Ця розповідь про унікального хірурга, лікаря від Бога, завідувача ортопедичного відділення Хмельницької обласної клінічної лікарні, головного ортопеда-травматолога області, заслуженого лікаря України, кандидата медичних наук, доцента Юрія Павлішена. Незважаючи на всі здобутки й регалії, він залишається скромним, інтелігентним, глибокопорядним і людяним. Юрій Іванович досяг професійного визнання у своїй справі, його досвід, знання і вмілі руки нерідко рятують життя, запобігають каліцтву, вселяють надію на одужання в тих, хто волею долі чи з необережності отримав важку травму, але повністю довірився фахівцю, який відчуває чужий біль і може йому зарадити.
…Його кабінет практично не зачиняється. І хоча забігає туди, по суті, у проміжках між операціями, під дверима на нього завжди чекають люди. Усі вони хочуть потрапити до Павлішена і прагнуть проконсультуватися лише в нього. І що характерно: він усіх приймає. Хоча це не входить в його прямі обов’язки, адже у відділенні повно роботи: 60 ліжок з хворими. З усім цим він успішно справляється завдяки дивовижній працездатності. І все ж…
“Трапляється, що не встигаю, — ділиться Юрій Іванович, — хтось піде, не дочекавшись… Мені потім від того стає дуже прикро…”.
Якщо написати, як це прийнято, що він з дитинства мріяв стати лікарем, то це буде неправдою. Бо, навчаючись у школі і маючи здібності як до точних, так і до гуманітарних наук, не одразу визначився, до якого вишу вступатиме. Остаточне рішення приймав разом з батьками. Дослухався і їхньої поради стосовно профілю — неврологія. Та коли на третьому курсі почали вивчати клінічні дисципліни, звичайний випадок змінив бажання стати невропатологом. Якось під час операції молодому студенту стало не по собі. І він, як справжній Овен за гороскопом, наперекір усьому визначився — буде хірургом…
По закінченню Чернівецького медінституту працював у Хмельницькій районній, а з 1984 року — в обласній лікарні, з них майже 20 літ очолює відділення ортопедії і травматології. Важко порахувати, скільки операцій зробив особисто: щороку приблизно до 300.
“Буває, прокидаюся вночі і починаю “прокручувати плівку” знов і знов, упевнюючись, що все виконано чітко і правильно”, — ділиться Юрій Іванович.
Але він ні разу не пошкодував, що обрав таку професію. Бо вона потрібна людям. Зараз у черзі на протезування стоять понад 600 осіб. Між тим доводиться робити й непланові операції. Привозять важких хворих, які не можуть чекати, хлопців з АТО… Всього ж у відділенні роблять десь півтори тисячі операцій у рік. Навантаження чимале. Та правильно організована робота, вміння і знання, впровадження нових сучасних методик дають можливість впоратися з усіма завданнями.
Траплялося, що деякі фірми хотіли натиснути на хірурга, навіть підключали нардепів, аби примусити брати не зовсім якісну продукцію (йдеться про пластини, якими під час складних операцій скріплюють кістки, щоб вони зросталися). Але, як мовить народне прислів’я, де сіли, там і злізли. Тепер нав’язувати Павлішену щось подібне не наважується ніхто, бо проінформовані, що нічого з того не вийде. Він радше напише заяву на звільнення, але від своїх принципів не відступиться.
Працюючи практичним лікарем, він започаткував протезування штучних суглобів. Таку операцію першим зробив в обласній і Хмельницькій міській лікарнях, потім у Кам’янці-Подільському та Волочиську, а також у Тернополі, Ужгороді та Луцьку. Запровадив надання допомоги і порятунку людей з політравмами. У відділенні почали робити операції на кістках тазу і на хребті, пришивати кінцівки. Це дуже складна робота, яка потребує неабияких знань, вміння і точності. Окрім того, в області відкрито сім травматологічних центрів, куди “швидкі” привозять хворих після надання їм першої невідкладної допомоги, там чергові фахівці вже роблять основну роботу і, якщо потрібно, оперують.
З вдячністю згадує Юрій ПАвлішен своїх учителів, досвідчених лікарів, зокрема засновника травматологічної служби в області Івана Ковалишина, хірургів Дмитра Мельника та Василя Єренюка. Вони збагатили його практичні навички у роботі. Тепер сам навчає молодих і зізнається, що з ним не просто працювати, бо сам постійно піднімає професійну планку і вимагає того ж від підлеглих. Не без гордості називає прізвища своїх підопічних — хірургів. Це Василь Вітвіцький, Віталій Габінет, Ігор Курило, Іван Зав’ялець, Олександр Загродський, Костянтин Лукаш, Леонід Мельник та інші. Каже, що всі вони вміють добре оперувати і чесно виконують свій обов’язок.
Попри постійну зайнятість Юрій Іванович написав і захистив наукову дисертацію. Нерідко доводилося сидіти над нею ночами. Думав закінчить і матиме більше часу. А воно виходить навпаки, навіть відлучитися кудись на декілька днів, бо можуть викликати у будь-яку годину дня і ночі. До того ж ще читає курс лекцій “Здоров’я людини” у Хмельницькому національному університеті. Мріє викроїти трохи часу і поїхати на риболовлю. Поки що не вдається. Та він не нарікає. Вдома на нього чекають дружина Галина, донька Тетяна. Вони також лікарі і все розуміють. А найбільша розрада — внучка Влада. Чи стане вона лікарем і продовжить династію, дідусь ще не знає. Але якщо захоче, заперечувати не буде.
І насамкінець… Він не любить хвалитись і не любить, коли його хвалять, хоча по праву є одним із визнаних хірургів-лідерів не лише в області. Найкраща похвала для нього — це повернення до нормального життя пацієнтів. “Відчуваєш, що зробив добро, і від того на душі стає краще”, — каже Юрій Павлішен.
Надія Пакулько