Лесею Українкою. Вона була така ж чуттєва, як Кобилянська, тому в них і вийшло дружнє спілкування.
Крім Лесі, в Кобилянської було й багато інших товаришок, зокрема серед феміністок, тоді перших у нашій країні. Вони були зовсім різні, кожна зі своїми вподобаннями, прагненнями. Дехто з них побудував дуже успішну кар’єру, як-от Окуневська, Кобринська та інші.
— Чому виникла ідея написати саме про Ольгу Кобилянську?
— Все починалося з бажання написати про сильну жінку. Спочатку хотіла писати про княгиню Ольгу. Але якраз тоді вийшов роман про неї Яворівського і подумала, що за такий короткий час два романи про таку особистість — то вже занадто. Вирішила пошукати, які ще в історії країни, літератури, інших галузях є жінки, про яких можна було б цікаво написати. Ольга Кобилянська не одразу спала на думку. Зацікавила її біографія, де є багато знаків питання, що наштовхує на художній вимисел. Наприклад, її стосунки з Маковеєм. Те, що він у своїх спогадах жодного разу про них не згадує. Частково в романі намагалася принаймні версії висунути, чому могло так бути. Водночас, коли Осип Маковей ніде не згадує про Кобилянську, зберігає листи, в яких вона йому зізнавалася в коханні, навіть планувала одружитися. Здається абсолютно нелогічним робити так, щоб усі думали, що ніяких стосунків між ними не було, але зберігати листи. Напевно, на той момент Маковей розумів, якою людиною може стати Кобилянська.
Деякі білі плями з життя письменниці дозволили додати в роман художнього вимислу. Як сказала голова журі “Коронації слова”, цей роман руйнує деякі міфи про Кобилянську й водночас створює нові міфи про неї. Там є досить потужна сюжетна лінія, яка є повністю авторською вигадкою. Вона введена в роман, щоб зацікавити пересічного читача. Адже розраховую, що його читатимуть не лише літературознавці, а й люди, які, можливо, про Кобилянську майже нічого не чули, але їм просто цікаво прочитати хороший роман. Там є захоплююча авантюрна історія, яка стосується не тільки Кобилянської та Маковея, а й інших людей. Головна дія роману відбувається в період, коли Кобилянській за 30 років. Стільки ж приблизно і мені, тому могла оцінити, як у такому віці жінка може почуватися, які в неї можуть бути плани тощо. Могла якось приміряти відчуття. А завершується роман, коли Кобилянська на схилі літ. Вона вже відома, знаменита, до неї приходять, про неї знають, живе у власному будинку і може робити життєві висновки. Закінчується роман фразою — головною думкою, яка мені дозволила абстрагуватися від її щоденників, творів і сконцентруватися на спогадах про неї.
Написано “Олю” влітку-восени минулого року, якраз перед днем народженням Кобилянської. На “Коронацію слова” надсилала його саме в день її народження. Сприйняла це за символічний знак і зірки зійшлися.
— Не встиг рознестися розголос про вашу перемогу в “Коронації слова”, як здобули третю премію на міжнародному літературному конкурсі “Cмолоскип” від видавництва “Cмолоскип”. З яким твором перемагали в цих письменницьких змаганнях?
— Із ще давнішим романом “Зламані речі”. Конкурс “Cмолоскип” — один із найдавніших літературних конкурсів України, проходить понад 20 років. Для мене він завжди був більш академічним. Тому дуже здивувалася, коли мій роман посів третє місце, адже це, вважаю, суто жіночий твір, без глибокої філософії, життєвий. Побудований він у формі хресної дороги. Це перехресні розповіді про двох жінок, які народилися в один день, але в різних сім’ях та умовах. Впродовж життя їхні долі переплітаються. В кінці дві сюжетні лінії об’єднуються. Страждання, які переживають жінки, врешті ведуть до щастя, душевного воскресіння. Коли писала цей роман, думала, що його почитають жінки, в яких складний період у житті, і знайдуть якусь пораду, віддушину. Хочеться, щоб мої твори були терапевтичними. “Зламані речі” — кардинальна протилежність роману “Оля”, адже ще шукаю себе в різних жанрах. На жаль, він ще не знайшов свого видавця, є кілька, які ним зацікавилися. Тоді як “Оля” видаватиметься в видавництві “Фоліо”.
— Назва “Зламані речі” пов’язана зі зламаними долями героїнь?
— Одна з героїнь ремонтує зламані речі, а також це про людські душі, які відроджуються. Так само, як ремонтується річ зі смітника, інколи вона може стати кращою, ніж була.
— Вважаєте свою творчість феміністичною, яку роль у житті ваших героїнь відіграє чоловік?
— Так складається, що головні герої майже всіх моїх романів і поезії — жінки, сильні жінки. Не маю переконання, що світом правлять сильні жінки, а чоловіки десь на другому плані. Просто, кожна людина має демонструвати й показувати те, в чому вона сильна. Багато цікавлюся психологією жінок, психологією в цілому, читаю спеціальну літературу. Хочу, щоб мої твори давали жінкам відповіді на їхні запитання.
— Не виникало бажання написати роман про себе, адже, попри молодий вік, вам є про що писати?
— Це був би дуже потужний роман. І справді вже взялася за нього, поки є лише сторінка. Писати його важко тому, що дещо хочеться пережити, побачити, як час розставить все на свої місця. Гадаю, найкращий варіант писати його впродовж років маленькими дозами.
— Познайомте читача зі своєю біографією.
— Народилася на Тернопільщині, в Гусятині. Там закінчила школу й коледж, потім вступила на філологічний факультет Камʼянець-Подільського педуніверситету, нині Національний університет ім. І.Огієнка. За фахом — вчитель української мови та літератури, англійської мови й зарубіжної літератури. Але жодного дня не працювала в школі. Скажу на своє виправдання: коли вступала на філологічний факультет, хотіла бути журналістом. Знайомі запевнили, з філологічною освітою зможу бути й журналістом, освоїти й інші спеціальності. А якщо б навчалася на журналіста, могла б бути тільки журналістом. До поради прислухалася і добре зробила. Закінчила виш з червоним дипломом. Потім вийшла заміж за військового, народилися діти. Сім’я переїхала в Сумську область, в Охтирку, куди направили служити чоловіка. В Охтирці прожили сім років, аж поки сталася найстрашніша подія в моєму житті — в 2014 році загинув на війні мій чоловік. Ще рік залишалася в Охтирці, бо працювала в газеті, на телебаченні, діти ходили в перший клас. Потім, у 2015 році, переїхала у Хмельницький. Тут у мене не було нікого, обрала це місто, бо воно успішне, розвивається. Поряд на Тернопільщині — батьки. У Старокостянтинові — могила чоловіка. Розуміла, що діти підростуть, захочуть їздити до бабусі й дідуся. У Хмельницький закохуюся щодня, дуже мало бачу в ньому мінусів.
— У вас — двоє синів. Пишете щось для юних читачів?
— Так, у мене є повість для підлітків, вона також бере участь у конкурсі, тому поки не розповідатиму про неї.
— Наші читачі знайомі з вашою поезією. Видано дві збірки поезій, готуються до видання й інші ваші книги. Важко нині автору видати книжку, бо багато письменників підготовку книги до друку називають війною з видавцями й редакторами?
— Найважчий етап — чекання. На щастя, в мене співпраця з видавцями чудова, так само з редакторами, від яких почерпнула багато корисного. Коли люди працюють над твоєю творчістю і вказують на деякі недоліки, самовдосконалюєшся. Це дуже корисно. Трохи інший досвід із видавцями моєї прози. Маю збірку оповідань, яка лежить у видавництві вже кілька років, хоч давно готова до друку. Я вже навіть її трохи творчо переросла. А загалом, у 2015, 2018, частково 2019 роках на книжковому ринку почали дуже багато видавати молодих авторів, книжкові серії підліткової літератури, історичної. Як на мене, стався величезний прорив у перекладній літературі. Ще кілька років тому українці не могли прочитати відомі зарубіжні твори рідною мовою, лише російською, про того ж Гаррі Поттера. З 2015 року наші видавці стрімко вийшли на міжнародний ринок. Але, на жаль, нині — знову криза, зокрема через коронавірус і частково, думаю, через державну політику, байдужість до української книги. На карантині книгарні довго не працювали. За прогнозами директора видавництва “Фоліо”, до кінця року закриється до 20% книгарень. А книговидання знизиться порівняно з минулим роком на 60%. Автори не можуть їздити з презентаціями книг, відповідно, люди менше купують якісної літератури. І це прикро.
— Що вас надихає на творчість?
— Погані книжки. Часом читаю — така дурня, одразу думаю, що можу написати краще. Беру й пишу. Це щось схоже до того, як в Україні всі думають, що можуть зіграти краще гравців національної збірної з футболу. Але, на відміну від інших, таки беру й пишу. Саме це було рушійною силою написання моїх оповідань і роману “Оля”.
— Які ваші творчі мрії?
— Стати золотим письменником України, щоб тираж був понад сто тисяч примірників. При цьому, щоб письменництво не стало моїм ремеслом. Стосовно книг, хочу, щоб премії здобували не тільки мої рукописи, а й видані книжки. В Україні таких премій багато, наприклад, “Книга року BBC”.
— Взялися б за написання твору на запропоновану тему?
— Цілком можливо, якби це було мені цікаво. Письменники, буває, пропонують іншому цікаву тему, за яку не беруться самі. Є теорія, що всі геніальні ідеї існують ще до того, як з’являються в чиїсь голові. Вони шукають, через кого вийти в цей світ. Переконана, що це правда, є тому підтвердження і в моєму житті. Коли з подругою одночасно починали писати романи і героїні у нас мали однакові імена. Або, коли думала назвати збірку “Вічний календар”, довго відкладала її, а потім дізналася, що так назвав свою збірку відомий письменник.
— Плануєте примкнути до Національної спілки письменників?
— Це не є моєю метою. Але хтозна, як складеться.
— Дякую за розмову.
Ірина Салій