Сьогодення

Хто, як не ми?

4 березня в Україні відзначають День добровольця. Ця дата пов’язана з подіями 2014 року, коли 14 березня 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону.
За офіційними даними, у 2014 році добровільно виявили бажання служити в лавах Збройних сил України майже 40 тисяч осіб, до 2018 року їх кількість зросла до 170 тисяч.
За словами радника міського голови з питань АТО, ООС Ігоря Олійника, у місті статус бійця-добровольця присвоєно 10 хмельничанам. Серед них і Олег Чорний, нагороджений відзнакою міського голови “За волю і мужність”.

Що було б з Україною, якби не вони — тисячі добровольців, людей високої свідомості й честі, котрі першими кинулися захищати Батьківщину від сепаратистів та російських окупантів? Можливо, розпочинали б день уже під російський гімн і підняття російського прапора, й дарма, що нам рідне — українське.
Серед героїв, які з доброї волі подалися на фронт захищати території своєї держави, був і хмельничанин Олег Чорний. Народився у Хмельницькому 15 лютого 1970 року. Навчався в загальноосвітній школі №15, згодом у торговельно-економічному коледжі. Працював приватним підприємцем. Одружившись, став хорошим сім’янином, будував плани на майбутнє, якби не війна…
“Коли в 2014 році росіяни окупували Крим, спостерігати за тим, як відривають від України ласі шматки землі, не міг. Зібралися чоловічою командою і поїхали добровольцями на фронт. Озброїлися, хто чим міг, переважно мисливськими рушницями. З хмельницьких добровольців у 2014 році утворилося громадське формування з охорони громадського порядку й державного кордону “Подільська січ”, до складу якого входив і я”, — розповідає Олег Володимирович.
Коли добровольці вперше потрапили в зону АТО, були зовсім не підготовлені, більшість мала за плечима хіба багаж знань після служби в лавах радянської армії. У Криму відчайдухи зконтактувалися з командою хмельницьких прикордонників, ті відправили їх на навчання. Всього тиждень освоювали бойову тактику на полігоні. Усе відбувалося в дуже стислі терміни.
Вдруге на війну Олег Чорний потрапив уже у складі столичного добровольчого батальйону К-2 в 2015 році. В його лавах служив офіційно. Воювали у різних точках: на Луганщині, в Авдіївці, на Світлоградській дузі…
Чоловік зізнається, найболючіше на сході країни було сприймати навіть не перестрілку, а те, що деякі з тамтешніх мирних мешканців не вважали себе українцями. На щастя, були й свідомі патріоти. Попри все, Олег Чорний не розчарувався, що пішов на війну добровольцем.
“Якщо росіяни, сепаратисти відвоюють частину нашої території, згодом їм захочеться полонити всю Україну. Тому ми не повинні здавати ні клаптика рідної землі”, — переконаний доброволець.
Коли замислюєшся, як людина свідомо йде на передову, без фахової військової підготовки, дивуєшся, куди зникає її страх. Насправді, каже Олег Володимирович, нікуди. Просто спершу його перевищує патріотизм, чоловічий інстинкт охороняти своє. А на передовій він притупляється під час виконання бойових завдань. Оговтуєшся лише потім, після обстрілів, і вже тоді стає страшно, навіть дивно, як вдалося вижити.
Найболючішими згадками війни для Олега Чорного стала, звісно, смерть побратимів. Здавалося, ще вчора тиснув їм руку, жартували, а нині їх уже оплакують рідні. Так було і з його товаришем з вінницького батальйону “Айдар”. А ще гірко і навіть соромно згадувати добровольцю, як інколи незлагоджено, діяли командири ЗСУ. Пригадує внутрішні суперечки, коли професійні українські військові замість скоординувати добровольців і використати їхні сили проти ворога, напосілися, що вони їм заважають, почали проганяти. І це в той момент, коли всіх оточили сепаратисти.
Важко стає на серці, коли згадує й стан нашої армії в перші роки війни. Це була повна розруха, виживали переважно завдяки волонтерській підтримці. Держава допомагала мінімальним вкладом. Не вистачало ні належного одягу, ні зброї, ні їжі, особливо загонам добровольців. Нині ситуація змінилася на краще.
Щодо підготовки російських військ, вони, на думку Олега Чорного, професійніші. Одразу відчутно, коли стріляє сепаратист, а коли російський підготовлений боєць.
Кров, смерті, сльози, страх, свист куль, навали ворогів… Звісно, все це не могло не позначитися на здоров’ї Олега Володимировича. Через війну переніс два мікроінсульти, контузію, став нервовішим. Каже, читав дослідження американських вчених, що негативний вплив війни на людину може проявитись не одразу. Коли вона повертається в мирне життя, спочатку може здатися, начебто нічого не сталося, але потім здоров’я погіршується, особливо психоемоційний стан.
“Нині навіть у середині країни нема ніякої стабільності, чіткої політичної стратегії. Не відчуваю, що керівництво держави дбає про її благо. Через шість років війни знову говорять, що з Росією треба дружити. Загалом і я не проти Росії як держави, але проти прокремлівської політики на наших землях. Не хочу, щоб Україна була васалом РФ”, — зізнається Олег Чорний.
Переймається й тим, що й серед хмельничан є такі, хто досі не усвідомлює, що в Україні триває війна. Зізнається, інколи спересердя йому хочеться, щоб вони хоч тиждень побували на фронті й відчули цей страх, справжню суть речей.
Його ж родина свідома. Звичайно, дружина плакала, коли йшов на війну, але відпустила, бо хто ж тоді оборонятиме країну?
Повернувшись з АТО в 2017 році, Олег Чорний очолив новостворену громадську організацію “Подільська січ”, яка покликана допомагати військовим АТО, ООС, зокрема демобілізованим. А також Олег Чорний входить до ветеранської ради при Хмельницькій міській раді. Створено її з представників різних військових громадських формувань. Нині має ідею створити у Хмельницькому Дім ветерана з консультаційним центром, зокрема з юридичних питань.
Скориставшись пільгами для військових АТО, ООС, Олег Чорний навчається в Хмельницькому інституті соціальних технологій, здобуває ступінь магістра як соціальний працівник та психолог.
Хоч не з тих, хто хизується нагородами, все ж Олег Чорний цінує відзнаку Хмельницького міського голови “Воля і мужність”, медаль “Захиснику Вітчизни”, яку отримав від Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького, нагороду Української православної церкви “За жертовність і любов до України”.
Нині він — приклад мужності, порядності й доброчестя.

Ірина Салій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *